Чи постане Пантеон Слави на військовому цвинтарі у Підгайцях?

Про стражденну долю цього останнього місця спочинку військовиків автор писав не раз. Як неодноразово звертався до різних інстанцій у справі збереження поховань полеглих воїнів  І-ої світової війни, так і наших героїв – усусів і вояків УГА, які боролись за волю України. Йшлося там про бережливе та шанобливе ставлення до похоронень на військовому та міському кладовищах.

Більше того… Йде російсько-українська війна і на військовому цвинтарі, на якому спочивають вічним сном герої минулих битв за Україну – січові стрільці та вояки УГА, ховають і сучасних героїв – воїнів ЗСУ, наших земляків. Постає не тільки давно перезріла гостра проблема реконструкції військового цвинтаря, але й створення справжнього Пантеону Слави…

А шани героям, як зі сторони підгайчан, які ховають своїх родичів по могилах героїв, так і зі сторони місцевої міської влади, як не було, так і нема…

Чи все так було? Ні і ще раз ні! Отже, передісторія появи військового цвинтаря.

Перша світова війна… Підгайці, як і вся Галичина, стали ареною запеклих боїв впродовж 1914–1917 рр. Особливо жорстокими були бої, коли фронт стабілізувався по р. Стрипа. Йшла битва між українськими січовими стрільцями та росіянами. Воювали у складі австро-угорської армії представники інших національностей, а також вояки німецьких формувань. Тоді Підгайці стали єдиним прифронтовим шпиталем. Оскільки наш повітова лікарня не могла помістити всіх поранених, то використовували великі будівлі, як-от: польський «Сокіл», більш відомий підгайчанам, як колишній кінотеатр, будинок Кона по вул. Замковій, в будинку рабина Лілієнфельда по сучасній вул.Стуса (музична школа), будинок Ціммета та ще деякі будинки у центрі міста. А єдину триповерхову солідну будівлю – суд і уряд податковий – взяла під лічницю, як тоді говорили, українська громадськість міста для лікування своїх героїв – УСС, а пізніше вояків УГА по колишній Широкій, а тепер Шевченка. У цій лікарні постійно лікували понад 30 поранених та хворих усусів.

Для опіки над хворими та пораненими зорганізувався в місті жіночий допомоговий комітет. Його очолила пані Мирослава (Міра) Яримович- Блавацька. До комітету входили О. Возняк-Вороневич, Ю. Дзядикевич-Кучма, П. Косович-Мушкевич, А. Пенкальська-Овсянецька, Т. Кучма-Срібна, Л. Головінська-Карп’як. Комітет не тільки повністю опікувався над пораненими та хворими, а й організував збір харчів і білизни для них.

Далеко не всі поранені виживали… Померлих ховали на цвинтарі за каплицею на певній відстані. Ті могили були досить недоглянуті впродовж останніх десятиліть та поросли грабом-самосійкою. Як ми вже говорили, на сьогодні, підгайчани активно хоронять там своїх померлих родичів. І ось, коли вже місця на цвинтарі не стало, одна підгаєцька міщанка (на жаль, історія не зафіксувала її імені) віддала під цвинтар своє поле, зокрема, щоб там ховали насамперед наших українських вояків, хоча ховали пізніше і поляків, які брали участь в україно-польській війні у 1918–1919 рр., та представників інших народів. Всього історія зафіксувала понад 200 поховань на обох кладовищах впродовж 1914–1920 рр. Можливо, й більше, оскільки пізніше почали звозити загиблих вояків із полів, де точились бої. У публікації про старий цвинтар ми загострювали увагу шановного читача, як і чому збиті нашвидкоруч дерев’яні хрести із написами поміняли на бетонні хрести, але безіменні.

По вересень 1939 року військовим цвинтарем, а також окремими могилами воїнів, розкиданих у різних місцях Підгаєччини, опікувалося Товариство охорони воєнних могил. Щорічно перед Зеленими святами вони упорядковували кожну могилу, дбали про пам’ятники та про написи на них, якщо такі були.

