Для усіх нас, українців, день 24 лютого переламав час надвоє. Те, що було до цієї дати, нині дехто згадує з ностальгією і з жалем (ох, не цінували те, що мали…).
Однак практично всі, з ким доводилося спілкуватися на цю тему, а також слухати виступи на телебаченні й читати думки в соцмережах, сходяться в одному: майже ніхто з них не чекав, що українська армія так вперто, вміло і винахідливо чинитиме опір ворогові, змушуючи його кардинальними чином коригувати свої плани. І демонструючи при цьому здатність воювати не кількістю, а вмінням.
Це вміння знайшло матеріальне втілення у колонах спаленого, покрученого і знівеченого російського залізяччя різного призначення на наших дорогах, на міських вулицях, в полях і на морі. А ще – в більше двадцяти тисячах виведених з ладу путінських “орлів”, які прийшли до нас, щоб “чіста і канкрєтна” пояснити, як нам треба жити. Ці орли вже після перших боїв нерідко стали нагадувати (особливо після потрапляння в полон) обскубаних курей або ж курчат, що “здуру” напилися гноївки. Звісно, зробили вони це не з доброї волі (кому, скажіть, хочеться мати жалюгідний вигляд?), а їх до цього спонукали українські армійці.
Ще задовго до трагічного 24 лютого численні опитування на предмет того, кому з державних інститутів українці найбільше довіряють, незмінно виводили на перше місце у рейтингу довіри ЗСУ. Тоді це комусь, можливо, здавалося деяким перебільшенням, адже здебільшого “окопні” бойові дії в зоні ОСО на Донбасі протікали відносно мляво, конфлікт здавався “замороженим” на тривалий час…
Що ж до решти армії, то її майно й техніка, доводилося чути, нерідко ставало предметом оборудок в стилі “купи-продай”; спритники, які тішилися привілейованим становищем, непогано гріли на цьому руки; в самих армійських лавах, як подеколи повідомлялося, “мали місце бути” нестатутні відносини, тобто банальна “дідівщина”…
Після отого 24 лютого все змінилося – наче за помахом чарівної палички. Озброєння, призначене для експорту, нині передається українській армії – без особливої надії, що воно простоюватиме без діла чи заржавіє. “Дідівщиною” тим, хто був схильний до неї, займатися нині, напевно, вже зовсім небажано – під час запеклої перестрілки цілком можеш отримати кулю не від ворога, а від того, кому ще недавно “качав права”.
А найголовніше: міць і бойова спроможність українського війська виявилися дуже неприємним сюрпризом для російських воєнних стратегів і водночас – радісною несподіванкою для тих скептиків, які вимірювали його боєздатність лише кількома можливими днями спротиву московській навалі. “Можуть падлюки через 96 годин взяти Київ”, – скрушно сказав мені патріотично налаштований і зовсім не схильний до капітулянтських настроїв знайомий того самого 24 лютого. Я тоді, пригадую, непевно здвигнув плечима, не знаючи, що відповісти. Зате, на щастя, добре знали, як відповісти на вороже вторгнення командування ЗСУ і особовий склад.
Минуло вже 62 дні війни. На початку, зізнаюся, думалося: чи зможуть наші вистояти довше, ніж поляки проти німців у 1939 р. (1 вересня – 6 жовтня)? Коли 36 днів протистояння минули, подумалося наступне: чи протримаємося довше, ніж французи проти тих же німців у 1940 р. (10 травня – 22 червня). Уже минули й ті “французькі” 43 дні, а українська армія й не думає про капітуляцію, й українського варіанту Комп’єнського перемир’я, коли Гітлер з виглядом тріумфатора вийшов з вагончика у лісі, господареві кремля і його посіпакам очікувати не доводиться. Навпаки – доводиться пояснювати власній спільноті, чому не вдався “освободительный” Blitzkrieg і чому кульгають на обидві ноги “денацификация” вкупі з “демилитаризацией” України.
Найголовніша причина цих “проколів” – українська армія, явно недооцінена російськими генштабістами, заколисаних її миролюбністю і податливістю в Криму в лютому 2014 р. Але 8 років, що минули, не були для неї даремними. Уже перший український прикордонник, який зробив постріл по агресорах рано-вранці 24 лютого, дав їм зрозуміти, що гри в “Зарницу” цього разу не вийде.
Не хочу одягатися в шати військового експерта, але хід українсько-російської війни свідчить про те, що у нас поступово, не без набитих гуль, але таки сформувався контингент тактично грамотних, здатних діяти креативно і нестандартно командирів молодшої та середньої ланки (лейтенантів, “старлеїв”, капітанів, майорів, підполковників). Почали видавати свою “продукцію” військові ліцеї, інститути; багато чому навчили спільні з країнами НАТО маневри; сформувалися якісь воєнні традиції. Напевно, завдяки всьому цьому (і не лише) московські зайди потрапляють у численні майстерно влаштовані засідки, зазнають несподіваних нищівних вогневих нальотів. Та й полковників і генералів наших не хотілося б нині ображати – війна з росією показує, що не всі вони загрузли в турботах про власні котеджі й оборудки з військовим майном, а й щось тямлять у оперативних питаннях.
Додайте до цього вишкіл сержантського складу й рядових, притаманну всім нашим військовим високу мотивацію – і неважко буде зрозуміти причину розпачливих криків, які часто можна почути у перехоплених телефонних розмовах російських солдатів з їхніми родичами. Які джерела цієї мотивації? Можна говорити про священну ненависть до загарбників, про любов до рідної землі, про прагнення захистити своїх близьких, але думається, що не останню роль відіграє суто чоловіче самолюбство, своєрідний азарт людей, для яких доля обрала професією війну – мовляв, ну, справді, чим ми гірші від представників отої самопроголошеної “второй армии мира”?
Коли читаєш, приміром, розповідь про нашого краянина, Героя України молодшого лейтенанта Ігоря Дикого, то мимоволі згадуєш знаменитий американський фільм “Порятунок рядового Райєна” і констатуєш, що реальні дії українського офіцера не поступаються твору режисерської фантазії Стівена Спілберга.
Це, звісно, не повинно породжувати самозаспокоєння, не кажучи вже про “шапкозакидацькі” настрої. І оцінка, яку нерідко доводиться нині чути на англомовному телеканалі France (“Українці б’ються, як легендарні 300 спартанців”), може і підбадьорити, і викликати сумні спогади про долю отих самих охоронців царя Леоніда з ним на чолі. Долю сміливців, залишених у критичний момент без допомоги і змушених протистояти набагато численнішому ворогові. Ну, “без допомоги” – так категорично сказати не можна – нам, доводилося чути, допомагають і вельми суттєво. І пришельці з-за Уралу й Сибіру чи з брянських лісів отримали змогу на власній шкірі відчути переваги західних воєнних технологій, але… ті європейські політики, які нині заявляють, що “у всьому, що ми робимо, ми дуже обережні, щоб не робити будь-яких необдуманих кроків, які можуть зробити нас мішенню для Росії”, безумовно, добре обізнані і з історією Стародавнього світу, і, тим більше, з подіями останнього сторіччя. І, напевно, мають добре пам’ятати, до чого призводила ота “обережність”, що оберталася звичайним потуранням страшному злу. А поки вони думають, аналізують, узгоджують, координують зусилля, попутно співчуваючи Україні, нам, її громадянам, залишається найбільше сподіватися на нашу армію. Яка в нас є, достойна і мужня, і яка буде й надалі.
Прошу врахувати це в першому після війни опитуванні на тему “Кому найбільше довіряєте?”.
Ігор ДУДА
