Зять з тещою разом виховують дітей

Параска вже й не знала, куди очі від сорому має ховати. Її єдина донька виросла зовсім непутящою. Вона ж з покійним чоловіком виховували її в любові. І не сподівалися, що Софія стане на хибний шлях…

Усе починалося просто чудово. Софійка закінчила кооперативний технікум, стала продавчинею. І коли їй виповнилось 22 роки, на обійстя привела нареченого Назара. Хлопець батькам відразу сподобався і не лише зовні. Характер у нього добрий, поступливий. Та й роботи ніякої не цурався. На будові працював. Був і малярем, і штукатуром, і плитку клав так, що відбою від замовників не мав ніколи. Параска з Василем тішилися такому союзу.

• Софіє, – наголошувала мати, – от пощастило тобі з чоловіком. Бережи його, як зіницю ока. «Золоті» руки має і щедрий дуже.

На самому весіллі Парасковія просто і щиро сказала:

• Назарчику, ти рано залишився сиротою. Дякую твоїй рідній тітці Марії, що виховала такого моторного, хорошого легіня. Мені з Василем, окрім Софії, більше діток Бог не дав. Тому будь нам за сина. З дорогою душею приймаємо тебе в нашу велику родину.

У пари діти один за одним з’явилися – дві донечки і хлопчик. Щоразу після народження немовляти Назар купував коханій дружині коштовну золоту прикрасу. А потім Софія, наче сказилася. Гуляти почала. Зі сторонніми чоловіками відверто фліртувала, залипала на них, як бджола на мед. Односельці її походеньки бачили. В селі хіба що ліниві коти про це не говорили. Усі поза очі, а потім і напряму розповідали про Софію всілякі непристойності. Дійшло до того, що вже й на трасу безсоромна молодиця виходила.

Назар довго терпів, але і йому терпець увірвався. Не витримав, зібрав нехитрі пожитки та вступився на своє обійстя до сусіднього села.

– Навіть не знаю, в кого вона така легковажна вдалась, – говорила тоді Параска. – І я з нею розмовляла серйозно, і батько сварив, і ти, і сусіди, і куми, аби вгамувалася. Усе даремно. Зробила свій вибір, покинула рідних кровинок. Софія зруйнувала сім’ю. На жаль, не розуміє, що дітям ніщо не замінить материнську любов. Що там казати, себе та й усіх нас зганьбила. А ти ще неодмінно знайдеш гідну жінку, яка тебе любитиме і поважатиме. Вибач за все, якщо можеш. Не ображайся.

• Та ви не винні, не до образ, до вас претензій нема. Ви порядні і файні люди. В кожній сім’ї є такий мікроб, який не дає нікому жити. А я змучився перебувати в постійному стресі, весь час на нервах. Думав, що перебіситься, та де там. Лише гірше стає. Боюсь переступити межу. Дійшов до того, що хочу вдарити її. Ледь стримуюся. Вештається і зовсім не приховує свою хтивість. Софія не може зупинитися і не хоче схаменутися. Їй подобається таке життя – гуляти з іншими чоловіками і мати пригоди. Та на мене вже усі пальцями показують, сміються відверто.

І пішов собі. До дітей, правда, навідувався раз на два тижні. Приїжджав машиною з подарунками, цілував. Син просив чупа-чупс, середня обожнювала морозиво, а старша плакала і казала, що хоче, аби тато більше нікуди не їхав. Очі в Назара щоразу, коли прощався з малечею, були на мокрому місці. Видно, сумував дуже.

Словом, тягнули біду дід з бабою, як могли. Та коли у Василя серце раптово зупинилося і він помер, Параска відразу відчула матеріальну скруту. Діти хворіли, до школи треба було одяг купувати. Тому коштів стало бракувати. І тоді Парасковія наважилася зателефонувати до зятя.

• Назарчику, синочку, – просила сердешна, – може б ти якісь кошти нам підкинув. Ти ж знаєш, Василь був справжнім годувальником. А тепер, сам розумієш, не розкошуємо. До Софії не додзвонюся. Та їй і байдуже на дітей. Десь по світі вештається. Зозуля, вона і є зозуля. Ото, рідний, знову тобі клопотів додасться.

Чоловік наступного дня примчав і став говорити:

• Ситуація у нас складна. Треба щось вирішувати з Софією. На розлучення подаю. Від діток ніколи не відмовлюся. Тому давайте зробимо так. Я тут більше не житиму. А свою старезну хатину до пуття доведу. Другий поверх планую добудувати. Колеги з бригади допоможуть. Сам з малечею не справлюся. Розраховую лише на себе і на вас. Ви, мамо, з дітьми будете, а я на роботі гроші зароблятиму. Кроликів розведу, індиків. Хочу садок вишневий посадити. В далекій перспективі басейн облаштую. Як ви на це дивитися? Чому плачете, мамо?
• Бо мамою мене й досі називаєш. Хоча я на це і не заслуговую. Я згідна, обома руками «за». Просто боялась, що ти мене з онуками рано чи пізно розлучиш і я зовсім сама на білому світі зостанусь. А так дуже радію, що ти знайшов правильний вихід, Назарчику.

Оксана ВОЛОШИНА