В усі епохи, на всіх територіях і за всіх суспільно-економічних формацій існувала практика використання у боротьбі з ворогами третіх сил. Або, як нині заведено називати, ситуативних союзників. Вони зовсім не обов’язково мали бути вашими друзями. Навпаки – в інший час і за інших обставин вони залюбки залили б вам киплячого свинцю в горлянку, посадили вас на кіл чи розважили б ще якимось іншим екзотичним способом. Однак в нинішній час ваші інтереси щасливо збіглися, оскільки ви об’єднані спільним знаменником – однаково небезпечним для вас ворогом. І задля його подолання можна забути (на час) давні прикрощі й образи. Ну, а вже потім, коли його труп охолоне, можна заходитися трощити черепи одне одному – вічних друзів, як відомо, не буває, а є лише вічні інтереси.
У більш цивілізовану епоху ця процедура пошуку і здобуття ситуативних союзників стала більш витонченою, окутаною дипломатичними церемоніями, загорнутою у велеречиві шати того ж дипломатичного словоблуддя, проте глибинна суть залишилася такою ж, якою була у звіроподібних пращурів: знайти спільника у боротьбі проти сильного противника, використати суперечності між ними, а якщо вдасться, то й створити і максимально поглибити їх. Тому то Уінстон Черчіль, цей досвідчений політичний вовк, який називав себе головним антикомуністом, писав довірливі послання Сталіну з надією втягнути його у світову війну, що невблаганно набирала ходи, а заразом – і поділитися приємністю слухати пекельне завивання німецьких «Юнкерсів» над головою. А під час війни залюбки фотографувався з радянським ППШ в руках, вихваляв вірменський коньяк і проголошував тости за перемоги червоної армії. А не минуло й року після того, як стихли залпи Другої світової, як він же у американському Фултоні закликав решту світу до хрестового походу проти комунізму і його оплоту – СРСР. І логіка його в обидва періоди була зрозумілою, оскільки в кожен з них він передусім зважав на головну загрозу. Спочатку нею був нацизм, а після його розгрому – комунізм.
Звісно, така політика має свої межі. Навіть у нинішньому бурхливому і мінливому світі важко уявити, приміром, щоб проти якогось віртуального спільного супостата об’єдналися Ізраїль та Іран; так само проблематичним видається об’єднання військових зусиль США і Куби чи Індії та Пакистану. Ну, а вже в міжплемінних африканських взаєминах і проблемах годі й розібратися. Тим більше, що цілком вистачає нині власних. І тут треба сподіватися на винахідливість і, якщо хочете, спритність нашої дипломатії та зовнішньої розвідки, адже пошук і творення ситуативних союзників – це мистецтво. Вельми затребуване в наших нинішніх умовах.
Ігор ДУДА
