«…ЗНИКНУ, ОБЕРНУСЯ В ЛЕГЕНДУ»

Сьогодні – 150 років від дня народження Лесі Українки
Літературне ім’я Леся Українка з’явилося, коли авторці минуло всього 13 років. Ним були підписані вірші «Конвалія», «Сафо», опубліковані 1884 року у львівському журналі «Зоря»:
Я на гору круту крем’яную 
Буду камінь важкий підіймать 
І, несучи вагу ту страшную, 
Буду пісню веселу співать.
У цій героїчній, самозречено здійсненій власним життям обітниці – вся Леся Українка, славна дочка українського народу, день народження якої припадає на 25 лютого 1871 року.
Життя поетки – це сонячний промінь, що пробивається з темряви і кличе, вабить до світла. У її творчості є все – добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина, краса людських почуттів і згубність духовного гноблення, великі скарби душі народної і приватновласницькі інстинкти. А ще – любов і ненависть, безумство хоробрих і смертельний розпач, готовність «себе вогнем спалити власним».
Хвора, тендітна, але сильна духом, Леся мужньо змагалася проти зла і насильства, знаючи, що часу в неї залишається мало, а сказати хотілось так багато:
Тільки – життя за життя! Мріє, станься живою! 
Слово, коли ти живе, статися тілом пора. 
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
Той не вмре, не здобувши нового добра.
Незвичайною була доля цієї Людини з великої літери, жінки, яка відважно зі співом на устах йшла проти життєвих бур і незгод, перемагаючи важкі страждання, невтомно працюючи, виявляючи незвичайну мужність, витримку, незборимість духу. «…Вже нехай ніхто не скаже, що я «ні горівши, ні болівши», здобуваю собі «лаври», бо таки в буквальному значенні горю й болію кожнісінький раз», – писала вона в одному із своїх листів. Хрестоматійними стали слова Івана Франка, який 1898 року на сторінках «Літературно-наукового вісника» опублікував статтю, поставивши Лесю Українку в один ряд із Кобзарем: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як з уст сеї слабосилої, хорої дівчини».
Творчість Лесі Українки, як і її ім’я, система несамовито експлуатувала, намагаючись зробити з неї партійку, революціонерку пролетарського типу, «співачку досвітніх огнів». Коли ж мова заходила про національну ідею Лесі Українки, то на це було накладено суворе табу радянського літературознавства, ніби нічого і не значив псевдонім Лариси Петрівни – Леся Українка. Проте ми маємо твори письменниці, свідчення сучасників про її світоглядні позиції. Зокрема, близький друг і соратник поетеси Нестор Гамбарашвілі писав свого часу про неї: «Коли вона говорила про гноблення царським самодержавством рідної України, про русифікацію українців й інших народностей, які входили в колишню Російську імперію, її сірі очі загоралися вогнем ненависті до самодержавства».
У наших роздумах про творчість видатної української поетки зупинимося на одній найменш відомій, а то й невідомій широкому загалові поезії, одному із найяскравіших  зразків громадянської лірики Лесі Українки — віршеві «І ти колись боролась, мов Ізраїль». Поезія будується на прямих аналогіях: Ізраїль – Україна і об’єднує мотиви єгипетського й вавилонського полонів, які переростають у символ страждань пригнобленої нації. Твір багатий на біблійні сюжети й образи, які алегорично відображають історію України: визвольну  війну під керівництвом Богдана Хмельницького, національне гноблення України царською Росією. Композиційно він вирізняється широким використанням риторичних окликів, запитань, звертань. Інтонацію роздумів відтворює неримований п’ятистопний ямб, який є органічною віршовою формою творчості поетки:
І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя! Сам Бог поставив 
Супроти тебе силу невблаганну Сліпої долі.
Оточив тебе народами, що, мов леви в пустині, 
Рика́ли, прагнучи твоєї крові ...
