Юліана Нестерович «Якби водночас зникли усі книжки, я б зайнялася написанням першої»

Її дебютний роман «Казка про Червоного Змія» здобув спецвідзнаку «Найкращий патріотичний твір» в Міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова – 2022» та високу оцінку численної читацької аудиторії. У 2025 р. авторка стала номінантом Премії імені Олеся Гончара та лауреатом обласної молодіжної премії ім. Степана Будного.

– Для початку коротко розкажіть про себе і про те, звідки у вас така любов до літератури. 

Мені 26 років, народилася в селищі Гусятин. Там зараз і проживаю. За освітою – викладач української мови і літератури, зарубіжної літератури. Навчаюся в аспірантурі Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка.

Любов до літератури мені з дитинства прививала мама. Вона допомагала мені розвивати творчі здібності, адже сама з юних років пише поезію і прозу. У дитинстві вірші писав і тато, проте він соромився їх комусь показувати, тим паче публікувати.

– Вивчити алфавіт у три роки для вас було: дитячою грою, примхою батьків, чи чимось іншим?

Я навчилася читати в п’ять років, але в три вже знала всі букви. То була мамина ініціатива. На день народження вона купила мені буквар, і я потроху вчила букви. Це було радше грою, і якби я тоді ще не виявляла інтересу до навчання, мама би мене точно не змушувала.

До слова, моя мама – педагог. Вважаю, що багатьма своїми досягненнями завдячую їй. Усі родичі й знайомі казали, що мама мене мучить, але в мене нема жодного спогаду про те, що батьки змушували мене до чогось. Я просто була допитливою дитиною.

– Що спонукало почати писати? Першою була поезія, чи проза?

– Змалечку я постійно вигадувала різні казки про тварин і мою дружбу з ними. Тому формально першою була проза, але тоді я ще не вміла писати, просто фантазувала. Моя мама часто читала мені вірші, і в якийсь момент мені теж захотілося спробувати щось написати. У початковій школі я відвідувала гуртки Гусятинського районного центру дитячої та юнацької творчості, там вперше почала писати (і малі прозові твори, і вірші). У 2020 р. видала поетичну збірку «Цукерки з кавою». З набуттям досвіду стала критично її оцінювати, бо туди ввійшло багато ранніх творів, якими вже не дуже задоволена, але завжди потрібно з чогось починати. Зараз більше зосередилася на прозі.

– Ідея написати історичний роман виникла спонтанно, чи обдумувалась давно? Чи не лякало усвідомлення обсягів роботи? 

– У 13 років я почула розповідь родичів про нелегку долю світлої пам’яті сусідки баби Славки та її сім’ї. Її чоловік загинув у 2-й світовій війні. Вона залишилась вдовою із новонародженою дочкою на руках. У її свекрухи був ще один син, який воював в УПА. Коли він загинув, матері довелося йти на впізнання тіла. Обличчя воїна було понівечене, проте жінка його впізнала за одягом. Для того, щоб уберегти невістку і єдину внучку від репресій, вона сказала, що то не її син. Згодом я дізналася, що, на жаль, таких випадків траплялося дуже багато. Це мене вразило настільки, що я замислилась над написанням книжки.

Багато інформації почерпнула із розповідей дідуся про його дитинство, яке припало на 50-ті – 60-ті роки минулого століття. Він розповідав детально, пояснював незрозумілі моменти, давав історичний коментар. Якось я просто «побачила» його малого в оточенні рідних і друзів, відчула ту епоху. Так виник задум першої сюжетної лінії мого дебютного роману «Казка про Червоного Змія». А ще попрацювала з документами тих часів…

Усвідомлення обсягу роботи не лякало, бо мені було цікаво і збирати матеріал для твору, і обдумувати сюжет, і писати сам роман.

Готовий рукопис я надіслала на конкурс «Коронація слова». Трохи згодом тернопільське видавництво «Богдан» оголосило конкурс рукописів, найкращі з яких мали бути відібраними для видання окремими книжками. Вирішила спробувати долі й там. Майже одночасно отримала позитивні відповіді і від організаторів «Коронації слова» (про здобуття спецвідзнаки), і від видавництва «Богдан» (про те, що мій рукопис пройшов відбір). Хочу подякувати всім, хто в мене повірив і допоміг моєму роману побачити світ.

– Чому в назві роману присутнє слово казка?

