Від дому до дому або Один день із життя студента

Студентське життя – це вічний коловорот: воно різнобарвне і колоритне, насичене подіями та емоціями. Не варто жити «на автопілоті», відкиньте  буденність, зануртесь у вир свого життя, проаналізуйте кожну мить, і усвідомте цінність кожної секунди, яка вже позаду і кожної хвилини, яка ще попереду.
Дзвінок будильника – це ще не привід проснутись. Адже ця процедура, наcправді досить тривала і розтягнута у часі.
6: 30 «дзинь-дзинь»… На ранкову тривогу я, як і більшість студентів, відповідаю переведенням дзвінка будильника на 10 хв. Коли вже вдруге чую «дзинь-дзинь», починається серіал «Не покидай мене», в головних ролях якого по-особливому тепла і «привітна» ковдра, котра огортає тебе так ніжно, як руки коханого після тривалої розлуки, м’яка, немов хмаринка, подушка і, звичайно, я. Після сумних і тривожних од про швидкоплинність ночі, про те, який цей світ сірий і непривітний, і наскільки чарівна мить під теплим одіялом, я поволі «вириваю» своє ледаще тіло з обіймів «райського» затишку.
Ранок починається не з кави… На годиннику 6:50 – я стрімголов біжу у ванну кімнату. Буденна процедура: холодна вода щипає обличчя, яке ще досі «в сплячці», зубна паста свіжістю сріблясто-блакитних кристаликів змушує прокинутись і я вкотре встановлюю рекорд по швидкості миття голови.
Далі процедура не з легких: права рука міцно тримає сушку для волосся, я відчуваю її гарячий подих прямо у потилицю, а ліва рука то розчісує волосся, яке під подихом сушки куйовдиться і плутається, то «всліпу» шукає крем для обличчя, то поволі надіває шкарпетку… Нарешті причепурилась!
Годинник показує 7:10, ще є час заварити каву. Я вкотре перетворююсь на Юлія Цезаря, вражаючи «всіх» оточуючих (невдоволеного ранковим шумом папугу) своїми вміннями: то натягую штани, то насипаю цукор у чашку, далі шукаю туш…і, наливаючи кип’яток у чашку, зосереджено «підмальовую» вії.
7:20,  кава ще гаряча. Починаються пошуки телефону, ключів та інших причандалів, які постійно губляться.
7:25 – варто поквапитись. Вдягаю куртку, поволі посьорбуючи гарячу каву і захланно «закидаючись» печивом, взуваю чобітки, і, наостанок, ще один ковточок чарівного напою. Біжу…
Ранкова зупинка, немов мурашник, на який хтось випадково наступив. Мурахи-люди і мурахи-машини кудись поспішають, штовхаються, сигналять і неймовірно дратуються з невідомих мені причин. В далечі жовтіє мій «Спанч-Боб» (маршрутне таксі «Богдан»). З надією втиснутись в цю консервну банку, я докладаю Гераклові зусилля аби втриматись за поруччя.
Одна зупинка вже в минулому. Але куди ж без ранкових жайворонків – бабусь, котрі щоранку невідомо звідки з’являються на зупинках, невідомо куди і навіщо їдуть. Моя «фізіономія» стає надзвичайно серйозною, коли я бачу як пані з «найрозкішнішими» формами прямує в мою сторону. Ось тут настає та мить, коли всі пасажири розуміють, що до цього моменту в маршрутці було надзвичайно комфортно і просторо. Притиснувшись до скла, міркую як втриматись, щоб не «вилетіти» катапультою, коли відчиняться двері.
Цей момент – «па-ра-ра-рам»… Я на волі! Вдихаю порцію свіжого повітря на повні груди, і починаю перегони «Хто перший, я чи викладач?». Сходи – це своєрідний тест на вік особи. За рівнем захеканості після пробіжки, мені приблизно 45 років.
Напівпуста аудиторія (всі надзвичайно пунктуальні), за спиною лунає дзвінок, – встигла. Перша пара: вже пора прокинутись, проте мій мозок наперекір відмовляється працювати. Безліч голосів лунають звідусіль: «ти домашнє зробила?», «записуємо у зошити…», «а я вчора була…»; хіхікання одногрупниць, «тихенький» бас одногрупників і голос викладача, який, напевно, також сумує за своєю теплою ковдрою.
Друга пара – це  час бурчання животів, думок «хочу їсти», «куди піти перекусити?», «що купити?», «ну і чого було не встати раніше і поснідати як нормальна людина?». Не буркотіти, не буркотіти, не буркотіти…
10:55 в голові вже складений список «Замовлення, аби набити «бебехи». Як тільки лунає дзвінок, звідусіль знову виповзають мурашки. Всі навипередки біжать до найближчого магазину, їдальні, кафе, фаст-фуду. Я ж прямую у «Буфет». Гаряча канапка, кава і щось солоденьке – все це я наминаю зі швидкістю світла. Чудовий спосіб набрати пару зайвих кіло, мені це до вподоби. Тисячі запахів перетворюють мене в голодного звіра, який ладен з’їсти будь-що, лиш би втамувати голод. Нарешті заморивши хом’ячка, я зі спокійною душею повертаюсь на пару.
Останнє заняття характеризується думками: «як я вже хочу до дому», «там ще довго до кінця пари?», «а може відпустять раніше?»…Нарешті час покидати  стіни навчального закладу.
Яскравий сонячний день навіює приємні спогади та викликає посмішку. Усміхнена «шурую» на зупинку, вичікуючи свого «Спандж Боба». Дорога додому довга – 30 хвилин. Це час щоб поніжитись на сонечку, споглядаючи як сонячні промені виграють мелодію кольору на воді Тернопільського ставу. О, ці останні теплі осінні дні, і так не хочеться повертатись додому й знову занурюватись у навчання. Далі ж бо вечір «веселощів»: книги, конспекти, Інтернет, «Вконтакті», «ТСН», чай з бутербродами, «24 канал»: новини, новини, новини… Нарешті – сон.
А далі все спочатку. Коловорот закручує моє життя у тому ж напрямку, довершуючи буденні події яскравими моментами, колоритними спогадами, світлими мріями.
Інна Буряк