gazpostach

Зерна віри владики Михаїла Сабриги



22 листопада першому єпископу Тернопільської єпархії УГКЦ, мужу віри, фундатору і будівничому відродженої Церкви блаженної пам’яті владиці Михаїлу Сабризі виповнилося б 80 років. Уже п’ятнадцятий рік він спочиває у крипті Марійського духовного центру в Зарваниці.  Час втамовує біль утрати, проте він непідвладний над нашою пам’яттю про людину, котра довгі роки була для вірних воістину народним душпастирем, добрим, люблячим, дбайливим, молитовним батьком.

Владика Михаїл Сабрига – хто він? Монах-священник, який служив у підпіллі, таємно рукопокладений єпископ, на плечі якого ліг тягар виходу з катакомб, відновлення церковних структур, відбудови та зведення нових храмів, патріот, душпастир з душею митця. Учитель, мудрець, батько, у чиїх долонях народилися  численні священники, у серці якого було місце для кожного, кого йому довірив Господь.

Сирітство, обпалене війною

Михайло Сабрига народився 22 листопада 1940 р. у селі  Бортків Золочівського району Львівської області у родині Йосифа та Стефанії.

Очевидно, що  щаслива мама, схиляючись над колискою  Михася, навіть не задумувалася, що привела на світ слугу Божого, що його життя буде сповнене великою любов’ю до Творця, що до останнього подиху його серце буде віддане повіреній пастві.  Хоча вже тоді над його і мільйонів українців долею згущувалися лиховісні хмари безбожницьких часів, коли  тодішні герострати нищили храми, знущалися над людською гідністю, виривали з корінням з людського єства усе Боже  та національне. Проте любляча мати віддавала усе, щоб дитя зростало, разом з материнським молоком живилося вірою та  молитвою, яку безустанно шепотіли її вуста…

Не оминула Михайла доля післявоєнного сирітства. Бабуся після смерті тата Йосифа, який повернувся хворим на туберкульоз з німецького полону, стала його ангелом-хоронителем. Вона була, як згадував преосвященний, дуже побожною, постійно молилася, вчила уповати на Божу поміч. Ще у ті важкі часи він збагнув суть вислову «молитва залізо ломить».

За словами сестри владики Михаїла Галини Краснопольської, Михайло змалку був схильний до усамітнення, любив роздумувати, багато читав, малював. Хоча, звичайно, духовної літератури на той час було обмаль. Тому читав книжки, які розповідали про чесних, мужніх людей, що відстоювали правду. У  бабусі була Біблія у перекладі Куліша. Її часто він  брав до рук, виписував цитати.

Любов до книжки, слова зберіг до кінця свого земного шляху, залишивши у спадок  велику бібліотеку.  Як згадує сестра владики, мама давала дітям гроші на морозиво. Однак брат, запримітивши перед тим якусь книжку, просив сестру дати у борг.

Стосовно покликання, то, очевидно, воно повністю походило згори – від Господа.

Покликання служити Всевишньому

Сьогодні лише Богові відомо, які душевні переживання спонукали 23-річного юнака у грізному для Церкви 1963 році зважитися на, без перебільшення, геройський вчинок – вступити до новіціату отців-редемптористів і одночасно розпочати студії у підпільній семінарії. Яку треба було тоді мати віру і любов, аби  обрати шлях монашого служіння.  Його співбрат по підпільному монастирі, нині поважний старець о. Михаїл Шевчишин, який з братом, отцем, а згодом владикою Михаїлом був поруч сорок років, згадує: “Після приходу Михася (саме так лагідно називали його) до монастиря, владика Василь Величковський призначив мене його наставником і сказав, що, володіючи такими природними здібностями, він матиме велике майбутнє”. Незважаючи на репресії та переслідування, у Львові, на вул. Лісна, діяв підпільний монастир. Життя ченців було сповнено небезпек, бо будь-якої миті кадебісти могли увірватися з обшуком, а знайшовши хоч найменше підтвердження діяльності, усіх арештувати.

Органи безпеки шукали найменший привід, аби  забрати до дільниці когось на допит чи зробити в монастирі обшук. Одного разу у Михайла знайшли портрет митрополита Андрея Шептицького. Кадебіст з люттю говорив про Слугу Божого різні нісенітниці, насміхався. Тоді майбутній душпастир без страху сказав: «Прийде час і Слугу Божого Андрея будуть шанувати у цілому світі, а вашого Сталіна викинуть на смітник історії».

Вісім років у молитвах та роздумах провів монах Михаїл до 8 листопада 1971 р., коли назавжди цілковито віддав себе на служіння Богові і людям, склавши вічні монаші обітниці.

Душпастир непокірних

Нам сьогодні важко збагнути, яке треба було мати серце, сповнене любов’ю до Бога і ближніх, аби, крім монашого покликання, взяти на свої рамена ще й хрест священничого служіння, бо бути у ті часи Христовим пастирем означало бути готовим у будь-який момент стати на дорогу мучеництва аж до смерті. Однак блаженної пам’яті владика Михаїл ні на мить не засумнівався, роблячи цей вибір, приймаючи 24 лютого 1974 р. благодать священства з рук митрополита Володимира Стернюка.

З того дня його життя вже не належало йому, а лише Господу та  пастві, яка  у підпіллі своєю терпеливістю, самопожертвою, а найголовніше – твердою вірою стала  великою силою і тим рушієм, завдяки якому захиталася і впала безбожна радянська імперія. Вирушаючи до вірних у Тернопіль, Бережани, село чи віддалений хутір, які були довірені його пастирській опіці, священник віддавав усе на милість Божу. І Всевишній беріг його, бо приготував для нього вище служіння.

