Із “Богданою” безпечніше: артилерист із Заліщиків про роботу із САУ українського виробництва

Наша артилерія має нову зброю українського виробництва. Про це ми дізналися з перших уст. Продовжуємо розповідати історії війни, розкриваючи особистості Героїв, які зараз захищають нас від окупанта. Знайомтеся, 36-річний доброволець із Заліщицького краю, водій-механік тернопільської артбригади на псевдо Штурмовик.

У перший день повномасштабного наступу він сів у свій автомобіль і поїхав до військкомату, адже розумів, що цього разу окупанти не зупиняться на Донбасі.

— Пройшов ВЛК, зустрів там односельчан, друзів, однодумців, — пригадує цей день наш співрозмовник. — Так нас троє і розпочали службу разом, більшу частину утрьох пройшли, жартуючи, що разом і повернемося додому. Зараз кожен виріс і отримав свою роль: хтось став старшиною, хтось техніком.

А тоді ніхто з них не знав, що потраплять в артилерію. Штурмовика не турбувало, що він не знається на військовій справі. Уже в бою навчився всього.
Дружина намагалася стримати чоловіка, мовляв, не військовий, але бачила: якщо вирішив, то інакше вже не буде.

— На початку ніхто не думав, що війна триватиме так довго, — говорить він, — всі були впевнені, що це питання кількох місяців: або ми їх, або вони нас.

Зовсім інші мрії мав у дитинстві наш Герой. З’ясовуємо, що закінчив Заліщицьку музичну школу по класу баяна та акордеона. Поділився з нами, що прагнув стати музикантом. Проте життя привело його до іншої майстерності: столярства й виготовлення меблів. Десять років Штурмовик працював за кордоном.

— Робив різне, поки не вивчив мову, — пригадує свій заробітчанський досвід, — згодом таки працював з деревом — майстрував дахи, набув нового досвіду.

Чи стає в пригоді цей досвід на фронті, цікавимося.

— Лише допомагаю накривати бліндажі, хоча на бойових ми це робимо дуже рідко, — розповідає нам артилерист. — Якщо бойова машина на позиціях — укриття уже мають бути готовими, щоб захистити людей, гармату та іншу техніку. Ворожі дрони шукають цілі без упину.

За ці роки географія бойових дій для Штурмовика простяглася від Житомирщини й Київщини до Донеччини, Луганщини та Запоріжжя. Найважчими він називає перші місяці війни на Київщині.

— Тоді не було часу ані поїсти, ані поспати, — каже.

На початку було найнебезпечніше. Штурмовик згадує, як під Києвом і Лисичанськом траплялися моменти, коли відчував, що життя висить на волосині.

— Якось снаряд впав за 10 метрів від нас, а два уламки пролетіли біля моєї голови й врізалися в стіну, — пригадує. — Це було дуже несподівано. Іноді уламки влучали в бронежилет. Це — війна.

Екстремальні ситуації тут — буденність. Штурмовик розповів, як одного разу під час обстрілу ворожими снарядами поранило одразу чотирьох його побратимів. Він не розгубився, і, несподівано для себе, надавав допомогу, зробив усе, що міг заради їхнього порятунку.

— Мене не зачепило, я був на відстані, почув крики, — пригадує одну із найгіркіших історій. — Ми взяли аптечки, відтягнули хлопців у безпечніше місце, викликали евакуацію, надали першу допомогу, чекали автомобіль. Треба було терміново евакуювати побратимів: травми були різного ступеня важкості. На жаль, один з побратимів їх не переніс — не витримало серце.

Небезпека не обмежується обстрілами. Штурмовик пригадав, як, виїжджаючи з позицій, по рації повідомили, що їх супроводжує ворожий «Орлан».

— Маневрували в лісосмугах, ховалися, чекали і продовжували рух, щоб уникнути удару артилерії чи «Градів», — ділиться водійськими хитрощами. — У таких моментах доводиться швидко приймати рішення: куди їхати, як діяти. Інколи допомагає командир, адже всю карту руху не завжди пам’ятаєш.

Попри постійні загрози, є речі, які додають сил: обереги, що завжди з бійцями.

— У машині є іконка, на тілі — хрестик, браслет, переданий із дому. Кожен має свій оберіг, — розповідає Штурмовик.

Обов’язки Штурмовика — різноманітні: водіння, вивантаження снарядів — усе разом із розрахунком. Хоча кожен має свої функції, працюють командою.

Сьогодні його основний «побратим» на фронті — самохідна артилерійська установка «Богдана», нове досягнення української оборонної промисловості.

— Це перша українська самохідна установка, створена за стандартами НАТО, 2024 року випуску — навіть фарба добре не висохла, — з гордістю пояснює військовослужбовець. — Вона — автоматична, достатньо дослати снаряд, а решту роботи виконує комп’ютер. Снаряди — закордонні, калібру 155 мм, вона — натівського зразка, тому все підходить, ствол у неї довший — максимальна дальність польоту — до 45 кілометрів.

