Бучаччанин Олексій Стронський про те, яким має бути сучасний священник

Довгі підрясники, білі комірці, сувора дисципліна. Їхні дні розписані по хвилинах: богослужіння, навчання, послух і обмаль вільного часу… Що ми знаємо про тих, хто лише готується прийняти священничий сан? Знайомтеся: семінарист Івано­Франківської духовної семінарії ім. священномученика Йосафата УГКЦ, бучачанин Олексій СТРОНСЬКИЙ.
– Олексію, знаємо, що ви навчаєтеся на шостому курсі духовної семінарії в Івано­Франківську. Попереду, очевидно, священничий сан. Чи складний шлях до цього?
– Відверто кажучи, коли вступав у семінарію, до кінця не усвідомлював, що це таке. Бути священником сьогодні доволі складно, бо навколо чимало викликів, навіть провокацій. Це чітко усвідомив аж тепер, на шостому курсі навчання. Як бачимо, в інших країнах Європи духовні семінарії, парафії порожніють, будівлі храмів продають, здають в оренду… Не хотілося б, щоб це чекало й Україну. На це багато причин. Зокрема й те, що люди менше стали вірити в Бога. Статистика стверджує, що лише 3­4 відсотки населення є активними вірянами. Західна Україна ще цього гостро не відчуває, як і сусідня Польща. У Німеччині – вже складніша ситуація. Навчаючись у семінарії, побував з іншими семінаристами у Данії. Там наші українці об’єдналися у свою парафію. І ось що я спостерігав: у нас на недільній Літургії є стільки українців­вірних, скільки загалом римо­католиків у цілому Копенгагені. Зневіра, відсутність духовної складової в житті – це дуже сумно й небезпечно.
– То яким, на вашу думку, має бути сучасний священник, щоб запобігти усім цим ризикам?
– Не просто розповідати про Бога через Євангеліє, а ближче познайомити вірних із Господом, дати відчуття особистої віри ­ ось це завдання й стоятиме перед нами. Методи, шляхи досягнення цього у сучасному світі змінилися. Маємо добрі приклади священників, які є блогерами, активно постять тематичні відео в ютубі, в соцмережах… Таким чином вони свідчать про Бога. Гадаю, це добра практика. І в цьому наша Церква іде в ногу з часом, адже  буквально торік видала інструкцію для священнослужителів про те, як вони мають представляти Слово Боже в соціальних мережах.
– Навчання, молитва, життя в певних рамках – усе це потребує великої самодисципліни. Як виглядає звичайний день семінариста?
– Треба розуміти, що формування майбутнього священника складається з двох факторів: інтелектуальної складової та духовної і загальнолюдської формацій. Для цього функціонують Приватний заклад вищої освіти «Івано­Франківська академія Івана Золотоустого», де ми здобуваємо освіту (я навчаюся на факультеті соціально­гуманітарних дисциплін, кафедрі богослов’я, де уже захистив магістерську працю з літургійного богослов’я), і семінарія, де ми живемо, виконуємо певні соціальні обов’язки і т. д. Навчання в семінарії особливе, не таке, як в інших закладах. Вранці встаємо приблизно о 6 год. й найперше ідемо на Утреню, Божественну Літургію, і аж тоді – на пари. Тобто молитва є тим незмінним фактором, який присутній у житті семінариста. Після пар маємо певні обов’язки: у когось це хор, в інших – праця в відділі інформації і т. ін., також це і звичайна фізична праця на благо семінарії. Цей розпорядок багатьом нагадує армію: певні обов’язки у певний час, ти не завжди вільний у своїх бажаннях, твоя поведінка обмежена певними правилами… Власне, це й допомагає формувати добрих майбутніх священнослужителів. Бо бути священником – це не просто відслужити Літургію, а постійно працювати на парафії, контактувати з молоддю, старшими людьми, хворими й тими, хто потребує особливої опіки… Тому всі ці рамки й обмеження виправдані.
– А що стало вирішальним для вас під час вибору майбутнього?
