В’януть квіти, але – не пам’ять… Пам’яті Герою Михайла Підгребї

Вчора вкотре була на твоїй могилі… Приїхала не сама, – твою пам’ять вшановують не байдужі люди. Але, мала можливість трохи часу побути сама… Наговорилася… як по телефону, зазвичай… Лише, без зворотнього зв’язку… Ні вірші не пишуться, ні розповідь про тебе толком не можу зв’язати до купи, але, завжди є молитва, що йде від щирого серця, десь із глибини душі, і коли маю можливість помолитись на твоїй могилі – їду… Хоча, молюся, де б не була… А коли згадую, стараюся, щоб спогади, хоча б у кількох словах, перепліталися з молитвою і вдячністю, – це зараз найважливіше для душі! Ми часто спілкувалися, та в нас було не багато тем: робота – війна, війна – робота, і всі пов’язані з ними переживання, яких було вже значно більше…

Практично не має сімей, чи родин, кого б тим, чи іншим способом не зачепила своїм крилом війна, – як не рідних, то друзів… Війна торкнулася кожного, кому не байдужа доля своєї країни та її Захисників… І все інше, в розмовах та переживаннях, відходить на далекий план… Ці дні надзвичайно насичені, та й, як і практично всі дні з часу нашого знайомства. Ти завжди дивувався з того, що я так пізно повертаюся додому (коли не зателефонуєш, –завжди в дорозі: когось, кудись, для чогось, чи щось кудись, комусь везу, або супроводжую), але, попри будь-яку зайнятість, ми знаходили час і можливість для спілкування, бо десь була «закладена позначка»: це – важливо! Важливо вислухати і почути, сказати, чи написати, спитати, чи відповісти… Вчасно. І якщо потрібна допомога чи сприяння, – вони мають бути результативними…

Остання наша розмова, на жаль, не відбулася… Я не встигла на 5 хвилин… Всі ці дні не можу про це не жаліти… Прости мені… А передостання була не дуже довгою, але, такою натхненною, сповненою надії та якнайсвітліших сподівань… Ми говорили, коли я під’їжджала додому, до воріт. І що сказати? – тепер я щоразу, коли заїжджаю з тієї сторони на подвір’я, згадую, як ти казав: я вже скоро буду в спокійнішому місці, уже не будете за мене так хвилюватися… Хто б зміг подумати, що це відбудеться на стільки швидко, і в, на стільки спокійному, місці… Звісно, ти мав на увазі місце служби…

Ти – офіцер, і міг би й не перебувати там, де дуже часто перебував, але, для тебе завжди найважливішими були люди-воїни, які були у твоєму підпорядкуванні, мали в твоїй особі не просто наставника, вищого за званням, але, найперше – друга, людину, яка співпереживає з ними все, до дрібниць…і найчастіше перебуває там, де вони потребують…Як ти цінував людей…Як беріг пам’ять про тих, котрі загинули… З якою повагою відгукувався про своїх побратимів… І яка це велика втрата – твоя загибель, і для них, і для рідних та близьких, для громади і всієї країни…

…Наші розмови іноді були тривалішими, але, найчастіше – до поки дозволяли обставини, був вільний час і мобільний зв’язок. Та після кожного повідомлення, чи розмови, хай і не довготривалої, на серці ставало спокійніше, бо де б ти не перебував, як би не складалися обставини кругом тебе, ти завжди завершував розмову на позитивній нотці. Умів дякувати і бажати добра всім, хто поруч, – ти був добре вихований, – за це щира вдячність і шана твоїм батькам!

…Квіти на твоїй могилі помаленько в’януть, – така їхня доля… В’януть квіти, але – не пам’ять…Стежка до твоєї могили не заросте ніколи… Як і ніколи не зітреться добрий спогад у серцях тих, хто любив, цінував, поважав… Вони будуть любити, цінувати і поважати, допоки їхнього віку, а отже, завжди, при можливості, відвідуватимуть місце твого вічного спочинку, у рідному місті… Твою могилу дуже легко відшукати, – вона видніється здалля… Тож навіть, хто не знає де вона, – без перешкод, знайде… Думаю, молюся, згадую… Дякую Богові, що наші з тобою земні шляхи перетнулися, що я знаю тебе, як людину, котра понад усе любила свою країну, службу, і тих, хто поруч. Дякую батькам за твоє виховання! Дякую тобі за все, що ти зробив для України, і за те все добре і світле, що ти встиг принести в цей світ! Спочивай з Богом, мужній воїне, і добрий та світлий хлопчику!