Сповідально: на могилу до аграрія Антона Білика

Знаному на Тернопільщині і в Україні аграрію днями виповнилося б 90 років. У квітні народився – у квітні відійшов у засвіти…. Якби Антон Іванович Білик, людина – легенда, дожив до свого поважного ювілею, то зустрів би його у ці Великодні дні.

Нехай десь трішки віддалено від урочистих дзвонів, але ще в напливі радісних святкових почуттів і щемливих сподівань. Бо народився 27 квітня 1935 року.

Перша батьківщина – село Гиньківці у Заліщицькому районі, друга – село Іванівка на Теребовлянщині, де з 1957 року жив із сім’єю і разом із дружиною Софією Юріївною, своєю помічницею, з якою навчалися у Заліщицькому радгоспі-технікумі, працював спочатку агрономом, потім, із 73-го і майже до кінця свого життя, яке обірвалося 14 квітня 2024 року, очолював господарство – колишнє, відтак – реформоване.

… Був Антон Іванович у літах, але для мене він помер несподівано. Я був впевнений, що людина, яка завжди діяльна, захоплена справами і життям, легко досягне столітнього віку моєї мами. Щиро бажав Антону Білику цього. І про довголіття моєї мами Антон Іванович знав… Ще свіжою у моїй пам’яті була телефонна розмова з ним, дякував за нову книжку, яку я подарував йому, казав: «Якщо треба буде, звертайтеся, допоможу…». Тоді потреба була, але я не хотів зловживати людською добротою.

Та ось Антона Білика не стало … Коли ж його проводили в останню дорогу, то над краєм дощило… При негоді, нездоров’ї і без власного транспорту мені було б складно встигати за похоронами. Тому відклав на потім прощання із людиною, до якої кілька разів приїжджав із редакційним відрядженням і про яку писав у «Свободі», яка була прихильною до мене, багато і з готовністю допомагала, була гостинною. Думаю, що і поза родиною Біликів були ті, для кого Антон Іванович був як рідний. Для мене – також. І,звичайно, я з великою повагою ставився до того, хто був прикладом людяності.

Однак, це «потім» тривало занадто довго, бо на могилу Антона Білика я поїхав уже через рік, точніше – недавно, на другий день Великодніх свят. Поїхав при сонячній погоді і кращому самопочутті. Зранку, автобусом, до Теребовлі… Цвинтар тут – неблизько від автостанції. Між двома вулицями. Я зайшов з боку Лошнівської. Для кладовища відвели крутий і довгий пагорб. Із його плоскої вершини, де могила Антона Білика ( про місце мені раніше сказав редактор «Сільського господаря» Богдан Новосядлий), і де Алея Героїв російсько-української війни, – видно майже все місто…

На кольоровому портреті, вміщеному на плиті в узголів’ї могили, золотий пшеничний лан, з якого Антон Іванович зустрів мене усміхненим… Таким привітним ми звикли бачити знаного хлібороба і в житті, і на сторінках видань. Пам’ятник красивий і гідний, з коричневого і чорного мармуру, старанно виготовлений майстрами, і водночас такий, що не возвишається над іншими…

Я запалюю свічку у своєму ліхтарику… І цей вогник доєднується до тих, які ще догоряють з учорашнього дня. «Отче наш…»… Із Богом спочивай, дорога і талановита людино, ти була мудрою і розсудливою, вмілим господарем, доброю і щедрою, твоєї простоти і скромності, вимогливості і підтримки, делікатності і порядності вистачало для всіх.

Ви, Антоне Івановичу, цінували, якщо хтось бесідував з вами зацікавлено. Скажімо, коли я у розмові з вами хотів про все вас розпитати, то ви дивувалися:

«Вперше бесідую із журналістом, який не квапиться швиденько завершити розмову, записати декілька цифр і фактів і закрити блокнот…». Про цей випадок я згадав у газетному матеріалі «Антон Білик: Якщо не полюбиш землю в цілому, то і не візьмеш на плечі великого тягаря любові до неї».

