Дорога з пекла та нове життя у Львові: історія сім’ї з Маріуполя

Тоді у березні було доволі холодно і були сильні морози. Як вдавалося жити без опалення тоді? Під час бомбардувань ви були у підвалах чи у квартирі?

У нас багато людей жили у підвалах, бо вони боялися. Ми сиділи на першому поверсі. Ми нікуди не ходили тому, що один раз я сказала чоловіку, що летить літак і треба йти в підвал, а він мене запитав, чи бачила я, що залишається після літаків. Він мене так раз заспокоїв, що чи у підвалі, чи на першому поверсі, якщо літак вдарить по будинку – то він просто “складеться”.

Я спала, затискаючи вуха руками, бо літаки літали. Я вже тоді вивчила, що літак раз летить – бомбу, другий раз коло робить — скидає і потім відлітає, а потім знову повертається. Я ж знала маршрут цього літака. Ну і я так ото вуха закрию і намагаюсь заснути.

Було холодно, але ми не грілися біля вогнища, а їсти там готували. У мої обов’язки входило сидіти біля вогнища, тому що нас на початку було багато, а потім привезли ще бабусь. Нас тоді вже проживало десь людей 13 в одній квартирі. Чоловік постійно десь ходив, щось шукав, воду, наприклад. То до знайомих пішов, йому ключі передали, сказали, що там є бойлер і можна набрати води. Тобто він постійно щось добував.

Я виходила перший раз на вулицю вранці – десь о 8 ми прокидалися, я виходила і ставила воду на чай. Кашу ми запарювали на ніч, а зранку її треба було тільки підігріти. Інколи могли якийсь суп зварити. Два рази на день я готувала і все. Це займало 3 – 4 години, щоб воду нагріти, перенагріти і так далі.

Діти весь час сиділи в одній кімнаті, нікуди не виходили. У них було два пазли 3+ і Lego. Вони весь час сиділи збирали його.

“Не вірили, що ми виїдемо”: про вихід з Маріуполя

Як вам вдалося виїхали з Маріуполя?

З Маріуполя ми виїхали 26 березня. Ми пішли пішки, тому що транспорту не було, і я вже, так би мовити, псіханула. Ми завжди намагались виїхати, весь цей час. Спершу не було зв’язку. Потім ми вже знайшли зв’язок на дахах дев’ятиповерхівок, почали дзвонити, але натрапляли тільки на шахраїв, які хотіли, щоб ми надіслали їм гроші. Ми розуміли, що ця людина не може заїхати в Маріуполь, тому що у нього нема маріупольської прописки.

Тому 26-го я вже сказала, що іду. Пішли зі мною всі. Ну, не всі… Там були бабусі, які не ходили. Виходить, що ми розділились. Бабусь вивезли, але трохи пізніше. Це ми зі Львова уже планували, вирішували, як це зробити. Ми виїхали з дітьми, пішли пішки.

Нас підвіз чоловік один – Володимир. Я його не знаю. Він просто їхав і каже: “Давайте я вас куди-небудь вивезу, де зв’язок є”. Він з нас гроші не взяв. Володимир вивіз нас на узбережжя моря і ми там знайшли перевізника, який відвіз нас до Бердянська за 8 тисяч. І то він нас на курсі надурив. Порахував так, що вийшло десь на 3 тисячі гривень більше – ми ж курсу не знали, а в нас були тільки долари.

Ми тоді до Бердянська доїхали і нам сказали, що є евакуаційні автобуси. Ми кілька днів ходили в міську раду. І там дівчатка не вірили, що у нас вийде виїхати. Можна сказати, насміхалися.

Вони казали, що автобуси, якщо і приїжджають, то до одного центру. Всі люди приходили туди кожного дня о 6:30, а тут хлопчик один зайшов і сказав, що автобуси не пускають і вони їдуть з Луначарського, тобто з кільця за містом. Ми почали їздити туди. Зв’язку у той час не було – його відрубали якраз тоді, коли ми заїхали у Бердянськ.

