Високе небо Михайла Андрейчина

Людину варто шанувати за її життя. Тим більше, коли йдеться про особистість, яку знають і поважають у наукових медичних колах багатьох країн. Адже науковців такої величини в Україні – небагато. Михайло Андрейчин, безумовно, належить до найбільш яскравих інтелектуальних постатей України. Академік, інтелігент, лікар – він уособлює собою шляхетність та культуру тисячолітньої історії Галицької землі. Адже народився він на древній княжій Теребовельщині. Рідко так буває, що люди є, а населеного пункту давно вже немає. Йдеться про с. Веселівку на Теребовлянщині (жителі села переїхали до Тернополя, смт Микулинці, с. Дворіччя; нині там зберігся лише фундамент початкової школи), де 22 лютого 1940 р. вперше пролунав дитячий крик, у подружжя Андрейчинів народився син Михайло.

Це були важкі часи. Після встановлення більшовицької влади з Веселівки на Сибір вивезли місцевих поляків. Правда, веселівчани не знали, що попереду чекає ще більше лихо – німецько-радянська війна.

Михайлик зростав допитливим. Війна, післявоєнна відбудова рідного краю – все це справило велике враження на юну душу майбутнього медика. Він виніс певні уроки з цього трагічного періоду, на все життя залишився людиною, яка вміє відчувати людський біль, кривду. З раннього дитинства вирішив, що коли буде дорослим, обов’язково стане лікарем і допомагатиме людям. Змалку був навчений до праці, і вона стала запорукою успіху в його житті.

Михайло закінчив Тернопільський медичний інститут. Студентом був цілеспрямованим і наполегливим. Встигав всюди: і на лекціях, і на семінарських заняттях, і в громадській роботі. А ще – бібліотеки, книгарні… Намагався якнайбільше дізнатися, побачити, прочитати, вивчити, дослідити. Під час навчання значно поповнив власну бібліотеку, придбавши на студентську стипендію сотні книг. Після закінчення вишу та служби в армії, понад рік працював терапевтом у Бережанському районі, а за сумісництвом – у місцевому медичному училищі.

Успішне навчання відкрило йому дорогу в аспірантуру, а далі – до викладацької діяльності. Так здійснилася мрія Михайла Антоновича – стати не тільки лікарем-фахівцем, а й наставником для молоді, передавати здобуті знання підростаючому поколінню.

Він поєднав свою долю із педагогом Галиною, у них народилося двоє синів, які згодом пішли шляхами батьків.

Отже, від 1966 р. Михайло Андрейчин – у Тернопільському медичному інституті (нині університет): клінічний ординатор, асистент, доцент, професор. З 1981 р. – завідувач кафедри інфекційних хвороб та епідеміології. У 1983–2004 – проректор з наукової роботи. У цей період значно зріс науковий потенціал університету, який за відсотком викладачів із науковими ступенями і показниками науково-дослідної роботи став одним із провідних серед вищих медичних навчальних закладів України. За допомогою керівництва університету вдалося створити потужний науковий колектив, який понад чотири роки досліджує хворобу Лайма та інші інфекції, що передають кліщі. Таких поглиблених масштабних досліджень в Україні ніхто не проводив. Загалом з інфекційними хворими М. Андрейчин працює понад 50 років. До речі, днями вийшла його чергова книга «Інфекції і люди», у якій Михайло Антонович поділився спогадами про своїх пацієнтів, яких за ці роки у нього було чимало, про їх долі, успіхи і проблеми під час лікування. Вона буде цікава не лише медикам, а й широкому колу читачів. Та й тепер його книги залишаються актуальними, а деякі з них були перевидані.

У 1997 р. очолив ініціативну групу, зусиллями якої створено Асоціацію інфекціоністів України. Відтоді й донині є президентом Асоціації. За його керівництва проведено 5 з’їздів інфекціоністів України, 38 пленумів і науково-практичних конференцій, рекомендації яких враховуються Міністерством охорони здоров’я.

У 1971 р. захистив кандидатську дисертацію, у 1981 – докторську, у 1983 – отримав звання професора.

Професор Михайло Андрейчин – автор та співавтор майже 1050 наукових, публіцистичних і науково-популярних праць, у тому числі 50 книжок (монографій, підручників, посібників, довідників). Має понад 60 патентів і авторське свідоцтво на винаходи. Підготував 17 докторів і 36 кандидатів наук.

Ініціатор створення і головний редактор щоквартального всеукраїнського науково-медичного журналу «Інфекційні хвороби», член наукової ради Національної академії медичних наук України. З 2003 р. очолює Тернопільський осередок Наукового товариства ім. Шевченка, за його редакцією видано 11 томів наукових праць осередку та низку інших видань. Член 14 редакційних рад медичних журналів (протягом різних років).

Окрім того, Михайло Андрейчин – заслужений діяч науки і техніки України, дійсний член Нью-Йоркської АН, член-кореспондент (2007–2017), академік (2017) Академії медичних наук України, академік Академії наук вищої освіти України, член Європейського товариства з хіміотерапії інфекційних хвороб, дійсний член Товариства інфектологів Литви, почесний член Всесвітнього біографічного центру Кембриджського університету,  Польського товариства лікарів-епідеміологів та інфекціоністів, Харківського НДІ мікробіології та імунології ім. І. І. Мечникова, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка та ін.

За свою подвижницьку діяльність Михайло Антонович нагороджений орденами та медалями, відзнакою Тернопільської міської ради II ступеня, минулого року він отримав «Орден за заслуги» ІІІ ступеня. Лауреат всеукраїнських премій ім. С. Подолинського, Братів Лепких.

Одна з граней М. Андрейчина – його лекторська майстерність. Його воістину блискучі лекції завжди приваблювали студентів. Осягаючи педагогічну майстерність, уміння абстрактно мислити і робити узагальнюючі висновки, присутні проходять школу вдумливого та глибокого розуміння української історії. До речі, як член Громадської ради з присудження Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Братів Лепких на її врученні представляв мене як лауреата, і його виступ був найкращий.

Михайло Андрейчин зажди цілеспрямований, він втілює задумане. Свідчення цього – хоча б встановлення  пам’ятника Св. Роху біля інфекційного відділення, про що газета «Свобода» вже писала.

Незважаючи на численні досягнення, Михайло Андрейчин й надалі залишається чуйною та скромною людиною і за це йому велика шана. Він чесно і сповна служить українській справі, любить свою професію, зрештою й Україну – не на словах, а кожним своїм вчинком. Він заслужено користується повагою та довірою колег і авторитетом у науковому середовищі.

Справу батька продовжили сини, обидва стали професорами. Старший Сергій – терапевт, завідувач кафедри пропедевтики внутрішньої медицини ТНМУ. Молодший Юрій – дитячий отоларинголог. А найбільша втіха та радість п. Михайла – онуки Михайлик та Ігорчик.

Принагідно варто зазначити, що професор Андрейчин дотепер зберіг спортивну поставу, легкість у ході, мобільність.

Свій ювілей вчений зустрічає сповнений сил, енергії та задумів. Календарно 80 літ, безумовно, – поважно, але з наукової точки зору – це інтелектуально-духовний розквіт, подальша самореалізація. Тим більше, що є чим пишатися!

Віктор УНІЯТ-КАРПОВИЧ

На фото Михайло Андрейчин з дружиною  Людмилою та з онуком Ігорчиком (2011 р.)

 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*