Ось що розповідала мені особисто учасниця тих акцій просвітянка, пізніше зв’язкова УПА на псевдо «Квітка» Євгенія Корпан з дому Садовська: «Кожного року від церкви організовувався на Зелені свята похід. Спочатку панахида правилася на могилах військових. Іван Даньків, герой Крут, активний діяч «Просвіти» і будови Народного Дому в Підгайцях, давав священикові книгу, в якій були імена всіх похованих тут січових стрільців. Потім він виголошував промову, а хор співав «Вічная пам’ять», « Коли ви вмирали…» та інші пісні. Після цього ми клали вінки, і аж тоді йшли на гроби до своїх рідних…» У своїй пам’яті жінка зберегла такі імена: сотник січових стрільців Порфирій Яримович, хорунжий Володимир Сличинюк із Новосілки, хорунжий Михайло Щупляк зі Соснова (насправді, четар УГА, який помер від ран 02.06.1919 – авт.), Іваськевич Мирон 1887р.н. із Галича (передмістя Підгайців), сотник священик Никифор… Пригадувала ще із Вербова Василя Кріпкого, з Сільця Барана Михайла, Колодницького, Чупровського, Залуцького. Автори історії «Підгаєцької землі», виданої в Детройті (США) 1980 року, зафіксували ще прізвища, окрім згаданих, сотника Маріана Ольшанського, підстаршини Гапія.

Не сумніваємось, що Іван Даньків зачитував також й імена вояків УГА, які померли від ран або ж загинули в часи україно-польської війни, а чи під час Чортківської офензиви зокрема, і були поховані як на нашому військовому цвинтарі, так і на загальноміському, а відомості про них (понад 20 осіб) нам стали відомі відносно недавно. На військовому цвинтарі окрім них спочиває також вічним сном ще одна знакова постать-поручник УГА, капелан 11-ої бригади отець Василь Опарівський (1890 р.н., с. Бонарівка Підкарпатське воєводство, Польща). Під час Чортківської офензиви смертельно поранений від розриву гранати у селі Слов’ятин. Пораненого везли до Підгаєць 30 км. Цього ж дня, 22.06.1919 року, він помер в українській лічниці. Йому було 29 років. Доньці Ярославі було тільки два роки. Коли вона виросла, то стала дружиною Степана Бандери. Саме тому вдячні підгайчани, відзначаючи 100-річчя Чортківської офензиви, вшановуючи пам’ять героїв УСС та УГА, похованих на обидвох цвинтарах, відкрили та освятили пам’ятник отцеві Василеві Опарівському. На освячення могили свого дідуся приїхав і його онук із Києва Стефан Бандера. То був хвилюючий момент. На пам’ять про цю подію автор сих рядків подарував йому фотокопію із метричної книги за 1919 р., в якій зафіксовано ім’я його діда.

На жаль, докладні списки героїв втрачені у післявоєнний час, а сталінські енкаведисти за допомогою місцевих яничарів і «дєтдомовців» зокрема довели цвинтар до жахливого стану: позбивали бетонні хрести, написи на надгробках. Та все таки могили не нищили. Просто лишили на запустіння.

Початок 90-х років минулого століття. Автор сих рядків став першим головою осередку РУХу, а дещо пізніше й міським головою. За допомогою членів осередку вдалося на військовому цвинтарі частково відновити занедбані могили. Та вир тодішних подій розвивався так швидко, що стало не до цього. Усе ж Станіслав Калашник, який відав тоді обласною архітектурою, дав мені цінну рекомендацію, як голові міськвиконкому: військовий цвинтар у місті, де спочивають герої УСС та УГА, а також воїни різних армій – жертви Першої світової війни, такий цвинтар заслуговує на створення потужного меморіального комплексу, а не просто насипану могилу, що пасує більше для села. Та не так сталося, як гадалося. Почалося запальне до фанатизму завзяте релігійне протистояння. Тоді підгаєцькі православні без погодження з будь-якою владою самовільно насипали могилу. І хоча й серце мені боліло, та за мудрою порадою тодішнього заступника голови обласної ради та водночас заступника голови крайової ради РУХу Ярослава Карп’яка («Якщо не можеш протистояти, то принаймні очоль провід»), я виступив на відкритті могили. Однак вже тоді знав, що могила насипана на похованнях і усусів, і поляків-галєрчиків (ті, що воювали під час україно-польської війни в армії генерала Галлєра), за що пізніше знайомі  історики-поляки, уродженці наших Підгаєць дорікали мені як голові міста.