Там був тільки “Укртелеком”. Ми йшли і я дивлюсь: люди стоять під балконом, а їм хлопець роздав Wi-Fi. Ми дізнавалися новини, що автобуси приїжджають кожного дня до нас, але ми приїжджаємо о 7 ранку, чекаємо весь день в холі, їх нема і їдемо назад. Були люди, які там жили. Ми провели у подорожі рівно тиждень. Ми заїхали у Запоріжжя 1 квітня о 2 годині ночі. Потім поїхали далі.

“Діти хворі, ліків немає”: що стало остаточною причиною для виходу з міста

Після чого ви вирішили покинути місто пішки? Що стало причиною такого рішення?

Знаєте, я пішла би ще на третій день. Мене завжди зупиняв чоловік. Він говорив, що у нас же діти, що треба шукати машину. Казав почекати ще один день і ще один день.

Точкою кипіння стала висока температура у двох дітей. Тобто у мене з’явився привід, коли я б могла забрати двох дітей і піти. У них температура, а ліків нема. Вони закінчилися. Все. Я сказала: “До побачення, я пішла. Що мені тут робити? У мене у дітей температура 40 градусів”.

А як діти перенесли цю подорож? Тим паче з температурою.

Йшли пішки. З Маріуполя. З поля в поле. Ми там знайшли водія. Весь шлях нам траплялися гарні люди, які допомагали. Тобто там, у Бердянську, всі водії брали 1 000 – 1 200 гривень до Луначарського, а ми знайшли водія, який нас возив за 250 туди і 250 назад. Брав мало дуже. Діти, бувало таке, що ходили пішки. Туди ми ходили у піднесеному настрою, а назад поверталися засмучені. Всі мовчать, засмучені, але йдемо.

У Маріуполі тоді залишилися ваші батьки й батьки чоловіка?

З нами поїхала мама чоловіка. Моя мама захворіла і мій тато прийшов за кілька днів до нашого від’їзду. До того в нас зв’язку не було. Він зміг пройти, бо вже росіяни стояли – обстрілів з того боку не було. Літаки вже також не скидали нічого, бо там були росіяни. Шлях відносно був безпечний. тато прийшов і маму забрав, бо там в селі було світло і тепло, а в мами теж була температура. Вони досі там. Не можуть виїхати. Не те щоб там не можуть. Я їм пропонувала, але там бабуся, мамина мама, паралізована лежить, тому вони біля неї.

Ну, село не постраждало. Тобто в них навіть газ вже є. Світло було навіть під час бойових дій. Воно було погодинно, але ж було.

“Львів прийняв нас дуже добре”: про початок життя у новому місті

Як ви потрапили до Львова? Це було продумане рішення чи просто випадковість?

Почали думати, що робити, але от якось мені важко там було морально. Коли ти приїжджаєш на 2 – 3 дні в гості, то одне, а коли ти живеш у людини — то вже інше. Тоді я запропонувала їхати в Польщу – там мій брат понад 10 років живе. Подзвонила своїй кумі, яка тоді якраз у Львові була – їй знайомі дозволили пожити в їх квартирі. Мені теж дозволили пожити там кілька днів.

Я почала шукати десь житло недороге, щоб зняти якусь кімнату в гуртожитку, але не виходило. В інтернеті знайшла багато гуртожитків, почала дзвонити, а трубку ніхто не брав. Я поїхала в ЦНАП. Зайшла, а мене не пустили. Кажуть, щоб дзвонила по телефону. Подзвонила. Спитала чи не знають, де можна зняти кімнату в гуртожитку. Байдуже якому, просто потрібен гуртожиток. Жінка відповіла, що ні. Але нашу розмову почув один хлопець і підказав гуртожиток, куди можна було підійти й спитати за оренду.

Ми одразу ж пішли. Прийшли. Але там мені зразу сказали, що кімнати немає. Я кажу, що мені хоча б якесь складське приміщення, можна без вікна, без меблів. Просто, щоб було, де впасти. Вони так посміялися. Місце таки знайшлося. Почали оформляти і я спитала, скільки коштує, а мені відповіли, що безкоштовно. Я не очікувала, що це безкоштовно.