У «Богдані», за словами співрозмовника, продумано все: шасі на колесах, уже не гусенична, а колісна база, швидка експлуатація, тому фізичні навантаження — мінімальні.

— Раніше у нас були причіпні установки, вимагали часу, щоб скласти й розкласти. Тепер це значно легше, — додав водій «Богдани». — Є своя зброя, це — безпечніше. Ми зустрічали війну майже без зброї. Без допомоги Заходу ми не можемо довго протриматися, а те, що дають, має ліміт, обмежені ресурси. Тому треба мати свою.

У колективі Штурмовика панує особлива атмосфера дружби й підтримки.

— Ми здружилися, жартуємо з молодшими, щоб обов’язково запрошували на весілля, — намагається пригадати щось веселе водій гармати, — багато жартів: є з чого посміятися, але нема, що розказати. Когось підколоти, знайти щось смішне навіть у буденних ситуаціях — це допомагає триматися. Наші жарти здебільшого внутрішні, такі, які зрозуміє лише наш колектив.

Більшість хлопців у підрозділі до 30 років. Штурмовик тут найстарший — йому 36. Є хлопці й по 20, 22, 24 роки. Переважно це контрактники, а 25-річні — мобілізовані.

Гумор, за словами військовослужбовця, — це не просто спосіб підняти настрій, а й психологічна реабілітація.
— Якщо постійно концентруватися на негативі, можна зламатися, — каже. — Людина — не робот. Позитив дає змогу відновитися. Бо війна змінює: закладає у свідомість свій відбиток, на жаль. Якщо війна затягнеться, ми повернемося іншими, ніж були.

Важливу роль відіграє і психологічна підтримка. Штурмовик з командиром завжди намагаються тримати спокій, щоб інші теж залишалися зібраними й мотивованими. Наприклад, якщо впав снаряд, наш Герой жартує, мовляв, «Це наш, не російський».

Хлопці розуміють, що це не так, однак реагують позитивно.

Життя в бліндажах давно стало буденністю. Усе облаштовують власноруч: бліндажі, кухню, місця для відпочинку.

— Техніка допомагає копати, але коли її не було, справлялися самі, — розповідає про фронтовий побут. — Найважче, коли сконцентровані на тому, що літає: снаряди, ланцети, дрони.

Снаряд, за словами Штурмовика, не завжди чутно, чути тільки виходи, а за ними можна визначити, звідки і куди летить.

— Ми працюємо, розуміємо, що це — війна, — зітхає співрозмовник. — Знаємо, що в будь-який час по нас може прилетіти: чути вихід — біжимо в укриття, біля гармат є мініокопи. А якщо обстріл серйозний — в укриття. Ланцети — збиваємо автоматами.
Важливо — втекти подалі від гармати, бо саме вона є ціллю, щоб врятувати життя, а метал завжди можна ремонтувати.

Чого найбільше бракує на фронті, запитуємо. Матеріальне забезпечення — на високому рівні, багато чого привозять волонтери, розповів співрозмовник. Однак бракує найважливішого — відпочинку.

— 15 днів відпустки — це дуже мало — ділиться Штурмовик. — Не встигнеш набутися з рідними, морально відволіктися від пережитого, як треба повертатися.

А що стосується нашого Героя, то йому найбільше бракує звичайного сільського спокою.

— Я — хлопець із села, найбільше мрію сісти на подвір’ї вдома, відчути тишу, почерпнути духовної сили, — ностальгійно говорить військовий водій. — Раніше цього не цінував, а зараз розумію, наскільки це необхідно.

Великий шмат бойового шляху пройдено. Запитуємо співрозмовника про те, чим він пишається, озираючись назад.

— Гордість у мене одна — це мої діти, — оминаючи усі військові заслуги відповідає Штурмовик. — Заради них я тут, щоб вони ніколи не бачили того, що доводиться бачити нам: біди, страху.

Вдома разом із дружиною на нього чекають двоє діток віком чотирьох і десяти років. Часто запитують про завершення війни

— Я не знаю, коли це закінчиться, — повторює і нам, — лиш виконую свої завдання, за всю лінію фронту не можу знати, кожен із нас робить усе можливе, щоб війна закінчилася якнайшвидше.

Командир із позивним Шекспір з теплом і повагою характеризує свого підлеглого:

— Спокійний, досвідчений, оптимістичний. Хороший сім’янин, служить заради родини. Завжди готовий виконувати задачі, знає свою роботу і цікавиться новим. Це людина, яка потрапила в потрібний час у потрібне місце.

Такі якості, за словами Шекспіра, не лише роблять Штурмовика незамінним у команді, а й дозволяють підтримувати бойовий дух побратимів навіть у найскладніших ситуаціях.

Джерело: 20 хвилин