Всесвіт із шести букв

Поезія… Це слово викликає таку асоціацію: певний текст, записаний у стовпчики, рядки якого римуються між собою. Та є така категорія людей, для яких це не просто термін. Вони цими шістьма  літерами називають величезний, фантастичний,  неосяжний всесвіт… Там, на поетичній ниві, є як бувалі озимі, які вже вкоренилися, так і молоді, ще зовсім ярі:  незагартовані ні палючим сонцем,  ні нещадними вітрами, колосочки.
Мені випала нагода поспілкуватися із юною «приборкувачкою рим» –   Веронікою Чайківською, яка не уявляє без поезії свого життя. Родом вона із села Підгородне, що на Тернопільщині. Навчається на четвертому курсі факультету філології і журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка.
«Вперше писати вірші я спробувала у шестирічному віці, розповіла Вероніка. – Я не знала тоді про існування рими, ритміки, метафор, епітетів. Якось побачила  молодшого брата, який з цікавістю розглядав обкладинку книжки. Потім він її розкрив і почав щось бурмотіти. Саме тоді моя уява почала створювати перші рядки. Звісно, це не була поезія в класичному вигляді, а лише мої перші дитячі спроби».
Хоча Вероніці вдається поєднувати навчання та творчість, все ж, зізнається, що це виходить не завжди: «Творча робота ні до чого не змушує. Вона – вчить кайфувати. Інколи здається, що я лише посередник між тією музою, яка живе у мені, та листком паперу. Думки з’являються раптово, вірш пишу за п’ять хвилин. Перечитуючи, інколи  не розумію, звідки я взяла такі слова та образи. Не я керую текстом, а він мною».
Зараз у творчості Вероніки переважає інтимна лірика, однак є вірші і на філософську тематику. Прочитати їх можна у соціальних мережах Facebook та Instagram.
***
 
Я стану твоєю силою,
Твоїм неймовірним світанком,
І, може, не зáвжди красивою,
І трохи ще сонною зранку.
І будучи навіть нестерпною,
Із вдачею пóпросту грізною,
Якою б не була я впертою,
З тобою – залишуся ніжною.
І ні, я не ангельська фея –
Я можу багато не вміти,
Але, мов відважна Орфея,
Тобі обіцяю – любити.
01.02.2019 21:24
    ***
Мій сизий орле, так звертаюсь вперше,
В розпуці дні зависли межи часу,
Зависли там, де ще, чомусь, не вмерши,
Моя любов виходить на терасу.
І горизонти вічні розглядає,
І гасне день на переміну ночі,
Холоне чай, б‘є місяць, вже й світає,
І сонце небо лагідно лоскоче.
А горизонт, незмінно, той же самий
Рукою в даль – а він й не ворухнеться,
Поміж землею й небом так зухвало
Завис, як ми – між розумом і серцем.
06.09.18 20:56
 
Нашу розмову я вирішила завершити питанням, чи планує Вероніка видавати власні збірки, на що отримала впевнену відповідь: «Я твердо вірю, що поезія залишиться зі мною надовго і точно знаю одне: не писати я не зможу».
Після таких слів не залишається ніяких сумнівів, що майбутнє нашої поетичної творчості в безпеці, допоки на цій ниві дозрівають такі талановиті плоди.
Мар’яна МОСКАЛИК