Рівно 81 рік тому на величезній території від Балтійського моря до Чорного все гуркотіло, вибухало, вищало і палало. Німецький вермахт рушив на схід і рушив не на маневри, а з цілком визначеною воєнною метою.
До порівняно недавнього часу у нашій історичній свідомості усе було чітко і однозначно: Гітлер – агресор і окупант, а Радянський Союз – безневинна жертва віроломного нападу. На цьому будувалася й виховна робота у школах. З тих часів пам’ятаю позакласні заходи, неодмінними учасниками яких були ветерани “великой отечественной”.
І у кожного з них у розповідях про бойове минуле звучали фрази про “фашистські полчища, які перли на нас”, і про “переважаючі сили ворога”, котрі довелося мужньо відбивати, і про “армади броньованих потвор”, що сунули на наші позиції… Дитячий розум приймав усе сказане на віру.
А німецький солдат поставав у касці, з рукавами, закоченими до ліктя і з автоматом МР, з якого строчив довгими чергами і який кидав за найменшої загрози, підіймав руки догори і злякано волав “Hitler kaput!” А офіцер завдяки численним фільмам того часу – хоч і по-пруськи вимуштруваним, але нерідко п’яним, безпричинно жорстоким і – теж готовим до “Hitler kaput!” за першої-ліпшої нагоди. А їхні танки ладні були яскраво спалахувати від кинутої пляшки із запалювальною сумішшю…
Коли ж я, “завантажений” цією інформацією, приїжджав улітку в село до діда, який був свідком тих часів, то почуте від нього значною мірою суперечило тому, що закладала в дитячу голову ідеологічно-виховна машина. І в отій голові виникав, висловлюючись сучасною термінологією, своєрідний когнітивний дисонанс.
З дідових слів виходило, що німецький офіцер був зразком дисципліни, акуратності та виховання, чим вигідно відрізнявся від своїх радянських колег. І солдати вермахту, хоч і полюбляли часом хильнути місцевого самогону, пограти на своїх губних гармошках і полапати сільських дівчат, все ж дотримувалися певних норм поводження, чим, знову ж таки, відрізнялися від червоноармійців, які нерідко, зайнявши якесь село, вдавалися до відвертого грабунку, та ще й з “політичним обгрунтуванням” (“Ты фрицов у себя привечал, а своих не хочешь?!”).
А грізний німецький Tiger-VI, зайнявши зручну позицію он там (дід показував рукою в бік поля), за короткий час вивів з ладу з десяток одиниць радянської бронетехніки, яка пересувалася надто безтурботно…
Вже пізніше, коли згадував оті дідові розповіді та порівнював їх зі шкільними виховними уроками, у мене з’являлися деякі запитання. Це ж скільки отим клятим фашистам треба було мати сил, полчищ і броньованих потвор, щоб на кожній ділянці фронту, якщо вірити почутим оповідкам, створювати чисельну перевагу? Адже воювали вони не лише проти наших героїв, а й на інших фронтах. І якщо тих супостатів справді було так багато і вони безперервно на нас сунули, то звідки взялося співвідношення бойових втрат червоної армії та вермахту, відповідно, 4,5:1? Адже втрати тих, що “сунуть”, завжди більші, ніж тих, котрі обороняються…
Такі ось думки цього теж не мирного дня 22 червня 2021 року. Для мого діда ж цей день 81 рік тому означав початок нової череди бід. На які було так багате оте, за висловом нашого поетичного класика “двадцять кляте століття”. Наступне кривава біда теж не оминула. І вона теж позначена знайомим нашим дідам і прадідам варварством пришельців зі сходу. Вони залюбки і певною мірою справедливо називали дії німецького вермахту “віроломною агресією”, а окупаційний режим – “жорстоким”. Цікаво: якби порівняти жорстокість третього рейху і нинішньої російської навали в Україну, то чи не почувалися б вояки в одностроях кольору feldgrau недолугими підмайстрами, порівняно з нинішніми “визволителями”?