Ми досі тут живемо і з нас ні копійки не взяли. Ми вже навіть самі пропонували гроші, але ніхто не бере. Ми ж вже тут працюємо, стали на ноги, прийшли в себе. Відмовляються. Не хочуть брати гроші. Ми їм дякуємо, що допомогли, коли було важко.

Чи було важко знайти роботу, адаптуватися до нового міста після всього, що довелося пережити в Маріуполі?

Мені було важко. І досі важко з погодою. У нас було сонячно, а тут завжди холодно. Це мені досі важко. В принципі, мене Львів прийняв дуже гарно. Люди всі прийняли. Я не знаю, чому там скаржаться, що то те не подобається, то те. Ну, мені потрібно відносно мало, та й пощастило з усіма. Чоловік у Маріуполі працював, у нього була одна зарплата, більш – менш нормальна, а тут трохи менша. Ну, треба поки жити так.

Ви у Львові вже пів року. Чи можете сказати, що це місто стало вам другим домом?

Так. Я була в кількох містах України до війни і під час війни. От в Кам’янському, в Рівному, але ніде не було відчуття, що тут я можу жити. Тобто мене постійно не влаштовував ритм життя. То він дуже швидкий, то повільний.

У Львові для мене все дуже повільно, але я, мабуть, вже звикла нікуди не поспішати. Мені подобається все. Люди, культура, виховання, спілкування, мені подобається спостерігати за людьми. Єдине – це погода. А так дуже подобається.

Зараз трохи важко. Я ще почала вчитись у Маріупольському університеті. Мені запропонували вступити без ЗНО, за результатами іспитів. От зараз я навчаюсь і хочу почати працювати. І те хочеш, і те, і те, а в добі не 36 годин, а всього 24.

Чому ви вирішили вступити до університету?

Я прийшла в “Я – Маріуполь” до представника податкової. Тоді я вирішувала питання із податками, бо була підприємцем. У “Я – Маріуполь” забігла, щоб перепитати дещо, бо я дзвонила до юристів і всі казали по-різному.

Я приїхала і мене спитали, чи я працюю. Я відповіла, що ні. Я спеціально відкрила ФОП, щоб дитину взяли в садок, бо потрібно, щоб обоє батьків працювали. Я спочатку її влаштую, бо це ж комісія, період, поки дитина звикне в садочку, тобто працювати не можна. А мене питають, чи я не хочу навчатися, у них якраз набір майже закінчився. І я пішла на соціального працівника.

Мені це до душі. Мені завжди казали, що треба закінчувати волонтерити і брати за це гроші, тому що мені завжди подобається бути на якихось подіях. Мені за це гроші не потрібні, бо просто подобається, а так я, може, за це й гроші отримувати буду.

Я багато чого вивчаю: психологію, українську ділову мову. Це не те, що для маріупольських людей, а для всіх людей корисним буде, тому що вона нова, сучасна.

“Без сліз по Маріуполю не можна ходити”: про тих, хто залишився у зруйнованому місті

Багато людей, коли постає питання, чи виїжджати, чи залишитися, бояться їхати. Зараз, звісно, оголошення воєнного стану Путіним на тимчасово окупованих територіях може дещо може ускладнити виїзд, але якщо є можливість, але і є страх, то що б ви порадили людям?

Порадити тут, мабуть, нічого не можна. Чому? Ну, от припустимо, що для багатьох людей головне – сидіти в кріслі. Не те, щоб робота приносила задоволення, а бути начальником. Багато хто розуміє, що якщо він там залишиться, то він знайде себе. От він працював раніше слюсарем чи охоронцем, а зараз зможе, наприклад, бути бригадиром.

Вони шукають нові можливості для себе там. Вони знають, що якщо приїдуть сюди, то тут дуже багато людей-спеціалістів, які вже виїхали. Я знаю багато людей, які виїхали.