– У романі дві сюжетні лінії, які між собою тісно переплетені. Головним персонажем першої є хлопчик, на ім’я Михайлик, а другої – його тезка, вояк УПА. Назву можна трактувати і в прямому, і в переносному значенні. Михайлик – творча й талановита дитина, він пише вірші, в дорослому віці починає створювати казки для дітей. «Казка про Червоного Змія» – це один із його творів. Яким важким не було б дитинство, у ньому все одно знаходиться місце для казки.

У переносному значенні Червоний Змій є алюзією на тоталітарну систему й на російську агресію проти України й українського народу. Слово «казка» натякає на щасливий фінал, який цьому жанру властивий.

Колись дідусь, згадуючи про своє дитинство, сказав: «Тобі зараз важко уявити, що таке могло трапитися насправді, а я ж це пережив». Мені дуже хотілося б, щоб наші нащадки жили в такій Україні, у якій події, описані в моєму романі, як і ті, що відбуваються з нами сьогодні, для майбутніх поколінь здавалися б настільки нереальними, як казка.

– Чи є у героїв вашого роману прототипи у реальному житті?

– Мій дідусь, наприклад, став прототипом одразу двох персонажів – Михайлика і його друга Юрка. Члени моєї сім’ї (прадід, прабабуся, їхні близькі родичі, молодший дідусів брат і навіть старший, який помер у ранньому дитинстві) стали прототипами членів сім’ї Юрка. Образи односельчан Михайлика я списувала зі своїх сусідів: і тих, яких знала особисто, і тих, про яких розказував дід. Їхні імена змінювала, окрім Славки – тієї самої сусідки, чия історія так вразила мене в дитинстві.

Прототипом вояка УПА Михайла став повстанець Ілько Оберишин, який останні роки прожив у Тернополі та очолював обласний «Меморіал». Прототипом педагога, дисидента Григорія Романовича – учитель з нашого села Григорій Романович Куделя.

– Чи є у вас зворотній зв’язок із читачами?

– Так, є, бо це дуже важливо. Читацька аудиторія виявилась максимально широкою: різного віку, статі, літературних уподобань. Багато відгуків на роман я отримала завдяки членам однієї фейсбук-спільноти. З них виокремлю думку пані Романії Гелешко про те, що мій роман можна навіть внести до шкільної програми з літератури. Рада, що батьки дають читати книжку своїм дітям, хоч я не замислювала роман як дитячий твір.

Надзвичайно приємно читати схвальні відгуки від істориків, адже я дуже хвилювалася за те, щоб роман вийшов історично достовірним.

Вдячна рідним і друзям, а також кожному, хто підтримав мене й поділився своїми рефлексіями на мою книгу. Для мене важливі всі відгуки, як позитивні, так і критичні. Кожен із них по-своєму мотивує.

– Що вам приносить більше задоволення: читання творів інших авторів, чи написання власних?

– Я жартую, що до мене однаково прилітають і письменницька, і читацька музи. Нещодавно я почала писати відгуки на прочитані книжки. Спершу робила це в рамках різноманітних рубрик і челенджів, на які натрапляла в читацьких спільнотах у фейсбуці. Тепер пишу відгуки на ті книжки, які особливо вразили.

На мою думку, кожен, хто претендує на звання письменника, повинен сам багато читати. Часто натрапляю на дописи деяких авторів про те, що вони читають мало, не можуть навіть назвати свого улюбленого письменника. Аргументують це тим, що, коли читають, починають копіювати стиль іншого митця. Але як, не читаючи самому, відточувати свою літературну майстерність, формувати власний стиль?

– Як ви вважаєте, думка про те, що теперішня молодь читає значно менше, є стереотипом, чи правдою?

– З цього приводу не варто робити узагальнень. Я особисто знаю дуже багато начитаних молодих людей. У книгарнях часто зустрічаю і своїх ровесників, і підлітків, і дітей. На мою думку, ті, хто роблять висновки, що молодь не читає, просто не мають у своєму оточенні таких людей.

Якщо дитина зростає в атмосфері любові до читання, вона любитиме книги все життя. А ще важливо підбирати літературу за конкретними дитячими вподобаннями, в жодному разі не критикуючи їх.

– Уявіть, що водночас зникли усі книги, більше нема чого читати. Якими заняттями ви могли би заповнити цю прогалину?

– Можливо, вишивала б. У дитинстві мені це дуже подобалось. Можливо, в мені закладені гени прабабусі – вона була дуже майстерною швеєю. Якось вона подарувала мені нитки для вишивання, якими я не користуюся, а зберігаю як пам’ять про неї.

Хоча, якби водночас зникли усі книжки, я, радше, одразу б зайнялася написанням першої.

Тарас КОМАРИНСЬКИЙ