Про «Бережанський етап» життя родини Григорія Епіка

(120 років від дня народження)
Григорій Епік – один із представників «Розстріляного Відродження». Український письменник 1920-1930-х рр., якого, незважаючи на спроби «сподобатися» радянській ідеологічній системі (чи пристосуватися творчістю до неї), все ж було знищено. За вироком 1935 р. його ув’язнили, а в 1937 р. розстріляли в сумнозвісному урочищі Сандармох (в Карелії) разом з іншими відомими особистостями української культури.
Але до чого тут Бережани? Адже творче життя Г. Епіка розвивалося у межах радянської України; а до часу окупації західноукраїнських земель він не дожив. Але зв’язок був – родинний. Адже після Другої світової війни сюди переїжджає дружина Григорія Епіка Віра Кулікова з дочкою Радою. А їх доля фрагментарно відобразилася в експозиції Бережанського краєзнавчого музею (у тематичному розділі політичних репресій).
Як відомо, у Г. Епіка було двоє дітей: дочка Рада (1926 року народження) та син Ромен (1933 р. н.). Син, для якого батько написав окремий твір (уже перебуваючи на Соловках) «Роменова абетка», ще дитиною помирає (1946 р.). І дружина з дочкою переїжджає на Бережанщину. Напевно, щоб уникнути утисків влади, можливих репресій до них як до «членів сім’ї ворога народу». Можливо, були й інші причини.
Мати й донька викладають у школі в с. Саранчуки (неподалік від Бережан). А пізніше (наприкінці 1950-х – у 1960-х рр.) Віра Кулікова стає першим директором новоствореного у Бережанах Будинку вчителя, де також керує вчительським хором. Ця робота була їй більш до душі (адже свого часу в Києві викладала в театральному інституті). А донька Рада стає керівником драматичного гуртка. Жінка одружується із місцевим мешканцем Степаном Синюткою – співробітником Бережанської дитячої виховної колонії. Вона також викладала у другій школі міста (за радянських часів – російськомовній), була навіть завучем. Тут, після закінчення педагогічного інституту, працювала її донька (внучка Григорія Епіка) Галина (Позднякова).
Окремо слід зауважити, що вчительський хор, очолюваний Вірою Куліковою, займав призові місця на різних творчих конкурсах всеукраїнського рівня; тому були поїздки до Канева, Києва (зокрема в 1961 р.). Але дружина та донька Г. Епіка тривалий час уникали цих поїздок; затаєний переляк (і, можливо, біль спогадів) давався взнаки. Хоча 1956-го Григорія Епіка було офіційно реабілітовано.
Віра Кулікова померла у Бережанах у 1978 р., Рада – 1994 року. Вони поховані на місцевому цвинтарі. Галина (Позднякова) виїхала до Італії, де проживає і нині.
Ось така коротка розповідь про сім’ю звичайну та незвичайну одночасно. Принагідно подякуємо багатолітній бережанській вчительці, краєзнавцю (носію «усної історії» краю) та громадсько-активній діячці Ганні Семеняк, яка поділилася власними спогадами та зібраними фактами, що сформували інформаційну основу публікації.
А в експозиції Бережанського краєзнавчого музею можна ознайомитися з сімейними світлинами. Також експоновано фотокопію листа Г. Епіка з Соловків, адресованого дочці. Окремим документом тематичної збірки є копія рішення Воєнної колегії Верховного Суду СРСР від 4 серпня 1956 року про відміну обвинувачувальних вироків (1935 та 1937 рр.) стосовно Григорія Епіка.
Після посмертної реабілітації письменника знову повернули до літератури, адже багато його творів не суперечили радянській ідеології. Один з його романів – «Перша весна» (Київ, 1971 р.) – також є в музейній експозиції. На ньому – дарчий підпис: «Милой Зиночке, любителю украинской литературы, с уважением Р. Г. Куликова-Эпик 9.ІІІ.1971». Про автора підпису говорити не потрібно. А книгу було подаровано п. Зеновії Бойко – людини й особистості, яка багато років працювала старшим науковим співробітником у Бережанському краєзнавчому музеї.
Зрозуміло, особистість Григорія Епіка складна й неоднозначна. На фоні деяких інших своїх колег по ремеслу він не виглядав героєм, здатним відстоювати власні принципи. Але все ж він – жертва сталінського (загалом – радянського) тоталітаризму. Тому пам’ятати про нього потрібно. Адже людське життя – це також історія.
Володимир ПАРАЦІЙ, старший науковий співробітник Бережанського краєзнавчого музею