Що тут порадити? Я навіть не знаю. Тут треба, щоб було бажання. Коли ти хочеш бути українцем, а не росіянцем. Коли ти хочеш бути біля своїх побратимів, хочеш жити за тими звичками і законодавством. От ми звикли жити так.

У нас Дія була, тролейбуси із маячками з кондиціонерами і я навіть не уявляю як жити за новими правилами і законодавством…

У своїх соцмережах ви публікували допис на підтримку тих, хто залишився у Маріуполі. Чи багато ваших знайомих зараз там?

У мене багато таких людей. Ми спілкуємося через соцмережі. Я можу їм подзвонити, але в Маріуполі “Фенікс” – російський оператор, тобто там нічого говорити не можна. Він прослуховується. Тобто через соцмережі щось можна казати, а через “Фенікс”… Якщо не можна додзвонитися на WhatsApp, то дзвониш на “Фенікс” і там чисто: “Все добре? Все добре”. Отак-от. Тобто жодного слова не можна казати.

Як їм зараз живеться там, у Маріуполі?

Я просто спілкуюсь з тими людьми, які українці. Я порвала зв’язок з усіма людьми, які там вважають, що Путін захищав свій народ. Я їм відкрито все сказала. Я спілкуюсь лише з тими людьми, які за Україну.

У нас є друг. Я не хочу його називати. Він нам дзвонить кожного дня і плаче. Просто плаче як дитина. Він хоче поїхати, але він не може, бо у нього там старенькі хворі батьки. Вони не хочуть виїжджати, а він не хоче їх покидати. П’є. Плаче.

Є ще один знайомий. Він влаштувався комунальником працювати. У нього зарплата 2 000 рублів кожного дня, а працює він 2 на 2 по 8 годин. У місяць у нього виходить 30 000 рублів. Сума начебто непогана, тому що зараз в Маріуполі курс рубля з гривнею 1 до 1. Тобто 30 000 рублів це 30 000 гривень. Він не голодає.

Квартира у нього ціла, але мені всі кажуть, хто там залишився, що без сліз по Маріуполю не можна ходити. Важко. Але їх поки не чіпають. У тому сенсі, що не вимагають змінювати паспорти, що не треба йти і переписувати документи на квартиру, щось змінювати. Такого не має. Було на комерційні приміщення. Було там до 1 жовтня чи до 30 вересня щось таке, що якщо не з’являється власник приміщення, то воно переходить до них, а квартири поки що не забирають.

“Навіть не задумувалася, що десь усі розмовляють українською”: про зміну мови спілкування

Важко уявити, як людям жити в окупації, коли вони її не підтримують.

Дуже погано їм. Я знаю. Я це чую. Я це розумію. Я жила і я теж не хотіла там жити, але у нас Маріуполь… Там було, можливо я помиляюся, але там було найбільше проросійських людей. Я не можу вказати відсоток, але їх там багато було. Дуже шкода, що це дозволяли. Вони вільно ходили і говорили про це. Ніхто не карав за це. Казали, що в нас країна правильна і ми не можемо за це карати, а треба було.

Я зараз рідко дивлюсь відео з Маріуполя. Я не хочу жити тим. Мені важко. Я коли починаю туди занурюватися, то все це згадується. А коли я дивилась ці відео, то бачила декілька своїх знайомих, які говорили, що як добре, що прийшли росіяни, бо їх там “притісняли” і не давали розмовляти російською. Боже, я дивлюсь і думаю: “Яке кончене”.

Я в Маріуполі жила і мене жодного разу не спитали: “Чому не українською”. Жодного разу ні від кого я не чула цього питання. У нас навіть, якщо взяти садочки, в школах ще більш-менш вчителі розмовляли українською, то в садочках зовсім вихователі язика ламали, бо вони не могли розмовляти українською нормально. І їм ніхто нічого не казав.

От у мене знайомий живе тут уже 8 років і він коли мені подзвонив і почав говорити російською, а я його спитала: “Чому ти розмовляєш російською, Олександре?” А він каже, що 8 років розмовляв у Львові російською, і ніхто йому зауважень не робив. І тоді я сказала, що пора вже нормально розмовляти, а він відповів: “Я не знаю, як висловлюватися правильно”.

