36-та річниця чорної дати чорнобильського лиха змусила згадати двох людей, ставлення до яких останніми роками в мене було неоднозначним. І все через неї, кляту політику.
Дмитро Павличко і Юрій Щербак. Обидва – знані майстри слова, обидва – відомі дипломати, які представляли нашу країну, відповідно, в Польщі Словаччині та Ізраїлі, США, Канаді… Та, як на гріх, під час останньої президентської кампанії впряглися у виборчу команду зовсім неприйнятного для мене кандидата і тим самим взяли на себе частину негативного ставлення до нього. Однак… політичні кампанії минають, політики або відходять на задній план, або взагалі зникають з політичної сцени. А талант поета чи письменника залишиться завжди.
Юрій Щербак. Він для мене завжди буде видатним українським письменником за одні лише закінчення двох частин його повісті “Чорнобиль”. Наведу деякі фрагменти з неї, тим більше, що їх можна спроектувати і на коронавірусне лихо:
“Свідомості дуже важко погодитись з тою абсурдною ситуацією, коли смертельна небезпека не має навіть смаку, кольору й запаху, а вимірюється лише спеціальними приладами, яких під час аварії, до речі, не виявилося в наявності або ж вони не були готові до роботи”.
“Будучи невідчутною, небезпека в одних посилила почуття непевності і страху, у других, навпаки, викликала таке собі відчайдушне нехтування: не один з таких завзятців поплатився здоров’ям за свою “сміливість”, ігноруючи найпростіші і, треба зазначити, досить ефективні застережні заходи”.
А ще – про залишений людьми Чорнобиль:
“Це було місто без жителів, без дзвінких голосів дітлахів, без звичайного повсякденного, по-районному неквапливого життя. Наглухо позачинювані віконниці, замкнені й опечатані всі будинки, установи і магазини. На балконах п’ятиповерхових будинків біля пожежної частини стояли велосипеди, сушилася білизна. У місті не лишилося свійських тварин, вранці не мукали корови, лише бігали здичавілі собаки, кудкудакали кури та пташки безтурботно щебетали в листі дерев. Пташки не знали, що запилюжене листя стало в ті дні джерелом підвищеної радіації”.
І – про лікаря, який першим опинився біля зруйнованого реактора:
“О шостій годині і я відчув, що дере в горлі та болить голова. Чи розумів небезпеку, чи боявся? Розумів. Боявся. Та коли люди бачать, що поруч людина в білому халаті, це їх заспокоює. Я стояв, як і всі, без респіратора, без захисних засобів”.
“А я думав про те, як тієї ночі він, перший лікар у світі, що працював на місці катастрофи такого масштабу, рятував потерпілих, охоплених жахом, уражених радіацією людей, як вселяв у них надію, бо тієї ночі це були єдині його ліки, сильніші від реланіуму, аміназину і всіх наркотиків світу…”
Дмитро Павличко. Автор безсмертних “Два кольори”, “Явір і яворина”. А ще – вірша-звернення до Петра Порошенка в період передвиборної кампанії (“А я тебе благаю, друже Петре, не бійсь, веди на путінські мечі!”). Цікаво, чи збирався насправді “друг Петро” кидатися на оті мечі першим? Але з нагоди сумної роковини Чорнобиля, згадується хвилюючий вірш Дмитра Павличка, рівного якому, присвяченому цій темі, не пам’ятаю:
Не з Левітанових полотен,
А з-під чорнобильських долин
Мені назустріч явір злотен
Іде, як грізний паладин.
Іде. Нема при ньому зброї,
Та я тремчу. Я знаю все.
Йде, мов солдат з передової,
І руку в рукаві несе,
Свою одірвану лівицю,
Вже неживу, та ще в сукні…
Йде навпрошки через пшеницю,
Щось хоче мовити мені.
Він листя кидає шалене,
А кров із рукава – дзюрком.
Кричу я: “Не підходь до мене,
Бо вб’єш мене одним листком!
Не винен я, що все те сталось,
Що розкололась неба твердь,
Що в золотом покриту галузь
Ми атомну впустили смерть!”
Він шепче: “Винен!” – і поволі
Проходить в скорбності німій.
І спалює мене на полі
Улюблений листочок мій.
Воно таки правда, Дмитре Васильовичу і Юрію Миколайовичу: доторкнешся до політики – неминуче хоч трохи замастишся, але справжній талант все ж залишається у вдячній пам’яті. І бере в ній гору.
Ігор ДУДА
