Ігор Олещук: 95 років незламності та служіння Україні

«Сиве волосся, живі очі, вроджена інтелігентність, щире серце, покрите свідками мудрості та досвіду зморшками чоло, зарубцьована доля власного життя і пам’яті поколінь, з якою нині ділиться Ігор Олещук з підростаючим поколінням. Його життя – це і є історія. Мабуть, немає на Тернопільщині людей, котрі б не знали пана Олещука. Одні знають його як музейника, інші як публіциста, історика, політв’язня, зрештою громадського діяча. Незважаючи на поважний вік, він і досі помітна постать у всіх громадських ініціативах нашого краю. Здається, пан Ігор не відчуває втоми, завжди в русі, постійно працює…». Так я писав у статті «85 весен Ігоря Олещука» для газети «Тернопіль вечірній» за 21 травня 2016 року…

Минуло 10 років…

…Роки як коні мчать – Ігорю Олещуку вже 95!.. І здається, що з кожним роком їх біг пришвидшується… А оглянешся назад – спомини, спогади. Пану Ігорю є що згадати і що розповісти. Є чим пишатися… Усі його роки зморшками-борознами вкрили чоло, ніби хочуть самі за ювіляра розповісти про його нелегкий життєвий шлях… А було й було… і табори, і побратими в боротьбі за незалежність, які вже давно на правді…

Ігор Олещук – це людина-епоха для нашого Тернополя. Його життя – це готовий сценарій для драматичного та водночас героїчного фільму.

Кажуть, що історія – це вчителька життя. Але для Тернополя історія має обличчя, голос і неймовірну витримку. Це обличчя Ігоря Олещука – політв’язня сталінських таборів, інженера, громадського діяча та живого символу українського спротиву. Завтра, 21 травня,  йому виповниться 95 років.

Ми не будемо переповідати біографію пана Ігоря, бо про нього вже й так багато написано, та й цілого номера газети нам не вистачить, лише коротко зупинимося на окремих віхах його подвижницького та багатогранного життя, яке викликає справжній подив і захоплення.

Народжений у час неспокою

Ігор Олещук народився 21 травня 1931 року на хуторі Чорний Ліс поблизу Збаража. Його дитинство припало на роки історичних потрясінь – зміну влади, прихід радянського режиму, Другу світову війну, боротьбу українського підпілля.

Ігор Олещук виховувався в атмосфері глибокого патріотизму. Його шлях боротьби розпочався ще в юності, коли він долучився до національно-визвольного руху. У 1946 році він став членом юнацтва ОУН, мав псевдо «Грушка». Для багатьох молодих людей того часу боротьба за незалежність України була не політичним гаслом, а моральним обов’язком.

Його зброєю стало слово: він писав звіти для УПА про арешти та вивезення людей до Сибіру. Саме один із таких звітів став доказом проти нього. Як згадував сам Ігор Олещук, він ще підлітком став зв’язковим українського підпілля, допомагав повстанцям УПА, передавав інформацію та підтримував тих, хто не погоджувався жити під радянською окупацією.

Арешт і вирок

У 1948 році, коли Ігорю було лише 17, його заарештували радянські каральні органи. Після допитів, катувань та знущань за «антирадянську діяльність» юнак отримав неймовірний для свого віку термін – 25 років виправно-трудових таборів суворого режиму.

Гартування у неволі

​Етап за етапом – від Тернопільської тюрми до крижаних шахт Воркути, де гинули тисячі політичних в’язнів. Там, у нелюдських умовах Півночі, радянська система намагалася зламати волю українців.. За Полярним колом Ігор Олещук не просто виживав – він гартувався. Ці всі поневіряння, які він зазнав, лише загартували його й укріпили в ньому любов до рідної землі, України. Навіть у найтяжчих умовах він вчив вірші та пісні від старшої української інтелігенції, зберігаючи дух вільної України в серці.

У 1953 році Ігор став учасником легендарного Воркутинського повстання, де українці та представники інших народів виступили проти системи ГУЛАГу.

​Після смерті Сталіна термін ув’язнення скоротили до 8 років, і у 1955-му, після багатьох років таборів, він повернувся в Україну.

