Вишита терниста доля матері, – історія з життя

Катерина Михайлівна була багатодітною мамою. В селі якось давала собі раду з дітьми. Влітку діти бігали до колгоспного саду на ягоди та черешні, не оминали поле із зеленим горохом. Вони чемні були, пасли корову свою і сусідську, бавились з молодшими сестричками і братиками, навіть допомагали мамі на полі вибирати льон.

Їхня мама завжди була привітною і щирою. Бувало взимку, діти з усієї вулиці каталися на санках з гірки, а після розваг всі забігали до тітки Катерини. Знали, що вона пригостить їх запашними пампушками, а якби й нічого не було їсти, то все одно у великій дерев’яній бочці є квашені огірки, які тут були найсмачнішими, хоч і кислими, а як пахли зеленим кропом і листям хрону.

Минали роки і вже діти повиростали. Старшого сина Дмитра забрали служити до Афганістану. Материнське серце ні вдень, ні вночі не знало спокою. Щодня чекала мати листоношу, може якусь вісточку принесе від сина і буде знати, що живий. А коли хоронили в селі синового однокласника Миколу, який загинув на афганській землі, то сріблястим інеєм  покрились коси в Катерини Михайлівни, здавалося, що всі сльози виплакала, найбільшою розрадою була сокровенна молитва.

«Матінко Божа, благаю тебе, захисти і збережи мого сина, щоб повернувся живим з Афганістану, а я ніколи Тебе не забуду, вишиватиму рушники до церкви, буду ставити свічки, все робитиму для Божої слави, тільки не допусти загибелі мого синочка. Він у мене такий красень – розумний, високий, чорнобривий. Як він любив на тракторі бути в полі, урожай збирати. Я дуже люблю Дмитрика» – молилася і розмовляла з Богородицею мати. Їй здавалося, що Пречиста Діва Марія так лагідно і таємниче споглядає з ікони і хоче її заспокоїти, що все буде добре, що син обов’язково повернеться живий, а мати буде своїми чудовими вишивками прикрашати Божий храм.

Дочекалася Катерина Михайлівна сина з Афганістану. Як обійняла його, то здавалось, що не хотіла відпускати зі своїх найтепліших материнських обіймів. 

«Мамо, я так вас люблю. Знаєте, на одному завданні загинули мої побратими, найкращі друзі. Мене поранило, але я залишився живий. Я відчував, що ваша молитва і любов мене оберігають, додають сил, і мені не було страшно». – усміхався син до матері.

Думала мама, що після служби буде Дмитро далі працювати на пшеничному колгоспному полі, адже він і на тракторі, і на комбайні вміє управляти. Та кохання покликало сина до столиці. Там ще раніше познайомився з дівчиною Ларисою. Милувався її гарненьким, як писанка, личком, любувався її усмішкою, чарівним поглядом, сильно покохав киянку. У них все добре складалося. Мали роботу, квартиру. Працьовитого зятя любили батьки дружини. І мама Дмитра була щаслива. Хоч син далеко від неї, але йому там добре, квітчасту хустину подарував їй і намисто червоне. Вона з далекого села їхала в столицю у гості до сина і його родини. А Дмитро хотів мамі показати красень – Київ, величні святині, музеї, познайомити зі своєю найгарнішою дружиною Ларисою.

Так минало життя. Та одного разу мати отримала зі столиці тривожну звістку. Її син працював у холодну зимову ніч, був сильно виснажений і залишився спати на складі. Щось не так сталося з пічкою, і на ранок Дмитра знайшли вчаділого і не живого. Тільки мамина криниця з прохолодною водою і стара груша біля хати знають, як витримало материнське серце те страшне горе.

«Синочку любий, ти з Афганістану живий повернувся, а загинув на рідній землі». – голосила мати так тривожно і боляче, що здавалось той мамин зойк розносився по всьому селу.

«Яке горе, яке нещастя!» – тихо перешіптувались люди на похороні.

А тим часом в другого сина Миколи народилась дівчинка Людмилка. Така гарна, білява,  як лялечка. З часом лікарі поставили діагноз, що дитинка з синдромом Дауна, вона потребуватиме постійної опіки  батьків. Не злюбила Миколина жінка донечку. Нарікала, що їй не треба дитини-каліки, хай забирає її геть з дому. Прийшлося батькові привезти донечку до мами в село. Може мама прийме онучку і буде за нею доглядати. Так, синові мама не відмовила. Людмилка зростала в селі поміж білих ромашок і золотистих соняшників, бавилась з курчатами і котиком. Така мила дівчинка, а говорити не може, кожне слово дається їй важко, мало що розуміє. Катерина Михайлівна любила внучку, пестила та виховувала її, як могла. Хоч інші діти відверталися від дівчинки, а часом хтось міг насміхатися, але для бабусі Людмилка була маленькою принцесою. Вона розповідала їй казки, співала колискові і дуже любила.

Підросла дівчинка. Мало хто з людей розумів її мову, ще й інші фізичні обмеження мала, але завжди допомагала бабусі по господарству: гусенят пасла, воду приносила з колодязя, бабуся навчила її вишивати. Якось уже дорослою полюбила Людмила сільського парубка, мріяла про кохання. 

Того дня в селі було велике свято, приїхали гості з інших міст. І непомітно Людмила втекла від бабусі, вдома не ночувала. Щось не добре відчувало бабусине серце, бо світилось в хаті цілу ніч, а вона плакала і переживала. На другий день також не було внучки, вже й соціальні служби розшукують. А через кілька днів знайшли Людмилу в далекому полі. Лежала вона бліда і холодна, хоч така гарна і лагідна, немов одинока квітка, яка розпускає ніжні пелюстки до сонця і не кориться буйному вітрові. Навіки згасло ще зовсім молоде життя, почорніли її очі, назавжди погас вогник її любові. На похорон принесли з церкви не чорні, а білі вишиті фани, які вишивала Людмила з бабусею. Вишивка в барвистих візерунках додала сонячних світлих відчуттів у сумний прощальний день.

Бабуся стояла поруч, заплакано дивилася то на внучку, то на вишиті фани. Вона огорнулась болем, але в глибині серця  промовляла: «Я буду триматись Боже, буду жити, і далі буду вишивати рушники та хоругви до церкви. А ще вишию сорочки для сина та внучки, і понесу на їхні могили…»

Вже немає Катерини Михайлівни в живих, але люди досі згадують незламну силу любові її великого материнського серця. Незважаючи на трагічні родинні події, вона зберегла до кінця життя справжню людяність та віру в Бога. А в Божому храмі на іконах, хоругвах та престолі радують людей її прекрасні вишивки.

Михайло МИХАЙЛИНИН