Чи поступала шановна православна громада, насипаючи могилу, з патріотичних мотивів. Без сумніву… Однак вийшло так, як  народі кажуть: права рука робить те, що не знає ліва…

Та справжня вакханалія почалась дещо пізніше, коли мої повноваження, як мера міста закінчились (червень 1994 р.). Десь у 1995–1996 рр. розорали вал, який відгороджував парафіяльний цвинтар від військового. І без жодного дозволу влади підгаєцькі християни почали ховати своїх рідних, хоча знали, що цвинтар сей військовий. Процес пішов настільки стрімко, що я, як краєзнавець змушений був, виступити у грудні 2003 р. у місцевій районці («Земля Підгаєцька») із відкритим листом до всечесних отців, до перших осіб міста і району, до громадськості («Душі мертвих благають про захист»), аби люди отямилися.

Був присутній і на сесії міської ради, депутати якої прийняли нібито благородне і, гірко-сумно кажучи, «файне» рішення (про заборону поховань на військовому кладовищі), яке, на жаль, так і залишилось на папері, не дивлячись навіть на те, що це рішення було зачитане у церквах…

Далі була поїздка до Львова разом із світлої пам’яті підгайчанином, Романом Дзядикевичем на зустріч із генеральним консулом Польщі Вальдемаром Ковальським. Приїзд польської делегації у Підгайці, а дещо пізніше і лист Анатолія Вихруща, тодішнього заступника з гуманітарних питань Тернопільської ОДА, до нашої райдержадміністрації, як реакція на звернення польської сторони, дали свої результати. Райдержадміністрацію очолював тоді І. М’якуш. Після ознайомленнями із моїми архівними матеріалами з цього приводу, а також із проєктом реконструкції військового цвинтара, який на моє прохання виготовив Ростислав Цимбалюк, наш місцевий архітектор.

Отже, що планувалося під час відновлення військового цвинтаря?!..

Концепція передбачає впорядкування всієї території, де відбувались мілітарні поховання з врахуванням існуючої ситуації та потреби комлексного сприйняття території. Основними проблемами в даний час є практично повна відсутність візуального сприйняття площі поховань як комплексу, втрата майже всіх знаків на могилах, однозначно недолуга в масштабі та розташуванні земляна споруда, що перекриває вхід до комплексу поховань. Пропонується розкрити дану територію способом створення ряду перспективних об’ємів, що візуалізуються в процесі руху по основній осевій алеї.

Комплекс умовно ділиться на три основних об’єкти:

• Вхідна група пропілейного типу у вигляді розрізаного траншеєю поховального пагорба зі зміщенням осі та представленням основних історичних періодів, коли здійснювались поховання. На окремих кам’яних блоках можливе нанесення імен похованих, що відомі.
• Поле поховань з групами символічних хрестів, які повинні підкреслити та позначити значення цього простору, розташовані під кутом, підкреслюють повітряну  перспективу.
• Символічного хреста пам’яті, що завершує всю композицію комплексу і знаходиться на осі основної алеї.

Ігор М’якуш перейнявся ідеєю реконструкції цвинтаря і роботи розпочалися. Внаслідок неоднаразових «суботників» було ліквідовано чагарники і ми маємо на сьогодні чисту рівну площу, готову до подальших робіт для створення історико-меморіального комплексу. Однак знесення насипаної могили, як головної перешкоди для подальшої реконструкції, так і не відбулося. Варто додати, що тоді при голові райдержадміністрації був утворений комітет з числа як працівників адміністрації, так із працівників міськради, отців обох громад, самих представників громадськості, які у повному складі діють і досі.

