Повідомити новину

Поширити:

(З історії створення пам’ятника Шевченкові на могилі у Каневі)

Великий український поет Тарас Шевченко помер 10 березня 1861 р. в Санкт-Петербурзі і був похований на Смоленському кладовищі. Провести в останню дорогу Кобзаря прийшли письменники Достоєвський, Лєсков, Салтиков-Щедрін, Тургенєв, Некрасов, представники української, польської, грецької громад Санкт-Петербурга. Перед смертю великий Кобзар заповідав поховати його в Україні, в Каневі. Незабаром його друзі – художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло та Олександр Лазаревські вирішили виконати останню волю поета.
22 травня 1861 прах Шевченка було перепоховано на Чернечій горі. У 1867-68 рр. під керівництвом Варфоломія Шевченка тривали роботи з благоустрою могили, яка набула вигляду двоярусної, обкладеної камінням. Спочатку могила мала вигляд кургану, насипаного місцевими жителями та селянами із сусідніх сіл. Її обдернували і встановили на ній дубовий хрест, який простояв до осені 1882 року. В липні 1884 р. на кошти В. Тарновського-молодшого, замість дерев’яного хреста, на могилі Шевченка було встановлено чавунний пам’ятник-хрест, висотою більше шести метрів, вагою понад 250 пудів (проект академіка архітектури В. Сичугова) та збудовано хату, в одній половині якої жив сторож І. Ядловський, а в другій було організовано перший народний музей Шевченка – “Тарасову світлицю”.
І незабаром до могили Кобзаря почали стікатися українські паломники, а Чернеча гора отримала назву Тарасової. У різні роки її відвідали М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, П. Чубинський, брати Лазаревські, П. Куліш, І. Сошенко, М. Чалий, Леся Українка, О. Кобилянська, родина Старицьких та родина М. Лисенка, Марко Вовчок, М. Заньковецька, В. Стефаник, Лесь Курбас. Схилили своє чоло над могилою українського поета французький письменник Е. Дюран, російські письменники І. Бунін, М. Лєсков та багато інших. Свідченням їхнього перебування є записи на сторінках унікального документа – “Книги вражень”, а також подарунки, якими вони наповнювали “Тарасову світлицю”.
10 червня 1918 р. Рада Міністрів Української Держави визнала могилу Тараса Шевченка національною власністю. А згодом місце поховання поета зазнало важких часів радянського безбожництва: першого травня 1923 р. у рамках боротьби з церквою канівські комсомольці скинули хрест з могили. 1 липня того ж року на ній було поставлено погруддя поета, відлите за проектом Каленика Терещенка на Городищенській цукроварні.
Проте українці чекали на справжній величний пам’ятник Кобзареві. С. Єфремов у своїх “Щоденниках” писав: “Був я на Шевченковій могилі… Замість чудового простого хреста, що так пасував до наокружного ландшафта і далеко білів на фоні зелених дерев, – чорний народний стовпець…”. І тому для упорядкування могили Тараса Шевченка ще 1926 р. був створений комітет під головуванням М. Скрипника. Цей Шевченківський комітет 2 травня 1928 р. у Каневі провів урочистий пленум. Серед багатьох питань йшлося й про організацію міжнародного конкурсу на кращий проект пам’ятника для цього святого місця.
Конкурс, проведений у Харкові 1927 р., був явно невдалим. Його було оголошено в липні, а обговорення планувалося у вересні, та у зв’язку з тим, що представили лише три проекти, конкурс перенесли на грудень. Але й грудневе обговорення не виявило проекту, гідного спорудження. Провал конкурсу пояснювали коротким терміном, недостатньою інформацією, територіальною обмеженістю, малою винагородою тощо. Микола Скрипник у січні 1928 р. опублікував статтю про сумні наслідки конкурсу. Після виходу статті він одержав листа від зовсім юного учасника – одеського студента Сави Соколенка. Хлопець був автором проекту пам’ятника під девізом “Думи мої, думи мої”. У листі талановитий юнак писав: “Зі статті видно, що вами оволоділо повне розчарування відносно культурних сил України… Це тому, що Україна невільна. Це раз. По-друге, всі культурні сили її здихають від голоду, бо не хазяї у себе в хаті… По-третє, на перешкоді стоїть політика, а по-четверте, що зросту української культури всі бояться і зараз же їй чіпляють табличку “шовінізм”, “націоналізм” “контрреволюція” і т. д”. Цей лист засвідчує і той факт, що на початку 1928 року (а лист був написаний 19 січня) люди ще не боялися висловлювати свої думки й почуття. Лист зберігся в архівних документах Наркомату освіти, доля його автора залишилася невідомою.
