Валерій Лобановський: аксіоми і питання

Що нового можна розповісти про людину, діяльність якої спостерігали мільйони зацікавлених протягом десятиліть? Авторитет якої беззаперечний, а зроблене слугує дороговказом для багатьох послідовників. Яка постійно перебувала в епіцентрі уваги. Про людину, яка вже відійшла за межу вічності. Але саме сьогодні є привід згадати її – людині, про яку йдеться, 6 січня виповнилося б 83 роки…

“Про покійних або нічого, або добре”, – стверджує латинська максима. Що стосується доброго, то його браку Валерій Лобановський не відчував і за життя. Сила-силенна пишучої та телевізійної братії (включно з автором цих рядків) вправлялася у славослів’ї знаменитому тренерові. Це при тому, що ставлення Лобановського до журналістів не було позначене надто великою симпатією.

Керуючись заголовком, розпочну із аксіом. Без сумніву, Валерій Лобановський – найпомітніша постать на радянському і пострадянському футбольному просторі. Мається на увазі, серед тренерів. Київське “Динамо” під його керівництвом 8 разів ставало чемпіоном СРСР, 6 разів вигравало Кубок. В послужному списку Лобановського також 5 здобутих разом з клубом титулів чемпіона України. Та все це, так би мовити, внутрішньо конвертовані успіхи, цінність яких істотно девальвується за межами СРСР- СНД- України. Значно вагомішим видається досягнуте Лобановським на європейській арені. Два виграні “Динамо” Кубки кубків  і Суперкубок Європи, здобуте збірною СРСР звання віце-чемпіонів Євро-1988, добрий десяток перемог у престижних європейських турнірах – достатньо вагоме підтвердження сили команд і кваліфікації їхнього наставника.

Значною мірою з Лобановського писали й пишуть своє тренерське життя Михайличенко, Буряк, Фоменко, Блохін, Ребров, Калитвинцев… Усе це правда і її не заперечити. Однак, мабуть, пора перейти до другої частини заголовка – питань. Вони, як правило, є наслідком сумнівів. Питання перше: чи був Лобановський видатним футбольним стратегом? Цю думку висловлювали дуже часто, але звернімося до історії. Якось так виходило, що відразу за роками успіхів “Динамо” (слід визнати, не дуже регулярних) наставав період, коли клуб різко здавав позиції. Як на внутрішній, так і на міжнародній аренах. За вдалим 1975-м настав 1976-й, коли Лобановський (тоді ще в парі з О.Базилевичем) та їхня команда програли все, що було можливо.

Після успішного 1986-го – провальний 1987-й: поразка в матчі за Суперкубок Європи, виліт на першій же стадії тодішнього Кубка чемпіонів, 6-те місце в чемпіонаті Союзу. Відносні успіхи в Лізі чемпіонів 97-98/98-99 (вихід в півфінал) змінились наступними провальними сезонами, до яких додалася й невдача збірної під претензійним гаслом “Наша мета – 2002”. Мимоволі виникає думка, що про якусь стратегію вести мову не варто, а досягнуті успіхи – гра випадку, щасливого збігу обставин. Щось не чув, щоб називали “видатним стратегом” тренера “Ліверпуля” кінця 70-х – початку 80-х років, який робив погоду в футбольній Європі, чотири рази вигравав Кубок чемпіонів. Зрештою, не удостоївся звання стратега і тренер бельгійського “Андерлехта”, який у 1976 і 1978 роках теж здобував з командою Кубок кубків.

Викликає подив, принаймні з погляду вболівальника, і оцінка Лобановським тих чи інших гравців. Так, свого часу він заявив, що ні Роналдо (бразильський “зубастик”), ні  англієць Ширер не підійшли б “Динамо”. Ось так – Шацьких тоді підійшов, а бразилець і англієць, виявляється, не дотягували до рівня київського клубу.

Питання друге: якою людиною був Лобановський? Загальноприйнята думка: суворий, але справедливий. Доводилося також чути – впертий. Свої помилки волів не визнавати. Втім, ось висловлювання футболістів, які виступали під його керівництвом:

Рінат Дасаєв, воротар збірної СРСР 80-х років: “У мене склалося враження, що на Кубку світу 1990 р. Лобановський…перестав довіряти мені…Він впритул не помічав мене, вважаючи головним винуватцем поразки від румун в першому матчі”.

Василь Рац, півзахисник “Динамо” 80-х років: “Коли мене віддали в оренду в “Еспаньол”, Лобановський категорично заборонив підписувати контракт з цим клубом і пообіцяв, що згодом сам влаштує мене на Заході. Коли ж я нагадував йому про це, він лише відмахувався: “Завтра, завтра…” Отими “завтра” він годував мене пів року…”

Леонід Буряк, гравець “Динамо” 70-х – початку 80-х років: “Не знаю, чому, але Лобановський повірив наклепу, який звів на мене недоброзичливець. Після цього я зрозумів, що йому в команді не потрібен”.

Ярослав Думанський, гравець “Динамо” початку 80-х років: “Звертаєшся до нього, мовляв, хочу відвідати хвору матір. А він запитує: Ти що, лікар?”

Питання третє: що настало після Лобановського?

Немало вихідців з системи “Динамо” заявляли, що за всієї поваги до В.Лобановського не збираються сліпо копіювати його методику. Це навряд чи й вдалося б тепер, адже відійшли в минуле такі важелі впливу на гравців, як відсунення в черзі на квартиру, автівку. Натомість є купа іноземців, в тому числі й з доволі екзотичних країн, які чомусь не хочуть знемагати до сьомого поту на тренуваннях. База в Кончі-Заспі поступово перестала бути комфортабельною казармою (хоча М.Луческу, доводилося чути,  має звичку зрідка закривати на ній футболістів надовго). Можливо, ця лібералізація в суто ігровому плані призвела до того, що разом з водою вихлюпнули й дитину: в грі “Динамо” майже зникли тотальний силовий тиск, колективний відбір м’яча. Втім, вони не завжди приходили на поміч і за часів Лобановського.

Можливо, з погляду журналістської етики все це варто було написати за життя Валерія Лобановського. Жбурляти нехай маленькі, та все ж камінчики в покійних – справа не дуже почесна. З іншого боку, можливо, саме тепер настав час для тверезої, позбавленої нашарувань емоцій оцінки складного професійного шляху Тренера.

Ігор ДУДА