Коли я перейшла на українську мову, то в мене такий глухий кут був, бо я не могла правильно повною мірою передати свої думки. Я переходила з української на російську, але коли я поспілкувалась місяців 2, то більш-менш все стало нормально.

У багатьох є просто внутрішні страхи. Люди думають, що звучать якось не так, що будуть виглядати смішно, але це далеко не так. А як ви дійшли до рішення перейти на українську?

До того, як я приїхала до Львова, я завжди чула російську. Ми у Києві були в грудні минулого року і там теж російською. Я навіть не знала, що у нас в Україні є регіон, який повністю розмовляє українською. Я над цим просто не замислювалася.

Я приїхала. Мене зустріла кума і ми стоїмо на вокзалі, фоткаємось і проходить повз чоловік. Він щось собі під носа бубонить, що от “одразу видно діалект”. Я одразу не зрозуміла чому. Потім я підійшла до магазину і дивлюсь, а там написано: “Українці, які розмовляють російською, ви коли говорите українською, ви не смішні, а дуже файні”. Щось таке.

Я зрозуміла, що тут всі розмовляють не так, як у нас. Не тільки в супермаркеті касир з тобою українською говорить, а всі.

Ми встановили таке правило дітям, що вдома можна розмовляти тою мовою, якою хочеш, але коли виходиш на вулицю, то українською. І воно якось пішло. Ми з чоловіком зараз коли розмовляємо, то часто переходимо то на українську, то на російську, а потім знову.

Нам всі казали, що якщо тобі важко чи хочеться, то говори російською Мій син пішов познайомитися з дітьми на вулиці, то вони йому теж сказали, що хочеш російською, то говори російською. Ніхто нас не бив і слова навіть не сказав. Буває таке, що ми гуляємо, підходять люди і питають, що як так, що я розмовляю українською, а діти відповідають російською, як вони мене розуміють. Я кажу, що вони можуть розмовляти, але вони маленькі і вони не контролюють цього.

Доньці простіше. Вона вже пісні співає українською. Вірші українською вчить. У неї вже вислови суто українською, а сину трохи проблемніше. Він все-таки дивиться російськомовних блогерів. Усе це російськомовне у нього залишилось.

“Після перемоги поїду додому і почеплю великий стяг”: про плани на майбутнє

Що ви зробите найперше після перемоги?

Знаєте, було дуже-дуже багато варіантів. Спочатку я думала, що одразу ж поїду додому. Потім я думала, що треба поїхати самій. Було дуже багато варіантів. Спочатку буду кричати: “Ура” у перші секунди.

Хочу поїхати додому і почепити там великий-великий стяг. Ми з чоловіком жартуємо, що ми кожного ранку будемо прокидатися під гімн України із колонок.

Насправді я розумію, що річ навіть не в тому, чи буде в мене робота, чи ні, а в тому, що я не розумію як мені жити з людьми, які за “рускій мір”, а повернеться їх багато. Я не хочу з ними. Мені тут краще, бо тут люди більш патріотичні. Не знаю.

Якщо раніше я не звертала увагу, коли мені казали за Росію щось, то після війни… Тобто за 2 – 3 дні до війни я почала думати, що я не хочу з такими людьми спілкуватися, але вже було пізно.

Я не уявляю як приїхати туди і з ними жити. Багато хто каже, що це нібито наші військові винні, що обстрілювали нас. Я не знаю як з такими людьми жити. Вони ж всі не поїдуть. Вони будуть навчати наших дітей, продавати нам продукти. Не хочеться ділити з ними місто, тому я поки що не знаю. А на море хочеться. Ми до моря не те, що звикли, але ми жили біля нього. Ми спеціально квартиру купили, від якої до моря йти 5 хвилин. Коли моя дочка ще у садочок не ходила, то ми щодня були на морі. Від ранку до 11 години, а потім увечері знову. У нас було море двічі на день. І взимку туди ходили. І весною…