Сучасного вигляду меморіал набув 18 червня 1939 р., коли на могилі Кобзаря був встановлений бронзовий пам’ятник, а незабаром і споруджений літературно-меморіальний музей. Початок цьому будівництву поклала постанова Раднаркому УРСР ще від 10 березня 1931 р. “Про відзначення 70-х роковин з дня смерті Т. Г. Шевченка”, якою ухвалили перетворити територію Шевченкової могили біля Канева на культурно-освітній осередок. Для здійснення цього передбачалось побудувати новий пам’ятник і музей, відкрити бібліотеку і читальню, а також продовжити роботи з озеленення Тарасової гори. Проектування музею Наркомпрос України замовив архітекторам В. Кричевському та П. Костирку.
Проте широко розрекламований Шевченківським комітетом міжнародний конкурс 1931 р., по суті, було зірвано партійною верхівкою Харкова –  тодішньої столиці України. “Батьки міста” несподівано проголосили Всесвітній конкурс на пам’ятник Шевченка для Харкова, чим насправді зривали будування пам’ятника в Каневі. Як наслідок – жоден із надісланих проектів не був затверджений для спорудження. Тому у 1933 р. було влаштовано ще один, цього разу вже спільний конкурс проектів для пам’ятника в Каневі і в Харкові. У вересні серед 30-ти поданих проектів урядова комісія відзначила проекти М. Манізера, А. Страхова, Й. Чайкова, а також спільний проект В. Кричевського і С. Меркурова як кращі, а видавництву “Мистецтво” було рекомендовано видати альбом конкурсних проектів. Авторам кращих проектів було запропоновано їх доопрацювати і в листопаді того ж 1933 р. подати на розгляд нової комісії.
Після доопрацювання найкращим визнали проект пам’ятника Матвія Манізера, який вирішили споруджувати в Харкові, а для Канева було рекомендовано проект Костянтина Бульдіна і Андрія Дарагана. Обидва проекти подавали постать Шевченка в оточенні героїв його творів, тільки проект Манізера будувався як вертикаль основної фігури, немов огорнутої спіраллю із супроводжуючими фігурами, а Бульдіна і Дарагана – як горизонтальна багатофігурна композиція. І якщо манізеровський пам’ятник Шевченкові уже був споруджений і скульптор готував варіант для Києва, то справи з пам’ятником для Канева ішли зовсім погано. Бульдін і Дараган на численні вимоги все нових і нових комісій щоразу переробляли свій проект, і незабаром у ньому нічого не залишилося від першого варіанта у вигляді багатофігурної композиції. Так минали роки, а на могилі все стояв, за виразом С. Єфремова, “народний стовпець” – терещенківське погруддя, відлите на Городищенській цукроварні.
Оскільки жоден з наявних варіантів не влаштовував комісію, скульпторам вкотре звеліли переробити композицію. Разом зі скульптором Я. Ражбою, К. Бульдін і А. Дараган спроектували пам’ятник у вигляді 30-метрової тополі, під якою сидів Шевченко, а серед тополиних віт виднілися герої його творів та “нові радянські люди з піднятим догори прапором революції”. Саме цей варіант і був затверджений 14 квітня 1937 р. головою Раднаркому  УРСР Панасом Любченком.
Та сталося так, що й цей варіант пам’ятника не побачив світу. А тим часом нова хвиля репресій в Україні не оминула і тих, хто стояв на найвищих партійних щаблях. Були арештовані А. Хвиля, В. Затонський, застрелився, проголошений “ворогом народу”, П. Любченко, як і перед цим, 1933 року, застрелився М. Скрипник.
