gazpostach

Крокувати до перемоги завжди легше разом!

Не так важко допомагати іншим, якщо поруч друзі

5 грудня ми відзначили Міжнародний день волонтера. У світі це свято має вже давні традиції, а у нас – коротку історію, яка розпочинається з 2014 року. Так, уже чотири роки українські волонтери, не покладаючи рук, допомагають нашій армії, добровольцям. Нам  вдалося поспілкуватися з тими людьми, які належать до когорти нескорених і продовжують свій шлях, започаткований ще з Майдану.

Кноль і Тепла

Анатолій Кноль (Тернопільщина):

– Усе моє життя мені допомагали добрі люди. Під час народження мене врятували лікарі. У 2014 році в мене був крововилив – знову повернули до життя. У 2016-му привезли з-за кордону цінний препарат, без якого – ніяк… І коли я усвідомив, що досі живий лише завдяки добрим людям, то зрозумів, що теж повинен робити добро і бути милосердним. Тому вирішив допомагати хлопцям і дівчатам, які перебувають на передовій.

Спілкуюся з людьми із багатьох країн світу, розповідаю про Україну, про війну на сході, про потреби українських воїнів. І ці чужі люди надсилають ліки (часом дуже дорогі), інші необхідні речі. А я передаю їх хворим бійцям, у госпіталі, відправляю на позиції воїнам ЗСУ, добровольцям ДУК. Хлопці мають відчувати нашу підтримку. Тоді перемога буде швидкою!

Вікторія Копєйко (Вінниця):

– До війни я жила в Італії. Під час Майдану там українці згуртувалися, щоб фінансово допомагати волонтерам в Україні! Потім я народила і не мала ні часу, ні засобів. Та коли відбулися страшні іловайські події і я дізналася, що у вінницькому воєнному госпіталі лежать хлопці без ніг, без рук, не змогла займатися лише власними справами. Почала ходити по всіх італійських церквах і будинках для людей похилого віку і збирати  рушники, інвалідні візки, простирадла, матраци від пролежнів, памперси і відправляти в госпіталь. З часом хлопці самі почали звертатися до мене і просити про допомогу. Потреби були різними: від буржуйок, бензопил – до берців, форми, шкарпеток та їжі. Ніколи не запитувала, з якого батальйону бійці. Допомагала всім, шукала можливі шляхи і засоби. І це не так важко, якщо поруч друзі. Без таких людей, як Олег Орленко, Галина Снігур, Тетяна Ковалик, Oльга Янишин, Ганна Сурич, Оксана та Олена Карасєви я сама не впоралася б. Щиро вдячна їм за допомогу та підтримку. Це – моя команда, моя сім’я. Ми вирішили, що будемо допомагати воїнам аж до перемоги. Не всі розуміють нас. Часом кажуть, що у бійців на фронті є зарплата. А ми вважаємо, що не варто рахувати їхніх фінансів, бо вони повинні мають утримувати свої сім’ї. І водночас жертвувати найціннішим – здоров’ям та життям – заради нас, аби ми спокійно працювали й виховували дітей, турбувалися про батьків. А добровольцям на фронті нічого не платять. Уявляєте, що буде, якщо вони зневіряться там, на передовій? А тому працюймо і єднаймося задля перемоги над ворогом.

В. Башук з сімєю

Валентина Башук (Дніпропетровська область):

– У травні 2014 року в Дніпропетровський госпіталь почали прибувати потерпілі в боях поблизу Волновахи. У цьому закладі на медичній практиці була моя дочка Наталя. Вона доглядала за двома пораненими, у яких навіть не було в що переодягнутися. І вона просила купити їм футболки, шорти, словом, усе необхідне. Потім Наталя задіяла свого брата Івана. Поранених було дуже багато. Ваня після госпіталю приїжджав додому весь у крові. І розказував про жахіття, скажімо, що ноги хлопців були перев’язані дротом, оскільки не було джгутів.

