Зоя виконала волю сестри – заопікувалась її онукою

Ще з самого ранку Зоя прокинулася і відчула якийсь неспокій. Серце стискала невимовна тривога, від якої просто паморочилася голова. Згодом три безсонні ночі просто вибили жінку з життєвої колії. До пенсії залишалося якихось два роки. Діти вже дорослі, порозліталися світами, чоловік помер. Зоя вирішила подзвонити до старшої сестри. Валя підняла слухавку і відразу розплакалася:

• Рідна, – питала Зоя, – що трапилося?
• Прошу, якнайшвидше приїжджай до мене.

Зоя взяла двотижневу відпустку і помчала поїздом в інше місто. Валентина завжди була скритною й мовчазною, не любила ділитися проблемами. Напевно, у неї справді щось трапилося, адже вперше за багато років ридала, благала сестру приїхати. Останній раз Зоя була на похоронах племінника, в якого несподівано обірвався тромб.

• Захворіла я, – розповідала опісля Валя. – І знаю, що недовго мені залишилось. Лікарі не приховують страшного діагнозу. Тому не варто мене заспокоювати.
• Може, за кордоном треба шукати фахівців?
• Та ні, ніякі гроші, на жаль, тут не допоможуть. І я зовсім не панікую, віджила, долю не зміниш. Я тебе запросила не для того, аби ти мене втішала. Не маленька, усе розумію. В мене інша проблема. Стидно зізнатися, що після смерті мого синочка невістка Аліна сильно запила. «Зелений» змій підкрався непомітно, і все пішло шкереберть. І що я тільки не робила, аби вона отямилася, все даремно. Алкоголь дорожчий за Даринку, ні краплі відповідальності. Проміняла материнство на чарку, їй немає жодного виправдання. Аліна десь вештається з такими самими залежними, навіть трубки не бере. А онуку я сама виховую вже чотири роки. Захворіла через постійні стреси. Пробач, не хотіла сміття з хати виносити.

Проте лише тепер зрозуміла, що більше не маю до кого звернутися за допомогою. Коли мене не стане, будеш опікуном для Даринки? Душа болить за дитину, вона нікому не потрібна. І не переймайся, дівчинка вже до першого класу ходить, добре вчиться. Вона хороша і чемна. Моя потіха й розрада. Любить малювати та слухати казки, які я їй на ніч читаю. Проблем з нею, вірю, ніколи не матимеш.

• Можливо, не варто себе завчасно ховати? Валю, медики часто помиляються.

Вони довго розмовляли, майже до пів ночі. А наступного дня Валентина на руках сестри тихо відійшла у вічність. З очей Даринки котилися сльози, вона плакала, мовчала, їсти не хотіла, була у повному відчаї. Дитина все розуміла і вперто сиділа біля труни бабусі. Дарця стільки всього пережила, що її серденько розривалося від болю навпіл. Усі витрати, звичайно, взяла на себе Зоя.

Коли минуло 9 днів, Зоя обережно натякала малечі, що тепер вона буде жити в іншому місті. Дівчинка лише ствердно кивала головою.

• У мене там робота. А ти підеш в другу школу. Не переймайся, знайдеш нових друзів, я тебе ніколи не покину.
• Даєте слово? – запитала Даринка зляканим голосом. – Бо я чула, як сусідка тітка Ольга казала, що я бідненька, тепер опинюсь у притулку. А я страшенно боюсь жити в дитбудинку.
• Сусідка ж не знала, що тепер у тебе є друга бабуся, тобто я. Тому й бовкнула таку нісенітницю, не подумала, що ти її почуєш. Я ще не зовсім стара жінка. Нам обом буде добре. Ти лише не переживай, сама не залишишся. Я ж слово твоїй бабці дала.

Але насправді Зоя журилася, чи дасть вона раду Даринці. Та й як вони далі ладнатимуть?

Повернувшись додому, Зоя пішла до місцевої соцслужби. Зібрала відповідний пакет документів і за певний час стала опікуном для Даринки. Минув рік, маленькі долоньки Дарці ніжно обіймали турботливу Зою. З дівчинкою і справді не було ніяких клопотів. Школярка горнулася до жінки, яка, своєю чергою, ділилася з Дарусею теплом. Вони відразу знайшли спільну мову, в хаті панував мир та спокій. Рівно до тієї миті, коли якось ввечері до них завітала непрохана гостя – мама Даринки.

• Я вам безмежно вдячна, що прихистили мою доню, – говорила Аліна. – Наразі лікуюся від алкоголізму. Тому на похоронах свекрухи не була. Вашу адресу знайшла у старому записнику. Хочу, аби ви дозволили мені спілкуватися з кровинкою.

Зоя, звісно, не заперечувала. Розуміла, що ніхто не зможе замінити дитині маму. Але наступного разу Аліна вже прийшла напідпитку і розмовляла вже на підвищених тонах. Кричала і вимагала повернути їй доньку.

• Ти ж зовсім неадекватна, – заспокоювала жінку Зоя. – Щось не видно, що ти лікуєшся. Аліно, ти так нічого й не зрозуміла, не зробила належних висновків.

Тепер подібні візити стали доволі частими і  закінчувались переважно викликами поліції. Аліна здебільшого навідувалася п’яною і агресивною, стукала ногами в двері. Зоя не хотіла впускати крикливу, неконтрольовану матусю до свого помешкання. Поліцейські неодноразово вгамовували Аліну, яка була позбавлена батьківських прав. Та й Даринка якось сказала:

• Бабусю, мама так само поводилася, коли ще бабця Валя жила. То вона її до смерті довела. Бабуся за серце хапалася, краплі пила, а потім її не стало. Я не люблю мами, бо їй байдуже на мене. Усі її обіцянки, що вона зміниться, – пусті. Більше нехай не з’являється тут. Я боюсь її, а вас не хочу втратити.

Згодом був суд. Аліні заборонили наближатися до Даринки. Дівчинка наголошувала, що хоче залишитися з бабусею Зоєю, яку встигла полюбити. Та й Зоя дуже щаслива, адже має біля себе рідну душу і виконує усі її заповітні бажання. Це і є важливі моменти щастя.

Оксана ВОЛОШИНА