1937 р. тимчасовий городищенський пам’ятник було розібрано – могила стояла розкрита більше року. Влада, яка сама спричинилася до повної руйнації справи із заповідником і в усьому звинувачувала “буржуазних націоналістів”, звеліла знову повернути розібраний пам’ятник на могилу. Так і стояв на могилі цей бюст доти, доки в лютому ювілейного Шевченківського 1939 р. Рада народних комісарів УРСР не прийняла постанову про будівництво на могилі нового пам’ятника. Цього разу уже без будь-яких конкурсів було вирішено спорудити постамент, використавши для цього бронзову фігуру Т. Шевченка, висотою 3,6 метра, роботи заслуженого діяча мистецтв, ленінградського скульптора Матвія Манізера. А незабаром – 17 березня того ж року – була прийнята постанова про затвердження поданого скульптором проекту. Цікава передісторія канівської бронзової фігури поета. Матвій Манізер виграв конкурс до 120-річчя з дня народження Кобзаря на кращий пам’ятник Шевченку в Києві. Коли його виготовили і привезли у сквер навпроти Київського університету, то виявилося, що він замалий для того простору. Тоді було прийнято рішення встановити цей монумент в Каневі.
Але перед встановленням нового багатотонного пам’ятника з граніту й бронзи треба було визначити точне місце і стан склепу, де був похований поет, і переконатись, чи витримає він таку вагу. Спеціально для цього, як і завжди у ті роки, була утворена державна комісія, очолювана тодішнім начальником Управління у справах мистецтв М. Компанійцем. Приїзд комісії був призначений на 4 квітня 1939 року, тому канівчани почали розкопувати могилу напередодні, щоб до приїзду комісії знайти склеп.
Похмурим квітневим ранком, коли почали копати, подув вітер з холодним дощем. Природа немов сама опиралась тому, що надумали зробити люди. Учасники розкопування знайшли склеп, розібрали його верхню частину і через отвір побачили домовину поета. Відкривши першу основну домовину, побачили металевий ящик, а в ньому красиву труну з віконцем, на якому лежав засохлий віночок. Пізніше члени комісії згадували, що Шевченко лежав як живий. Присутні перелякалися, бо після 78 років гадали побачити останки. Коли на обличчя поета потрапило повітря, воно в ту ж мить почало просідати. Як бачимо, ніщо не зупинило тих воістину “нових радянських людей” – ні віками виховане в народі глибоке відчуття недоторканності, святості могили, де упокоївся небіжчик, ні страх перед порушенням його вічного спокою. За неповних два десятиліття радянської влади, спонукувані вседозволеністю у боротьбі з релігією, вони не тільки не побоялися, а й навпаки – виявили поспішну готовність зробити це своїми руками.
Комісія склала акт про відкриття склепу, куди спустилися тодішній директор заповідника Василь Коваленко та голова Канівської селищної ради Надія Цвинтарна – єдина жінка в комісії, яка не те що не протестувала проти такого святотатства, а й навпаки – сама напросилася зробити це. З членів комісії взяли обіцянку мовчання про відкриття домовини, і лише перед смертю Н. Цвинтарна розповіла, що вона побачила у склепі та в домовині, яку обстежувала першою. Достовірно відомо, що проти відкриття склепу висловлювався П. Костирко. Саме він допомагав М. Манізерові та архітекторові пам’ятника Євгенові Левінсону не тільки в оформленні всієї гори, а й у визначенні потрібних розмірів могильного пагорба.
Менше трьох місяців тривала вся робота над спорудженням пам’ятника, упорядкуванням могили та всієї території гори. Але архітектори марно сподівались на доведення до логічного завершення художнього оформлення будинку меморіального музею Шевченка. Жоден з їхніх варіантів не знайшов підтримки й схвалення, й на момент відкриття на фронтоні головного входу було вміщено портрет Й. Сталіна, а у вестибулі відвідувачів зустрічали скульптури В. Леніна та знову ж таки “батька всіх народів” і галерея погрудь членів Політбюро – від Л. Берії до М. Хрущова. Офіційне відкриття Шевченківського меморіалу в Каневі відбулося 18 червня 1939 року до 125-річчя від дня народження Шевченка. На вершині гори перебували М. Хрущов, О. Корнійчук, П. Тичина, М. Бажан, М. Рильський, П. Панч, а також архітектори Василь Кричевський і Петро Костирко.
Тепер щороку у травневі дні біля могили поета в Каневі відбуваються Богослужіння, сюди звідусіль з’їжджаються вдячні поціновувачі творчого генія Т. Шевченка. Дух великого Пророка живить душу нашої нації, нагадує, чиїх батьків ми діти.
Підготував Григорій ЖУК
м. Тернопіль