Після Іловайського котла кількість поранених бійців вимірювалася вже сотнями. Один із них, танкіст Сашко, дуже обгорів. Йому вдалося вирватися з оточення разом із другом. Та побратим згодом загинув, а Сашко потрапив у госпіталь. Наталя доглядала за ним, а коли хлопець зміцнів, ми забрали його до себе, щоб він відчув домашній затишок. Сашко швидко пішов на поправку, повернувся на війну і… потрапив у Дебальцівський котел. Там знову отримав опіки.

Вся наша родина перейнялася війною. Село Карабинівка, де живемо, розташоване вздовж траси між Донецьком і Дніпром. Нею в обидва боки постійно їдуть військові. Часто – брудні та голодні. Приймаємо хлопців удома: годуємо, дозволяємо покупатися, ремонтуємо машини. І ми в селі не єдині такі. Нам допомагають місцеві люди, знайомі фермери, друзі. Але цим не обмежуємося. Наші діти Наталя та Іван їздили на фронт, возили хлопцям допомогу. Що могли – варили борщі, пельмені, вареники… І так уже кілька років. Я думаю, що для наших бійців дуже важливо знати: їх підтримують, про них не забули! Крокувати до перемоги завжди легше разом!

Феціца

Христина Феціца (Тернопіль):

– Волонтерство – це стан душі, спосіб мислення, внутрішнє покликання! Своє волонтерство можу поділити на військове та цивільне. Цивільне розпочалося ще з дитинства і продовжується протягом усього життя, а військове – з початку Євромайдану.
Зі створенням Логістичного центру допомоги бійцям АТО 23 липня 2014 року в моєму житті змінилося все: цінності, стиль одягу, ставлення до людей та багато іншого! За роки війни армія зміцніла, але допомога все ж потрібна! На передову для обладнання бліндажів передаємо будівельні скоби, плівку, утеплювач, будівельні мішки, медикаменти, маскувальні сітки, оптичні прилади, запчастини до бойових автомобілів… Зрештою, всього не перелічити. Часто привозимо каву, чай, солодощі, дитячі малюнки й листи. Найбільше бійці потребують моральної підтримки та розуміння того, що вони недаремно стоять на сторожі спокою мирної України.
Щиро дякую людям з великим добрим серцем, українцям з цілого світу за підтримку, довіру та небайдужість! Причому, як найщедрішим меценатам, так і діточкам. Саме завдяки їм можемо допомагати нашим бійцям, дітям з родин загиблих героїв, дітям із прифронтових районів! Небайдужі люди надихають та не дають втрачати надію на щасливе, світле, мирне майбутнє України!

Галина Тепла (Чортків – Італія):

– Коли розпочався Майдан, я не відходила від телевізора, боялася пропустити важливі новини. Почувши, що там потрібні теплі  речі, я стала збирати ковдри, куртки, светри і все передавала київським автобусом у пункт збору допомоги на Майдані.

Потім були біль і ненависть. За втрачену Небесну сотню Героїв, за підлість Московії, за відібраний Крим, за війну на Донбасі… Коли з фронту почали прибувати перші поранені, організувала людей, які збирали необхідні речі, медикаменти. Допомогу передавали в Запорізький воєнний шпиталь через Олександра Ходоса. Також знайомилася з волонтерами, розпитувала про потреби на передовій, щоб передавати на фронт потрібні речі.

2015 року під час відпустки поїхала на передову до Луганська (44 артилерійська бригада). Відтоді  намагаюся двічі на рік їздити на фронт. І щоразу відчуваю, що бійці чекають на такі зустрічі. Вони заряджаються енергією мирної України, теплом домашнього вогнища, упевненістю в необхідності продовжувати боротьбу проти ворога. А ми переконуємося, що перемога неодмінно буде за нами! Адже ми – українці!

Михайло УХМАН

 

 

 







Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*