У тіні видатного брата: Святослав Балей

Надзвичайно цікавою і цінною наукою є історична біографістика, адже вона, утаємничуючи щось, а потім відкриваючи правду про приховане, збагачує наші знання, духовний світ загалом і спонукає до нових пошуків в осягненні істинних відомостей про життєву долю певної людини та її слід в історії. За останні три десятиліття вітчизняна біографістика збагатилася величезною кількістю нових досліджень, що розширює наші знання про тих, хто своєю працею утверджував українство. І, незважаючи на це, у цій царині досі є чимало так званих «білих плям».
Приміром, що ми знаємо про доктора медицини, лікаря і громадського діяча Святослава Балея – молодшого брата загальновідомого Степана Балея (1885–1952)? Останній належить до найбільш видатних психологів-українців першої половини ХХ століття. Жив і працював він у Польщі, майже чверть віку викладав у Варшавському університеті, за пів року до своєї кончини його обрали членом Польської Академії наук, тож з повним правом належить також польській культурі і науці. Виходець з українсько-польської родини своєю працею вченого і громадянина гідно служив як Україні, так і Польщі. Правда, і за такого становища в його біографії не обходиться без прогалин, бо, зокрема, три роки тому в солідному науковому виданні один автор написав, що «про родинні умови формування особистості С. Балея нам нічого не відомо».
Сільський лікар на виклик до пацієнтів літав власним літаком
Наразі першою та єдиною публікацією про Святослава Балея є стаття краєзнавця Євгена Цимбалюка з Рівненщини, надрукована кілька років тому у млинівській районній газеті «Гомін». Пізніше вона під різними назвами з’явилася в київських «Сільських вістях» і «Голосі України» (досі є на сайтах цих газет в Інтернеті, тож кожен може її прочитати). Свою оповідь автор подав на основі споминів, які донині збереглися про лікаря у пам’яті кількох людей, однак конкретних біографічних даних не вказав. Святослав Балей, зазначив рівничанин, був лікарем-гуманістом, привітним до пацієнтів і турботливим, бідних, зазвичай, лікував безоплатно. Особливо цікавим є той факт, що лікар навідувався до хворих у різних населених пунктах на автомобілі «Крайслер», а у віддалені закутини чи в інші міста літав власним літаком.
Наприкінці статті сказано про Степана і Святослава Балеїв як «поляків за національністю й українців за духом». Ось із цим твердженням не можна погодитися, оскільки і за походженням, і за вірою, і за духом брати були українцями. Так, вони народилися в українсько-польській родині, здобули визнання в Польщі, провели в ній свої останні роки життя і відійшли у вічність, однак це не дає підстав сумніватися в їх українстві.
Батько братів Володимир Балей був українцем і греко-католиком, а мати Ірена Швейковська – полькою і римо-католичкою. Згідно з узаконеним порядком в Австро-Угорській державі, хлопчики успадковували національність і релігійну віру батька, а дівчата – матері. Степан і Святослав не цуралися своєї національності і матірної Церкви.
Біографія Святослава Балея про це переконливо свідчить. Народився він 19 січня 1890 р. у селі, нині це селище міського типу, Великі Бірки. Хрещений у церкві подвійним іменем Святослав-Роман (старший брат теж мав подвіне ім’я – Степан-Максим). З наступного року разом з родиною проживав у с. Товсте на Гусятинщині, де його батько був управителем 2-класової народної школи. У цьому селі зростав і здобув початкову освіту, звідси в 1900 р. пішов вчитися в українську гімназію в Тернополі. Наступного року Балеї переїхали в містечко Микулинці на Теребовлянщині, де глава сім’ї отримав посаду управителя 4-класової школи. У цій же школі працювала вчителькою і мама хлопців.
Навчався в гімназії до червня 1908 р. Через два місяці, як її закінчив, у гімназію прийшов викладати його брат Степан. Далі були студії медицини в університетах Львова та Відня. Під час Першої світової війни служив військовим медиком в австро-угорській армії, потрапив у ворожий полон, з якого повернувся восени 1919 р. Через такі обставини в Українській галицькій армії йому не довелося служити.
Після війни осів у Львові і працював лікарем-хірургом у міському шпиталі святої Софії. Одночасно в 1920–1921 рр. викладав фізіологію на медичних курсах, а впродовж 1921–1924 рр. був професором в Українському таємному університеті. Для професійної кар’єри Святослава Балея це, звичайно, становило труднощі, бо польські власті чинили перешкоди українцям-науковцям за роботу в цьому університеті.
Належав до Українського лікарського товариства, зрідка друкував статті в часописі «Лікарський вісник».
У Дубно на честь нашого земляка названо вулицю
Через деякий час отримав посаду директора державного шпиталю у Луцьку на Волині. Там він швидко здобув визнання як чудовий медик, але багато хто в польських колах – як владних, так і в лікарському середовищі – не міг змиритися, що українець очолює головний шпиталь у воєводському центрі, бере участь в національному громадському житті. Тому через деякий час Святослав Балей змушений був залишити своє директорство і зайнявся приватною лікарською практикою.
У 1930-ті роки, до початку Другої світової війни, він працював на Рівненщині. Запам’ятався місцевим жителям як вмілий і надзвичайно чуйний лікар, котрий ніколи не відмовляв будь-кому в наданні медичної допомоги. Одночасно в Дубному Святослав Балей викладав в медичній школі, робив операції в повітовому шпиталі, деякі з них були унікальними, і про це писали фахові часописи.
Радянський період 1939–1941 років, а потім хазяйнування нацистських окупантів щасливо перебув, не зазнав реперсій з боку «визволителів» зі сходу і заходу. Проживав у Рівному, приватно лікував. А наприкінці 1943 р., напередодні приходу військ Червоної армії, подався у Польщу, чим, можливо, врятував себе від «опіки» радянських каральних органів.
Про післявоєнну долю Святослава Балея наразі нічого конкретного не знаємо. Згаданий вище Є. Цимбалюк стверджує, що наш краянин помер у Кракові у 1950-ті роки.
У м. Дубно на честь цього українського лікаря-подвижника, який разом зі своїм братом увійшов у плеяду діячів нашої національної культури, названо вулицю. Сподіваємося, що пам’ять про Святослава Балея буде вшанована гідно і на його малій батьківщині.
Петро ГУЦАЛ,
доцент кафедри журналістики ТНПУ ім. В. Гнатюка