Їхні серця поєднала війна: історія кохання військового і волонтерки з Тернополя

Знаєте, українці – дивовижний народ. Так, я пишу про це мало не в кожному матеріалі. Але писатиму й надалі, бо це – істина. Кожен з героїв моїх статей це доводить на власному прикладі. Я захоплююся нашою стійкістю, мужністю, силою духу і неймовірною жагою до життя. Не заважаючи ні на що, ми живемо, кохаємо, народжуємо.

Дорогі читачі, сьогодні розповім історію кохання молодої пари з Тернополя. Впевнена, про них можна писати книги і знімати фільми. Стільки позитиву і впевненості у завтрашньому дні, скільки я отримала від спілкування з цими людьми, я давно не відчувала…

Він – військовий, вона – волонтерка

Про Сергія Коновала ми писали неодноразово. Однак нагадаємо вам, що це за неймовірна людина. У 2014 році, будучи студентом медуніверситету, чоловік, у складі Добровольчого українського корпусу, був парамедиком у зоні АТО. Коли їздив на ротації додому – волонтерив. У 2018 році Сергій брав участь у благодійному велопробізі 20 штатами Америки. Тоді збирали гроші на допомогу жителям Донеччини. Коли розпочалася повномасштабна війна, добровольцем пішов на фронт. Брав участь в обороні Києва. Зараз Сергій – командир роти стрілецького батальйону 67-ї механізованої бригади Збройних сил України…

Оля Данченко – корінна тернополянка, закінчила Тернопільський педагогічний університет за спеціальністю вчитель фізкультури. Керує приватним дитячим табором у Кременці, 17 років працює з дітьми.

Її мама займалася з хворими на ДЦП, возила їх у Карпати на різноманітні оздоровчі тури. А ще жінка була старшим тренером збірної України по фрістайлу.

У 2014 році Оля пройшла лідерську програму і сама почала активно волонтерити. В основному допомагала дітям-сиротам і безхатченкам. До прикладу, у Тернополі була залучена до таких проєктів, як «Жовтий фартух», «Соціальне таксі».

Коли розпочалася повномасштабна війна, вона гостювала в Києві у батька.

«Ще на початку січня 2022 року я була членом єдиної в Україні команди, яка вперше виїхала на ралі в Монте-Карло до принца Монако. Збираючись у цю подорож, вже тоді брала з собою тривожну валізу. До того ж, я займалася спортивною стрільбою. Напередодні вторгнення, 23 лютого, у соцмережах опублікувала свою світлину з рушницею і підписала, що ми готові до оборони. Наче відчувала…

 24 лютого була в Києві, розбудила батька тривожною новиною про початок війни. Ми вирішили нікуди не їхати. Почали співпрацювати з хлопцями зі 112-ї територіальної бригади. Найперше – знімали з тенісних кортів сітки. У під’їзді залучали всіх людей, що залишилися, і разом плели маскувальні сітки, почали виробництво балаклав. Возили військовим їжу. Тривало це два тижні», – розповіла Оля.

 Коли ж Київ став зовсім порожнім, не працювали супермаркети, не було звідки брати допомогу, Оля поїхала в Тернопіль.

«Сюди везли допомогу цілими фурами. Вже звідси я налаштовувала передачу цієї допомоги в Київ. По суті, тоді тернополяни й не знали, де її дівати. Спершу ми везли її для 112-ї бригади. Згодом й іншим бригадам. Київ звільнили, хлопці поїхали далі. Я вирішила, що треба по-іншому налагоджувати роботу. Вникала у військове волонтерство», – розповіла жінка.

Жили в одному місті, познайомилися на війні

В Олі був друг Володя, військовий, з яким вони познайомилися на полігоні.

«Коли ми почали спілкуватися, він попросив зібрати гроші на батарею для дрона. Це був перший мій збір. Потрібно було зібрати 9 тисяч гривень. Мої друзі швидко відгукнулися. Батарею замовила. Але хлопці вже втратили той дрон. Тоді Володя сказав, що вже треба не батареї, а новий дрон, а це – 130 тисяч гривень. Збір закрили дуже швидко», зауважила волонтерка.

