Благословенний весняний грім у перші секунди сприймається як загроза. Неможливо звикнути до війни. Хочеться погрузнути у весняні роботи, нарікати на брак часу, на біль у крижах. Хочеться розвою життя. І забутися, просто забутися… Не чути тривог, не читати і не писати про жахіття і смерті, не вчитися безуспішно замороженості, щоб захистити серце і психіку. Знаю, що той, хто пройшов пекло чи перебуває у пеклі, здивовано сприйняв би таке рюмсання, а воїн з передової, витерши піт і кров, просто «послав» би. І правильно зробив би. Це весна, воєнна весна, яка, мабуть, стане для нас вирішальною.
На сході запеклі бої, справжнє пекло. Так кажуть воїни, які на передовій. Інформація, яка надходить з перших уст, найцінніша, бо найправдивіша. Попри пекло, наші бійці «заряджені», тобто рішучі, налаштовані на перемогу. Так мені повідають друзі чи родичі тих, які у найгарячіших точках.
Три наступні тижні війни стануть критичними. Українським військовим необхідно більше артилерії та далекобійних боєприпасів, а також протикорабельних ракет. Про це повідомив міністр оборони Сполученого Королівства Бен Уоллес, пише Sky News.
Чиновник також підтвердив готовність Британії надати максимальну допомогу Україні. Водночас, Уоллес наголосив на важливості мати довгостроковий план того, як Європа «стримуватиме володимира путіна після завершення війни».
«Як ми житимемо з цим сусідом у Європі, якщо він залишиться? Це важлива тема для обговорення нами», – резюмував Уоллес.
Цей клятий сусід уже погрожує Молдові – Росія планує не лише встановити контроль над усією територією Донбасу, але й повністю захопити південь України, аби пробити собі сухопутний коридор до Криму і Придністров’я, де буцімто «утискають російськомовних». Не приховує москаль амбіцій стосовно Прибалтики і Польщі. Будуть непереливки усій Європі, якщо на українських теренах росіяни поженуть хоч якісь лаври. Тому цивілізований світ не має зупинятися у допомозі, навіть задля власної безпеки.
Британці – надійні друзі і партнери, американці теж. Німецький Шольц на відверті запитання журналістів обійшовся дипломатичними фразами, а коли прямої відповіді на запитання стосовно дуже кволої допомоги Україні неможливо було уникнути, маневрував уже завченими наративами про безпеку власного народу і неприпустимість втягнення у війну.
Великдень минув тривожно – на перемир’я росіяни не погодилися. Зазнала ракетних ударів Одеса, загинули люди. Трагедія за трагедією… У понеділок ворог гатив по залізничних полотнах й інфраструктурі у центральних та західних регіонах. Гул тривог не змовкав на усій українській території. У москаля немає нічого святого – це уже й не дивує. У вівторок ракетних ударів зазнало Запоріжжя. Є загиблі, поранені.
За святкові дні були і приємні події – пожежа у російській брянській області. «Благодатний» вогонь (так нарекли пожежу користувачі соцмереж) охопив нафтобазу і навколишню інфрастуктуру. Хто пустив цього войовничого півня – байдуже. Українська сторона не надала про це коментарів. Але світова спільнота коментує подію із наступного ракурсу: Україна має право і може завдавати удару вглиб супротивника, щоб атакувати його логістичні лінії, запаси палива, склади боєприпасів, і це частина війни.
Під загрозою нападу Запоріжжя, Миколаїв, частково заблокований Харків. Ворог стягує сили, із окупованого Криму сунуть кілометрові колони російської техніки. Друга фаза війни ще більш жорстка та кривава. Як повідомляє речник Генерального штабу Збройних сил України, тривають наступальні дії противника у Східній операційній зоні з метою розгрому угруповання Об’єднаних сил, встановлення повного контролю над територією Донецької і Луганської областей та забезпечення сухопутного коридору між зазначеними територіями та окупованим Кримом.
Уже третій місяць війни… Мільйони українців стали мігрантами, позбулися даху над головою. Як написав український класик: «Щасливий той, у кого є гніздо, а в нім любов». Гнізда знищено, вбито любов, бо забрано людські життя…
Нові гнізда переселенцям доводиться вити у західних областях. Хто орендує житло, кого прихистили безкоштовно, хто освоює наші закинуті сільські хати. Ось як написав громадський активіст із Чорткова Олександр Степаненко про одну з таких хатів на Поділлі: «Ще живе у селі пам’ять про те, що в 20-і роки, «по войні», збудував хату на місці старої, під солом’яною стріхою, господар на ім’я Віценти, місцевий поляк. По сільському – Віцко. Зрештою, більша половина села на той час вважала себе поляками.
У страшний 1944 рік Віцко покинув все і виїхав з родиною на захід, начебто «кудись на Мазури». І слід за ними пропав. Так ніхто з них за роки й не навідався в рідне село.
А хата два роки стояла порожня, сама лиш пічка з синіми кахлями вціліла… Лише в 1946 році стала хата прихистком вже для інших вигнанців – з Лемківщини. Невдовзі після війни вже лемки складали більшу половину села.
А 10 років тому нащадки тих перших переселенців-лемків збудували нову хату, на два поверхи. Ця старенька знову спорожніла.
Лиш у березні цього страшного року пустили до хати «за дякую» родину новітніх біженців – тепер вже з Харкова.
Березень був холодний. Але ота «Віцкова пічка» з синіми кахлями все ще добре гріє».
Наші серця мають бути тими «синіми кахлями» – віддавати тепло, всотувати чужий страх і холод, й при тому бути такими міцними і довговічними, як «Віцкова пічка».
Ольга КУШНЕРИК