– Коли закінчував школу, було чимало варіантів: журналістика, телекомунікації, режисура й акторська майстерність… Але Бог скерував по­іншому. На той час я починав бути активним парафіянином, співав у церковному хорі, мав свого духівника… І якось усе само склалося, як пазли. Зрозумів, що всі мої навики, таланти найбільше стануть у нагоді, коли оберу духовне покликання. Як каже святий Хосе Марія Ексріва, наше покликання – це точка перетину між двома прямими: бажань і умінь. Саме у цьому місці будемо щасливими й найкраще виконуватимемо свої обов’язки.
– Музика, книги, подорожі, інші захоплення – на це вистачає часу?
– Так. Без захоплень було б набагато складніше. Відволіктися й трішки розслабитися дає змогу музика. Багато співаю. Зокрема у професійному Камерному хорі «Воскресіння». А нещодавно з друзями започаткували новий колектив – вокальний квінтет «ADORO». Втім, це не просто захоплення, але й серйозна праця. Відтак на читання залишається обмаль часу. Дуже люблю подорожувати. Поки що це були такі собі робочі поїздки: тричі в Італію – на прощу до Ватикану та з колядою до наших українців. Справила незабутнє враження Данія. Дуже хотів би побачити інші країни, сподіваюся, що це ще попереду.
– У соцмережах виступи квінтету «ADORO» завжди набирають велику кількість переглядів і схвальних відгуків. Так розуміємо, що у вашому репертуарі не лише духовні пісні?
-Найперше хочу зауважити, що три учасники нашого колективу мають професійну музичну освіту. Почали працювати в період карантину, коли сцени закриті й обмежена можливість для виступів. Тому наша найбільша сцена – це соцмережі. Намагаємось розвивати українську пісню і музику, без впливу російської чи західної культур, а ту, яка рідна нашій душі. Ну і, звісно, працюємо над духовним репертуаром, співаємо на парафії. Можливо, в майбутньому візьмемо участь у якомусь талант­шоу, і не обов’язково в Україні. Назва нашого колективу «ADORO» з італійської перекладається «обожнюю» (це про справу, якою займаємось), а також це ініціали наших вокалістів – Андрій, Дмитро, Олексій, Роман, Олег.
– Олексію, а хто для вас приклад для наслідування?
– У повсякденному житті рівняюся на свого духівника о. Ярослава Тимішака. Він не є популярним блогером­священником, але його мудрість, служіння, відкритість вартують багато. Дуже світлий, щирий. Довкола нього завжди чимало людей, які радо спілкуються з отцем.
-Яким бачите своє майбутнє?
– Є певні плани, але волів би наразі про них не говорити. Сподіваюся, що зумію реалізуватися як священник і музикант. Знаємо гарні приклади: о. Михайло Вербицький, який був священником Перемишльської єпархії і композитором, автором Гімну України. Також Микола Леонтович, який закінчив духовну семінарію, але пізніше реалізувався як музикант. І навіть Антоніо Вівальді був священником і композитором.
– Що б ви порадили юнакам, які, як і ви свого часу, задумуються над вступом у духовну семінарію? Є тут певні міфи?
– Не забуваймо, що будь­яку спільноту творять люди. І в семінарії – теж люди, а не ангели. Звичайно, тут присутній Бог через Свого Святого Духа, який надихає й сприяє позитивному розвитку. Часом бувають згіршення, через те, що хлопці до кінця не розуміють, куди прийшли. Випадкові люди все одно з часом покидають семінарію. Про свої кроки ми завжди повідомляємо нашому перфекту, адже згідно з внутрішнім розпорядком семінаристам заборонено самовільно виходити в місто. Непослух, невиконання розпорядку, часті пропуски богослужінь, вживання алкоголю чи куріння – все це стає причиною виключення з семінарії. Хтось через самовиховання не потребує стороннього контролю, але для декого він обов’язковий. Власне, 6 років – достатній час для того, аби випробувати себе. Раніше, до речі, навчання в духовній семінарії тривало 7 років. Інколи складно, але тоді згадуєш, що насправді ти тут не для того, щоб все було для тебе спокійно і гарно, а щоб духовно формуватися, а потім допомагати в цьому іншим.
Василь ТРАКАЛО, Оксана ЧОРНІЙ