Цікава історія публікації цього твору. Шанувальники творчості Лесі Українки, зокрема вчителі, мають знати про подвиг її сестер, які із закінченням війни з німецькими загарбниками під час виїзду за кордон доправили безцінні автографи поетки до Львова, де передали їх Марії Деркач. Та за першої можливості видала на звичайному газетному папері книжку «Леся Українка. Неопубліковані твори» (Львів, 1947). Серед інших поезій у ній було надруковано і вірш «І ти колись боролась, мов Ізраїль…». У зібранні творів Лесі Українки в 12-ти томах (Київ,1975 – 1979) цієї поезії немає. Цензура її заборонила, оскільки у творі порушено складні питання колоніального гніту в Російській імперії. Твір надзвичайно актуальний і тепер. У ньому –болісний докір нашим сучасникам за пасивність у національно-визвольних змаганнях, у пробудженні національної свідомості. Прикінцеві строфи поезії звучать як роздум, як осмислення причин підневільного становища України. В них – пошук шляхів національного розкріпачення.
Протягом декількох століть різні зайди-заброди разом із доморощеними яничарами та перевертнями витоптували душу українця, твердячи про його меншовартість. З історії і на власній шкірі ми знаємо, що від часів Переяславської угоди й до здобуття незалежності називатися українцем означало постійно відчувати загрозу і для душі, і навіть для життя. «Мені соромно, – писала Леся Українка у листі, – що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно, … сором і жаль за мою країну просто гризе мене». Тож, знаючи, на які злети духу спроможна людина, Леся ще сильніше ненавиділа неволю. Ось рядки з вірша «Slavus-Sclavus» («Слов’янин-раб»), у якому, духовно возвеличуючи дух слов’янщини, вона із болем в душі та серці викриває рабську покору, притаманну нащадкам славетного імені:
Тепер, куди не глянь, усюди слов’янин 
На себе самохіть кладе кайдани,
І кажуть всі: варт віл свого ярма,
Дивіться, як покірно тягне рало!
Ні, ймення слов’янина недарма
Синонімом раба між людьми стало!
Від виборів до виборів, чи то президентських, чи парламентських, ми постійно чуємо передвиборчі обіцянки кандидатів, декларативні заклики до об’єднання в ім’я України, хоча насправді з кожним днем замість об’єднання виростає все більше провалля. В кінцевому підсумку народ знову опиняється біля розбитого корита. І вкотре ми розчаровані, але не в нашій ідеї, а в тих, хто знехтував нею:
… Але раптом дух зрадив.
Знову тьма, і жах, і розбрат,
І знов настав єгипетський полон,
Та не в чужій землі, а в нашій власній…
 І на цьому тлі невпевненості, розчарування лукаві маніпулятори-політикани, лакеї, п’ята колона та інша нечисть, котрим Україна потрібна як грунт для подальшого нарощування великих статків, знову з хижацькими прагненнями рвуться до влади. А народ наш час від часу вкотре вибирає не між різним майбутнім, а між різним минулим. І складається враження, що над нами, українцями, нависло на всі віки якесь диявольське прокляття не мати ні своєї справді суверенної держави, ні нашої справді народної влади, ні долі, ні волі, ні майбутнього:
Брати мої, нащадки Прометея! 
Вам не орел розшарпав груди горді, 
Бридкі гадюки в серце уп’ялись.
…Леся Українка померла між першою і другою годиною ночі 1 серпня 1913 року у Грузії на невеличкому гірському курорті Сурамі. У хвилини смерті біля ліжка 42-річної хворої перебувала мати, знана письменниця та просвітянка Олена Пчілка, та чоловік, правник і етнограф Климентій Квітка. А чотири роки перед тим у листі до подруги Галини Комарової Леся Українка, змирившись з долею, пророчо писала: «Вже, видко, мені на роду написано бути такою Рrincesse lointaine (далекою царiвною), пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там… Отак все посуватимусь далі та далі – та й зникну, обернуся в легенду… Хіба ж це не гарно?..»
Григорій  ЖУК,
м. Тернопіль