26.12.2024
10:04
Іван ГАВРИЛЮК: «Тернопільщина – нерозвіданий кінематографістами край…»
У Івана Гаврилюка – золота осінь. Актору – 70. Цікаво у ювілейний час і поговорити.
– З чого розпочався великий актор?
– Я народився 25 вересня 1948 року у селі Йосипівка, що на Львівщині. Ще хлопчаком упіймав за хвіст кіноптаха успіху: талант учня літературного класу однієї зі шкіл Львова «засвітився» в театрі імені Марії Заньковецької. За рекомендацією головрежа Федора Стригуна подався до Києва стукати у двері театрального інституту. Першим помешканням, куди з потяга потрапив, була квартира Марічки та Івана Миколайчуків. До іспитів готувався в Івана. Там потім усі й мешкали: Миколайчуки, Гаврилюки, Брондукови. Три сім’ї – в однокімнатній квартирі.
Вступивши до інституту (конкурс того року був 21 абітурієнт на місце!), зблизився з інтелігенцією столиці – Костянтином Степанковим, Іваном Драчем, Леонідом Осикою, Дмитром Павличком.
У 1970-х потрапив до кадебістських списків опальних акторів-націоналістів. Затиснувши галичанина у лещата безробіття, чиновники сподівалися, що напівголодний 30-річний митець упокориться і таки долучить свій творчий голос до «одобрямсу».
– Талант Гаврилюка збагатив понад 80 кінострічок?
– Так, «Захар Беркут», «Кармелюк», «Гори димлять», «Данило, князь Галицький», «Вавилон-ХХ», «Спокута чужих гріхів», «Багряні береги». За роль у стрічці «Ті, що йдуть за горизонт» був удостоєний, але не одержав, бо не пустили, гран-прі міжнародного кінофестивалю у Парижі.
Україна незалежна вшанувала званням «Народний артист України». Наразі мешкаю у Львові. Пояснюю свій переїзд тим, що Київ став мені чужим. Прожив там років 50, і щодня відчував тиск тільки тому, що я українець! У Львові спокійніше.
— У житті стільки зайвих умовностей, штучних бар’єрів — не встигаєш перестрибувати!.. Який з них найважче долати? Що дошкуляє більше, «дістає» відчутніше — конкуренція, совість, чиновники?..
— Звісно ж, останнє. Знаєш, комуністи вивели, на нашу біду, нову породу людей, яка називається «воно» — щось таке ніяке, безлике: не знає, чи воно українець, чи білорус, чи росіянин. На превеликий жаль, на усіх рівнях у нашій країні керує переважно породження комуністів — люди ще з минулого світу. Якщо говорити простіше — бездарні, нерозумні. Тому в усьому існують чиновницькі бар’єри.
— А бар’єри внутрішні?
— І в собі доволі часто доводиться щось ламати, переінакшувати, та не завжди вдається. Найперший суддя собі – я сам. Хоча про совість нині важко філософствувати. Часто здається, ніби її ні в кого немає!
— Ви віруюча людина?
– Упевнений, якщо хтось дійсно вірує в Бога, то робитиме це, вибачте, і в туалеті. Хіба ж обов’язкова публічність? Переважна більшість грається у віру. Дуже складна проблема.
— Ви – людина майже безкомпромісна. Реалії жорстокого життя підштовхують чи гени?
— Таким я був завше. Це ускладнює життя. Під час зйомок у Болгарії у 1976 році один знайомий чоловік повіз нас до Ванги. Вона мені радила ніколи нікому не мстити: «Господь тебе оберігає… Не тримай зла ні на кого. Хвилин сорок віщунка розповідала мені про моє життя, потім порадила. Я прислухаюся до цього, але рідко.
— Якось у приватній розмові ви досить різко обірвали дискусію стосовно фільму «Роксолана», сказавши, що ліпше його не було б.
— Дуже шкодую, що таким фільмом його творці закрили прекрасну тему українського кінематографа. Хорошого б режисера, достатньо коштів, професійніших акторів – і ми мали б дивовижний фільм. Історична постать Роксолани-Насті Лісовської давала шанс, а бездарним фільмом його упущено.
– Держава майже перестала фінансувати кінематограф. Можуть українці, а держава вперто цього не помічає. Та й Тернопільщина – нерозвіданий кінематографістами край. Низько кланяюсь людям, які зберегли українськість, віру, дух, свої традиції, попри те, що були пригноблені усіма владами, які тут побували.
— Давайте пригадаємо фестивальний диспут нас обох з російськими акторами Борисом Хмельницьким і Сашком Панкратовим-Чорним: мовна проблема, вбивство Ігоря Білозіра. Що було б, Іване, якби у Москві українець «замочив» на Тверській росіянина, котрий співав російською?
— Та було б галасу на весь світ: катастрофа. Борис Хмельницький, Саша Панкратов, Борис Токарев переконують мене, ніби у Львові «русскому языку каюк». Дурниці: у центрі міста почуєш московську говірку.
Колись я стидався за деякі фільми. Не за свої ролі, а за посередні стрічки. На тлі ж нинішніх серіалів то були, виходить, шедеври! І мені є пропозиції, але… Зателефонували з одного телеканалу: «Ванєчка, пріходітє к нам на кастінг (вже не кінопроба, а кастинг!). Пріходітє! Будєт два режісєра, кієвскій і московській». Чим хваляться? Я так відповів, що це не можна друкувати…
Для них, нинішніх бюрократів від культури, мистецтво – це Поплавський… А що має Україна? Гідних фільмів – одиниці: «Гніздо горлиці», «Брати. Остання сповідь», «Поводир».
Сьогодні є великий запит суспільства на порядних людей. Ті, що керують державою, крадуть і крадуть… Та коли ж вони луснуть? Щоки, бува, на плечах висять; заходили ж в уряд чи парламент стрункими…
– У вашій кар’єрі були не лише морально-психологічні, а й фізичні ризики. Пускав на свій поріг «чорну з косою»?
— Хіба ж вона питає дозволу? Кілька разів «здибалися». Коли знімали фільм «Легенда про княгиню Ольгу», я потрапив у смертельні обійми живої (не тренованої в цирку, а привезеної з зоопарку) ведмедиці. Що могло лишитися від мене у пазурах звіра — це я зрозумів, коли все обійшлося. А обійшлося тільки тому, що якоїсь митті зумів перебороти у собі страх. Це чи не найщасливіша мить у моєму житті — кадр, у якому я здолав звіра! * * *
…Розповів мені Іван Гаврилюк і про своє романтичне знайомство з Мирославою Різниченко («На випадковий букет «нарвалася» дівчина у шубі під леопарда, з різними очима»),і про кінозйомки у Німеччині («Там я відчув себе людиною вищого гатунку, а не другого-третього, як у рідній Україні»), і про творчу поїздку зі своїми фільмами до Австралії. Там йому пропонували залишитися на пристойних умовах. А він — додому, в Україну…
Спілкувався Тарас-Андрій БАГНЮК,
член НСЖУ
м.Кременець
На фото: Актор Іван Гаврилюк і автор інтерв’ю Тарас-Андрій Багнюк