Певні роботи проводились на військовому кладовищі, коли головою РДА була Алла Колодницька, однак тоді всі зусилля і її, і всього оргкомітету були зосереджені на події всеукраїнського масштабу – відзначення 350-річчя битви гетьмана Петра Дорошенка із поляками під Підгайцями у жовтні 1667 року.

Тому найбільше досягнення – відзначення 100-річчя Чортківської офензиви. Тоді не тільки вшанували полеглих героїв-вояків УГА, похованих на нашому цвинтарі, але й відкрили та освятили пам’ятник капелану 11-ої бригади УГА-поручнику, о. Василеві Опарівському, одному із героїв Чортківської офензиви.

І щонайприкріше, на переконання автора цих рядків, у Підгайцях появилась група патріотів, очолювана учасником АТО Юрієм Пухайлом, які поставили собі за мету – встановити пам’ятник – Борцям за волю України у центрі міста. Своєї мети вони досягли ціною значних коштів…

Всякі розмови про об’єднання зусиль та відкриття меморіального комплексу на військовому цвинтарі, де реальні герої України – жовніри УСС та УГА сплять вічним сном – відкидались… Навіть священники обох конфесій не підтримали мою пропозицію…

Гірко визнавати мені і як краєзнвцеві, і як уродженцеві міста з давнього міщанського роду по материнській лінії Крамарчуків. Гірко визнавати, що за Польщі міщани-українці складали тільки чверть населення міста, однак своїх патріотичних традицій дотримувались твердо, незважаючи на окупаційну польську владу. Однією із таких традицій було неухильне вшанування на Зелені свята полеглих героів УСС та УГА, про що вже згадувала на початку розповіді учасниця такого дійства. Звідки і як започаткувалася ця традиція?!..

Третього листопада 1918 р. (за іншими даними – 5 листопада) у центрі міста на площі Ринок відбулась епохальна подія – проголошення Західно-Української Народної Республіки. А далі всі українці, що були присутні на площі, пішли урочистим походом вулицями міста до військового кладовища, щоби віддати честь полеглим героям, які вмирали за Україну. Так зародилася традиція… Спочатку від Успенської церви тисячна колона (були присутні українці із довколішніх сіл) формувалась у колону з вінками, на яких були патріотичні написи. Пізніше польська влада заборонила написи на вінках, але походи заборонила тільки один раз. Було це, як згадували старожили, 1927 а чи 1928 року. Тоді підгайчани-українці в Успенській церкві відтворили символічну стрілецьку могилу із березовим хрестом і молились біля неї, віддаючи таким чином честь полеглим героям.

Післявоєнна комуністична влада робила все, аби цю пам’ять і традиції знищити. Гірко, але сучасний склад населення міста про ці традиції не знав, а чи не хоче знати… Адже ходять до церкви, моляться, вважають себе патріотами, а могили їхніх рідних вже туляться довкола насипаної могили. Ба й більше – ще обгороджують місце, аби ніхто не пхався. Гірко, коли під час копання чергової могили на метровій глибині знаходять металевий тризуб…

Гірко було, коли у 2023 р. на день Конституції чи не вперше пішли походом до військового цвинтаря, а у своєму звіті тернонопільська журналістка назвала насипану могилу символічною, хоча там лежать конкретні герої…

Гірко, коли ти черговий раз звертаєшся до нової міської влади на чолі з І.С. Мереною про проведення реконструкції військового кладовища, адже йде україно- російська війна, коли вкотре наш народ бореться за свою волю.То чому не вшанувати тих героїв, які полягли за Україну у попередніх битвах і спочивають тут вічним сном?!..