Ієромонах Михаїл Шевчишин згадує: «Якось співбрат підійшов до мене і почав таку розмову: «Як би ви, брате, поступили, коли б постали перед вибором повторити подвиг Романа Шухевича чи Степана Бандери?  Подумавши, я відповів, що погодився б. Він пішов і більше не говорив на цю тему. Як згодом виявилося, тоді священник Михаїл Сабрига готувався до особливого служіння – єпископського». 11 жовтня 1986 р.  таємно відбулася єпископська хіротонія, яку здійснив Містоблюститель УГКЦ митрополит Володимир Стернюк.

Єпископське служіння у ті часи було подібним до служіння апостолів Христових, що голосили Євангеліє серед поганського світу. Доноси і стеження й, здавалося, навіть власна тінь становили небезпеку. Тому мама і найрідніші не знали, що він – єпископ. Однак покладена місія і віра у торжество правди надихали долати кілометри шляху, аби рятувати душі своєї пастви, хрестити, вінчати, хоронити, виголошувати слово Боже.

З волі Всевишнього на українську землю зійшла благодать незалежності, з якою Церква вийшла з підпілля. І на новій дорозі формування її структур архієрей Михаїл доклав чимало праці.

Фундатор і будівничий

З виходом Церкви з підпілля владика Михаїл Сабрига працював єпископом-помічником Львівської архієпархії. У січні 1990 р. розпочав пастирське служіння у Тернополі. Тоді, на зорі відродження УГКЦ, духовної праці було надзвичайно багато: щодня – кілька богослужінь, бувало, що здійснювали двадцять таїнств хрещень та подружжя, а ще – черги вірних до сповіді.

У 1992 р. на Синоді єпископів створили Тернопільську єпархію, і владику Михаїла синодальні отці призначили її єпархом. Як кажуть, потрібно було починати усе з чистого аркуша: створення єпархіальних структур, формування парафій, деканатів, налагодження душпастирської опіки, піклування про покликання до священничого та монашого стану. А ще була невтомна праця, адже тисячі вірних не мали церков. І  все це відбувалося у непростих умовах міжконфесійних суперечок.  Люди приходили до єпископа з надією  отримати правду, і він з великою сердечністю усіх вислуховував,  допомагав, підтримував духовно.

Пригадую мою першу зустріч з преосвященним владикою Михаїлом. Тоді, у жовтні 1993 р., ще студенткою факультету журналістики я несміло переступила поріг його кабінету. Дуже хвилювалася, адже,  шукаючи своє місце у житті, боялася наразитися на несприйняття чи нерозуміння. Однак мене, як пізніше безліч разів, дуже приязно зустрів з благословенням і лагідною посмішкою добрий батько. Щодня, благословляючи і підбадьорюючи працівників єпархії, не випускаючи з рук вервиці, владика приходив на прийом у курію.  Йому щодня доводилося  вирішувати десятки справ. Адже бути єпископом означало для нього не тільки давати духовний приклад любові і добра, а й конкретно адмініструвати єпархією, керувати священниками, освячувати, вчити, рядити Церквою. За короткий проміжок часу головний садівничий єпархіального Христового винограднику повністю віддавався ввіреній пастві. Постійно візитував парафії, відправляв архієрейські Служби Божі, освячував новозбудовані чи реставровані церкви та каплиці, брав участь у місіях, відпустах у Зарваниці. І безустанно молився.

Сила Божого Слова

Попри велику любов до слова, книжки, блаженної пам’яті владика Михаїл надавав перевагу молитвослову. Його життєвим кредо був принцип, за яким не мав права зустріти схід сонця у ліжку. Сусіди згадують, як їхні, нині вже дорослі, діти, бачачи світло у вікні владики, казали: “Бозя вже встала”.

Маловідомою сторінкою життя владики Михаїла Сабриги було його захоплення малярством. Збереглася частина малюнків початку 60-х років минулого століття. Фахові навички він отримав від свого знаменитого земляка – художника і кінорежисера студії ім. О. Довженка Григорія Кохана. За його рекомендацією намагався вступити у мистецький виш, однак «провалив» творчу роботу – не вдалося зліпити голову одного з давніх філософів. Очевидно, що в цьому було Боже провидіння… Маючи від природи щиру душу, поетичну натуру, щедро наділений талантом художника, владика Михаїл Сабрига все життя поклав на вівтар служіння Всевишньому.

З відходом до вічності владики Михаїла наша Церква втратила великого проповідника. Особливу увагу владика приділяв моральному, духовному вдосконаленню як священників, так і вірних єпархії, зокрема молоді. Як єпархіальний пастир і наставник священиків, блаженної пам’яті владика завжди наголошував, що пастир рятує людські душі не лише проповідями, а й своєю поставою,  молитвою, покірністю, терпеливістю.

Молячись, працюючи і дбаючи про паству, владика неустанно прагнув до дому Отця. Його дорога до  вічності розпочалася опівдні 29 червня 2006 р. в одній із лікарень Житомира. Там перестало битися його серце, а 2 липня того ж року його тіло знайшло вічний спочинок у крипті Марійського духовного центру у Зарваниці.

 

Підносять до неба у блаженній благовісті свої куполи десятки освячених ним храмів, де не стихає шепіт молитов, де Божа благодать через Євхаристійного Ісуса щедро ллється на спраглі душі. Сіють слово Христове священники, на яких була покладена його святительська пастирська десниця.  Вірні у молитовній задумі зупиняють свій суєтний  житейський біг біля крипти у Марійському духовному центрі, де покояться тлінні останки владики Михаїла. Христова Церква живе у його послідовниках: тих, хто пліч-о-пліч долав тернисті дороги підпілля, хто стояв біля витоків її духовного відродження, хто сьогодні працює у Христовому винограднику.

 Надія ШПОРДАРУНОК

 









Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*