Додає, що не може сказати, що українці менше донатять, на її клич у соцмережах відгукуються відразу ж.

Тоді передала військовим дрон, ноутбук, тепловізор. Опісля Володя сказав, що справжній військовий волонтер має поїхати на фронт, побачити все на власні очі. Скинув посилання на сторінку Сергія у соцмережах, мовляв, оце наш командир, щоб знала, кому допомагаєш.

«Ми з Сергієм ставили вподобайки під фотографіями один одного, після бойових виїздів він скидав мені фото розбитої чи трофейної техніки. Його хлопці писали, чим ще їм допомогти…»

Якось у Тернопіль приїхали військові британці. Оля їх зустрічала і допомагала їм вирушити на схід. І один із спецпризначенців зауважив: «Що ти тут робиш? Тобі ж тут не місце».

«Ці слова для мене зіграли ключову роль. Я вирішила їхати до хлопців, яким допомагаю. З Дому ветерана вирушала машина. Я не знала, куди я їду, що я там робитиму. Знала лише одну людину очно, решта всіх – через інстаграм. Так я опинилася в Барвінковому на Харківщині, де й побачила своїх хлопців».

Олю на військову базу віз кум Сергія. Жартома запитав: «Ти на екскурсію, чи на довше?». Жінка відповіла, що днів на чотири. Проте залишилася на чотири місяці.

На війні все відбувається набагато швидше…

Ще в перші дні волонтерка жартувала: «Просто так звідси не поїду, шукайте мені нареченого». Навіть і не підозрювала, що її доля вже ходила поруч.

«Наші стосунки розвивалися дуже стрімко. На війні все дуже швидко відбувається, ніхто не грає ніяких ролей, маски знімаються. В Полтаві ми вже жили разом».

 Коли Сергій отримав поранення, лікувався у військовому госпіталі на Харківщині, вона не відходила ні на мить.

«Він дуже хвилювався, чим я буду займатися. Я ж з першого дня намагаюся не сидіти без діла. Якщо потрібно, допомагаю хлопцям з документами, організовую збори, веду усі соцмережі нашої роти. Придумали свій логотип, назву – «Сталева сотня». Ми тепер – повноцінний бренд», – наголосила жінка.

Оля розповіла, що поки коханий воює, вона налагодила виробництво прикрас з відпрацьованих гільз. Хлопці на полі бою збирають гільзи. Один із бійців допомагає Олі і вони разом створюють прикраси, які розлітаються по всьому світу. До слова, сто відсотків від продажів йде на забезпечення роти.

Освідчувався посеред Тернопільського озера

Сергій розповів, що планував освідчитися коханій мало не з перших тижнів знайомства. Він відразу зрозумів, будь що має домогтися руки і серця красуні. Однак дуже мріяв зробити це у мирний час. Мав великі надії, що у скорому часі війна таки закінчиться. Побачивши, що так не вийде, вирішив – нема чого тягнути.

Це було у серпні. Сергій приїхав у першу відпустку. Залучивши рідних і друзів, винайняв катер і посеред озера освідчився коханій Олі. Сьогодні жартує, що жінка й виходу не мала, довкола – була вода…

Оля каже, що мріяла про весілля влітку, зовсім інші фарби, сонце, зелень, біла сукня. Тож розписалися молоді люди у грудні, а шлюб у церкві таки візьмуть влітку.

Ми довго спілкувалися. Говорила здебільшого Оля. Сергій як військовий чоловік, та й скромна за характером людина, не дуже говіркий. Запитала Олі, як це бути дружиною військового, де знайти слова підтримки. На що почула лише сміх Сергія, мовляв: «Це ще кому з нас слова підтримки шукати треба!»

«Знаєте, не розумію, чому ось ці хлопці мають щоденно ризикувати здоров’ям, життям, а в той час по місту ходять здорові чоловіки, і їх війна не стосується. Іноді бере злість, що ми свої життя, мрії, задуми поставили на паузу. Але в той же момент ловлю себе на думці, що по-іншому ми б не змогли. Це – наш вибір. Наш шлях. Ми боремося зараз, щоб колись, коли будемо старенькі, розповідати внукам наші військові історії»…

Зоряна ДЕРКАЧ