Під час німецької окупації Києва у 1941—1943 роках Бабин Яр став місцем масових розстрілів окупантами мирного населення і радянських військовополонених; євреїв та циган — за етнічною ознакою, членів Організації українських націоналістів, «саботажників»…
2 жовтня 1941 р. Гейдріх, керівник головного управління імперської безпеки, отримав «Доповідь про оперативну обстановку в СРСР», яка містила короткий опис діяльності «айнзатцгрупи С» у Бабиному Яру. У доповіді повідомлялося: «Зондеркоманда 4-а» з допомогою «айнзатцгрупи HG» та двох підрозділів полку поліції «Південь» (45 і 303 батальйонів поліції «Polizei-Bataillon» порядку) ліквідувала 33 771 єврея у період з 29 по 30 вересня 1941 р.».
У різних публікаціях даються різні цифри загальної кількості знищених у Бабиному Ярі — приблизно від 70 тисяч до 200 тисяч осіб.
Перший пам’ятник жертвам фашизму уряд УРСР планував встановити одразу після війни. Але, як писав президент Єврейської ради України, голова фонду «Пам’ять Бабиного Яру» І.М. Левітас: «У 1949 році розгорталася боротьба з «безрідними космополітами», а фактично з євреями, і питання спорудження пам’ятника було заморожено більш ніж на чверть століття».
Протягом перших років по війні історію про вбивства у Бабиному Яру, як і про Голокост, вилучали з усіх сфер радянської дійсності.
У 1965 р., до святкування 20-річчя Дня Перемоги, було проведено збір інформації про загиблих під час війни, у 1966 і 1967 рр. відбулися перші вшанування жертв у Бабиному Яру – у зв’язку з 25-ю річницею від початку розстрілів у 1941 р.
Про стихійний мітинг 29 вересня 1966 р. згадується у доповідній записці старшого слідчого КДБ УРСР «Про випадок самовільного зібрання в Бабиному Яру». Того дня відбулося не лише зібрання громадян, а й виступи інтелігенції. Зокрема, брали слово Віктор Некрасов, Борис Антоненко-Давидович, Іван Дзюба, архітектор Білоцерківський.
Це підштовхнуло владу до дії. 19 жовтня 1966 р. було прийнято спільне рішення Київського міськкому КПУ та міськвиконкому «Про встановлення пам’ятних закладних каменів на території Бабиного Яру і в сквері на Привокзальній площі в Дарниці».
Спочатку пам’ятник хотіли встановити на місці масових розстрілів неподалік від того місця, де нині станція метро «Дорогожичі», але після наповнення яру землею і відходами цегельних заводів у 1961 році, насипні грунти не могли витримати такий масивний монумент. Пам’ятник вирішили встановити на твердому грунті між двома місцями масових розстрілів: власне яром за вул. Мельникова і протитанковим ровом за вул. Дорогожицькою.
На конкурс було представлено 20 проектів і на другий – 12. Ідею майбутнього пам’ятника відстоювали Василь Стус, Сергій Параджанов, письменник Віктор Некрасов. Автором унікального проекту Музею-меморіалу в Бабиному Яру був лауреат державної премії України архітектор А. Крижопольський. Були й інші проекти, але жоден не був реалізований.
Другий конкурс, оголошений після анулювання першого, пройшов під назвою «Дорога, смерть і відродження життя».
Після розгромного виступу Віктора Некрасова в ЮНЕСКО: «…Бабин Яр перетворили у відхоже місце: туалетів немає, літніми вечорами там збираються бомжі і повії… Це наруга над пам’яттю загиблих».
Перший пам’ятник з’явився у Бабиному Яру тільки в 1976 році. Однак, ми звикли до думки, що Бабин Яр у Києві – це місце трагедії єврейського народу, і мало хто пам’ятає про те, що він був свідком останніх хвилин життя більше ніж тисячі українських патріотів. Серед тих, кого розстріляли в Бабиному Яру нацисти, хто загинув з молитвою про Україну на вустах, – Олена Теліга, яку нині називають «найвизначнішою жіночою постаттю в українській літературі ХХ століття». Німецькі окупанти знищили велику українську поетесу фізично, більшовики – нібито духовно, на п’ятдесят років сховавши у «спецхронах» вільне слово Теліги. Нині вулицю, яка стала її останнім шляхом, вулицю, що пролягає повз зловісний Бабин Яр, названо її іменем.
За офіційними даними, опублікованими інформаційним відділом ОУН в квітні 1946 р., під час німецької окупації України протягом 1941-1944 рр. Організація українських націоналістів втратила 4456 членів, в тому числі 197 членів вищого керівного складу, 6 крайових провідників та 5 членів Проводу ОУН. З усіх українських земель, де діяли структури ОУН, найбільших жертв ОУН зазнала в окупованому Києві, де загинув 621 український патріот.
Ще у 2006 році Президент України Віктор Ющенко видав Указ «Про відзначення 100-річчя від дня народження Олени Теліги», яким передбачалося встановлення до 2008 року «на території Меморіального комплексу «Бабин Яр» у м. Києві пам’ятника Олені Телізі та її соратникам»; створення історико-літературного музею Олени Теліги у м. Києві.
Нині маленька кімната у спеціалізованій школі № 97 імені Олени Теліги м. Києва залишається єдиним в Україні музеєм видатної поетеси.
У 2006 р. Міністерство культури та туризму провело конкурс на кращий ескізний проект пам’ятника Олені Телізі, і в 2007 році затвердило проект О. Рубан, В. Липовки та В. Єршова. У бюджеті Київської міськадміністрації на 2008 рік було передбачено 900 тисяч гривень на скульптурну групу, але її так і не встановили. Тож чи завершився тернистий шлях пам’яті про трагедію в Бабиному Яру сьогодні?!
Михайло ГУТОР,
кандидат політичних наук
Leave a Reply