Бабуся лише на похоронах сина визнала власного онука

Радислава гірко плакала. Через єдиного сина коханий чоловік помер. У нього не витримало серце завдяки Марку, який і на цвинтарі майже не був. Побув кілька хвилин біля труни батька і пішов собі геть…

А тут нова проблема завітала до хати. До її брами підійшла якась вагітна жіночка. Настирливо стукала. Рада не витримала і таки відчинила.

• Я Інга – дружина Марка, – випалила молодиця.
• А мені що до того? – байдуже казала Рада.
• Ви скоро станете бабусею.
• З сином-наркоманом ніяких стосунків більше не підтримую.
• Розумієте, – хвилювалась Інга, – Марк десь пропав. Мені допомога матеріальна потрібна. Дитина ось-ось народиться. А я вже не можу працювати.
• Чому ж з наркоманом зв’язалася?
• Та я не знала про його залежність. Сама сирота з маленького селища. Хіба могла подумати, що такий симпатичний хлопець колеться.
• Ми лікували його довго в приватній клініці. Та коли вийшов з неї, не стримався і знову почав нищити своє здоров’я. А про вас нічого не знала і не хочу знати. Будь-хто може отак прийти і заявити, що це дитина від мого сина. Він справжній покидьок. Три місяці тому увірвався з такими самими виродками і вимагав у нас гроші та коштовності. Навіть ножа приставив мені до горла. У Петра опісля інфаркт трапився, потім інсульт. Тому прощавайте і забудьте до мене дорогу. Зрештою, якщо Марк зник, раджу продати його двокімнатну квартиру і купити щось скромніше. Вам з немовлям на все вистачить на перших порах.
• Ваш син позику в кредитній спілці взяв. Тому немає більше цього помешкання. Його забрали за борги.
• Господи, – сплеснула руками Радислава, – та яких ще сюрпризів очікувати від непутящого синочка. Все, бувайте і хай щастить. Думаю, що з наркоманом могла співіснувати така ж сама наркоманка, – вколола таки наостанок Рада вагітну.

Радислава зачинила перед носом Інги браму. Совість її не мучила, вони з чоловіком усе зробили, аби Марк мав достойне життя. Освіту вищу здобув, їздив на іномарці, одяг мав лише брендовий. Та, на жаль, не оцінив нічого. Багатство і розкіш його просто зіпсували. Ледацюгою і гульвісою виріс. Пиячив, а потім і на наркотики перейшов.

Рада й сама ніколи не працювала. З Петром ще в університеті зійшлися докупи. Чоловік мав хист до бізнесу. Дві юридичні фірми відкрив. А вона домашній затишок підтримувала, смачні страви готувала. Побут облаштовувала, душу в нього вкладала. Згодом у неї помічниця з’явилася. Додому приходили робити їй манікюр і масаж. Петро навіть придбав дві квартири під найм. На чорний день мали заощадження в банку, про які Марк, звісно, нічого не знав. Її Петрусь потурбувався, щоб після його кончини дружина не мала проблем з фінансами.

Радислава контролювала бізнес ще й користувалася доходом з нерухомості і продовжувала жити на широку ногу. Не відмовляла собі в задоволенні щороку з коліжанками їздити на відпочинок до Єгипту.

З тих пір минуло чотири роки. Від Марка і тієї особи, яка представилась його половинкою, чуток не було ніяких. Проте одного дня отримала повідомлення телефоном, що Марк помер в лікарні від цирозу печінки.

Відразу пригадала дитячі роки сина, його усмішку. Сльози відчаю потекли рікою. Звісно, всі витрати вирішила взяти на себе. Вже на похороні не могла відірвати погляду від маленького хлопчини. Він був копією Марка. Малий тримав за руку ту саму жінку, яка колись приходила до неї вагітною.

• Ви, здається, Інга? – запитала її Роза, в якої враз защеміло серце.
• Так, а ви мене не забули?
• Забула. Оце на вашу дитину глянула і відразу зрозуміла, що це син Марка. Наче під кальку народжений. І на Петра, свого дідуся, дуже схожий.
• Тобто тесту ДНК не потрібно робити? Ви все бачите на свої очі. І визнаєте власного онука.
• Не ображайтесь на мене. Я багато чого пережила і натерпілась від Марка. Тому й вам не повірила. Давайте забудемо все погане. Де ви проживаєте?
• Кімнатку в гуртожитку винаймаю, де спільна кухня і загальний душ. Працюю касиркою в супермаркеті.
• А синочок тоді з ким залишається?
• Петрусь до вечора в садочку. Іншого виходу я не знайшла.
• То ви назвали малого на честь діда? – голос у здивованої Ради затремтів.
• Звісно. І прізвище у нього таке ж, як у вас.
• Дозволиш тобі і онуку допомогти?
• Навіть не знаю, – вагалась Інга. – Звикла уже сама нужду тягнути. Хоча знаю, що син заслуговує на краще життя, яке йому не можу забезпечити.
• Тоді переїжджайте до мене. Разом виховуватимемо Петруся, у нього ж дідові гени. Та й я тішитимусь статусом бабусі…

Оксана ВОЛОШИНА