Повернення і «друге життя» в музеї

​Але навіть після звільнення колишні політв’язні залишалися під постійним наглядом КДБ, не могли вільно працювати та жити без переслідувань.

Тож радянська влада не залишала Ігоря Олещука у спокої: постійні нагляди, статус «неблагонадійного». Проте, попри всі випробування, Ігор Олещук здобув освіту у Львівському політехнічному інституті та 33 роки пропрацював інженером в «Тернопільобленерго».

​ У часи національного відродження наприкінці 1980-х років І. Олещук активно включився в громадське життя. Був членом Народного Руху України, співпрацював із дисидентами, підтримував український демократичний рух. Він став одним із тих людей, які допомагали повертати історичну правду про репресії, ГУЛАГ, діяльність ОУН та УПА.

Загалом після здобуттям незалежності України почалася нова сторінка його життя. Від 1996 року Ігор Олещук працює у Тернопільському історико-меморіальному музеї політичних в’язнів. Символічно, що музей розташований у підвалах колишнього НКВС/КДБ –  саме там, де колись утримували й допитували пана Ігоря.

Родина

Ігор Олещук одружився на початку 1960-х. З дружиною Надією виховав трьох синів – Тараса, Романа і Володимира. Старший син Тарас у складі бригади Львівської кераміко-скульптурної фабрики змонтував три тризуби на приміщенні Верховної Ради України; учасник реставрацій у Львові Собору св. Юра, приміщення залізничного вокзалу та інших, виготовив та встановив у Львові пам’ятну дошку, присвячену куреню «Нахтігаль». Син Роман привіз зі Львова сценарій «Вертепу» і 1989 року разом з колегами започаткував неформальну громадську організацію «Вертеп». Володимир закінчив Львівську художню академію мистецтв, учасник реставрації Михайлівського Золотоверхого монастиря і Свято-Успенської церкви Києво-Печерської лаври та ін. Пан Ігор нині має восьмеро онуків: Максима, Луку, Маланку, Настю, Антона, Ганну, Ярину і Соломію, яких з бабусею дуже люблять і пишаються ними.

Хранитель пам’яті

Тож нині Ігор Олещук – хранитель пам’яті: він проводить екскурсії у музеї, розповідаючи молоді про ціну свободи.

Окрім того, пан Ігор займається активною краєзнавчою і публіцистичною діяльністю. Він – автор книг «Шлях до світанку», «Шлях до прозріння», «Шлях до свободи», «За колючим дротом», «Малолітні політв’язні Тернопільщини. Книга пам’яті» у співавторстві – «Тернопільський історико-меморіальний музей політичних в’язнів», «За свободу і соборність», «Василь Пірус – нескорений вояк УПА» та ін., а також десятків статей у Тернопільському енциклопедичному словнику та «Тернопільщина. Історія міст і сіл», численних публікацій у всеукраїнських та місцевих ЗМІ, зокрема й в газеті «Свобода». Також Ігор Олещук – член НСЖУ, 27 років був заступником голови обласного товариства політв’язнів і репресованих, а у 2019 р. щодо нього відновили історичну справедливість – визнали учасником бойових дій.

Ігор Олещук нагороджений багатьма нагородами – «За заслуги» ІІІ і ІІ ступенів, орденом Ярослава Мудрого, відзнаками «Гордість Тернопілля», «Почесний громадянин Тернополя», дипломами, грамотами, а у 2025 році отримав почесну відзнаку ССО ЗСУ, що підкреслює тяглість боротьби за незалежність України – від повстанців минулого століття до нинішніх захисників, ось такий, пов’язаний гіркою правдою, місток між поколіннями…

Незважаючи на поважний вік, пан Ігор ніколи не втрачає оптимізму. Він і патріотичного вірша розповість, і заспіває пісню чи заколядує повстанську колядку. Душа у нього досі молода. Він донині активний дописувач нашої газети. А ще може лопату чи косу в руки взяти та й поґаздувати…

Пане Ігорю, так тримати й на вік не зважати!

А ще бажаємо, щоб Ви обов’язково зустріли Перемогу України, за яку боролися упродовж свого життя!

В. К.