Гірко, коли вселяють надію, що ось-ось роботи розпочнуться, а взялися за проведення інших робіт…

Гірко, коли ховають сучасних героїв коло насипаної купи сміття, а не на належним чином облаштованому Пантеоні Слави… Так, шановний читачу, замість добротної землі за браком матеріалу на могилу звозили всякий непотріб…

І таких «гірко…» ще багато виникає, однак надія завжди вмирає останньою…

Що дасть нам реконструція військового цвинтаря?..

По-перше – це шана героїв, що у різні часи боролись і гинули за Україну. По-друге, ми зможемо самі собі з гордістю сказати, що ми – Українці. По-третє, наша влада і місцевий люд дуже важко розуміє, що Підгайці мають величезний арсенал пам’яток історії, культури, архітектури, природних заказників, за рахунок яких ми можемо при вмілому підході мати економічну вигоду, розвиваючи туристичний бізнес. А для цього треба розробити цілий комплекс довготривалих заходів, внаслідок яких наше місто стане привабливишім для туристів. По-четверте, нам не соромно буде дивитись в очі нашим сусідам з різних областей України, чиї земляки тут поховані. По-п’яте, ще більше нам не буде соромно перед іноземцями, предки яких поховані на обох наших міських цвинтарях. Шановний читачу, вдумайтесь тільки-понад 200 вояків різних армій з часів Першої світової, в тому числі і усусусів та жовнірів УГА… А гідного вшанування загиблим нема…

Як приклад, наведу один лист, який прийшов свого часу на мою адресу від відомої поза межами України громадської організації «Пошук», що у Львові, а в ньому прохання з Угорщини. Наводимо текст листа мовою оригіналу: «Прошу вашей помощи получить нам информацию. Дед Ковач Шандор (Александр) служил во 2 венгерской гусарской армии. На основании информации от венгерского военного Архива он умер и был похоронен в городе Подгайцы Тернопольской области, на север от крепости Вага 27 декабря 1915 года. Ему было 35 лет. Прошу вас, помогите найти нам информацию, имеется ли памятник в городе Подгайцы или мемориал, где мы можем поклониться воинам и нашему предку. Жду вашего ответа. С уважением. Эмыке Жомбор».

Дещо пізніше приїхала у Підгайці і сама пані Інна Федущак, керівниця «Пошуку». Від побаченого тодішнього стану на цвинтарі вона жахнулась. То був 2006-ий рік. Вочевидь, що прохач із Угорщини відповіді не дочекався…

Що йому відповісти? Що замість Товариства по догляду за воєнними могилами, маємо в конкретному випадку товариство безбожників ленінсько-сталінського зразка?.. Щоправда, за ті роки ситуація дещо змінилася в плані упорядкування, але далі на півдорозі всякі роботи зупинились…

А поміж тим гірко усвідомлювати, що ще у далекому 1896 р., коли Міколай Нєдзвєцький, пишучи вступне слово до своєї праці про Підгаєцький повіт, як епіграф, навів слова, які і понині не втрачають своєї актуальності:

«Чуже хвалите,

Свого не знаєте,

Самі не знаєте,

Чим володієте!»

Можна навести ще багато історчних подій та історій військових поховань, які б ще більше аргументували потребу реконструкції військового цвинтаря.

А поміж тим на військовому цвинтарі почали ховати загиблих героїв сучасної – російсько-української війни. Ось їхні імена: Асадов Андрій, Бугай Віктор, Солтис Іван, Пилипів Іван, Хмурич Андрій, Рахлецький Степан, Костенко Петро.

Та все ж гірко від того, що ховають хлопців вже впритул до могили, яку вже давно треба було знести…

Як свого часу писала Леся Українка в одному із своїх віршів: «Без надії сподіваюсь…» Сподіваюсь, що хтось із керівників міста таки перейметься належним чином цією проблемою і згуртує підгайчан на гідне вшанування героїв України і Пантеон Слави таки постане… І до могил героїв будуть йти підгайчани із обох церков на Зелені свята, як і колись, за давньою традицією. Тим і живу. Тільки, щоб не було запізно…