Взагалі, я зберігаю вирізки усіх газетних репортажів з Іванівки. Переніс їх і до книжки «Мене кликала романтика, але майже скрізь чекала людська печаль», видання якої спонсорували Антон Білик і Степан Коціра. Їм вдячний. А сьогодні звертаюся до цих публікацій, щоб «виловити» рядки не про виробництво, технології, прирости, центнери чи гектари, а про варті наслідування риси характеру, устремління і притягальність того, до кого тягнулися.
То яким був Антон Білик?

Я радий, що колись у своїх репортажах я звертав увагу на це і нині можу навести деталі. При зайнятості і справах, керівникові не бракувало сентиментальності та відвертості, аби поміж ділом сказати про свої почуття і стан душі. Як, скажімо, сприйняв несподіваний дощ із градом тоді, коли вже з’явилися сходи на 150-гектарній плантації цукрових буряків? Розповідав, що в’янули ноги, нікого не чув, і ще не вщух дощ, а вже об’їхав поле, і ввечері дома, коли дружина Софія Юріївна, а вона була бригадиром рільничої, одразу запитала про долю посівів, полегшено розповідав, що, на щастя, природа не позбиткувалася…

Уміло будував відносини з людьми. Мені сказав, що відчуває велику відповідальність за тих, хто за плечима, і чиїми інтересами та потребами він не може нехтувати. «Кожна людина, яка живе в Іванівці, мені дорога. Я люблю людей, які мене розуміють і люблять працю».

У житті не поспішав, але і не запізнювався. Не було такого, аби у чомусь розчарувався, був певним і послідовним. Багато керівників селянських господарств називали Антона Івановича своїм батьком. Іван Гута з Гусятинщини сказав, що Антон Білик є керівником від Бога. Охоче ділився досвідом. До нього приїжджали звідусіль. Науку про те, як добиватися повної віддачі землі і при цьому поважати хліборобів, в Антона Івановича переймали і тернопільці, і аграрії з інших областей.

Вистачало сил і терпіння навчати. «Хто, – казав Антон Іванович, – не приїхав би до мене: чи в кирзових чоботах, чи в краватці, то я кожного зустріну прихильно, готовий кожному віддати честь. Я нічого від людей не приховую, бо не відчуваю ніякої конкуренції… Головне, мати бажання зробити щось краще за інших».

Бажання перевершити когось було чи не основною рисою в стилі роботи Антона Білика. Мені сказав: «Я завжди хотів, щоб в Іванівці люди жили краще, ніж інші».

Був педагогом: «Дуже важливо, щоб людина, яка викладається в роботі, була помічена». Хто працював в іванівському господарстві, той не запитував: скільки заробить, бо знав, що заробить максимально з того, що можна. Антон Іванович казав: «На праці людей не можна економити».

Мав своєрідний погляд на виховання: «Якщо хтось сам не цікавиться тонкощами своєї справи, то більшого від нього не візьмеш. Скажімо, перші сходи буряків я помічаю, в мене такого не буває, щоб я не знав, коли зійде пшениця».

Антон Білик був небагатослівним, не підвищував голосу і володів великою силою авторитету, вмів гуртувати людей за колгоспної пори, став їхнім визнаним лідером і під час кардинальних змін на селі. Від Антона Івановича почув: «Для мене дуже важливо, щоб люди, якими керую, були задоволені моєю роботою». Він зізнавався, що не страждає від того, що йдуть якісь зайві гроші на зарплату, а казав, що йому приємно, коли люди одержують більше.

Не радив продавати земельні паї, бо, мовляв, потім селяни, їхні діти та онуки вже залишаються без засобів на життя. А своє ставлення до землі висловив словами: «Найважливіше – полюбити землю, бо якщо не полюбиш її, то ніякі гроші не будуть тебе приваблювати. Як полюбити? Не просто, як шматок землі, мати якого у володінні сьогодні мріє дуже багато людей. А треба полюбити саме виробництво на землі і все, що пов’язано з ним. Бо земля – живий організм, не полюбиш землі в цілому, то і не візьмеш на свої плечі великого тягаря любові до неї». Казав: «Ніхто ні палкою, ні батогом не примусить любити землю». Антон Іванович зізнавався мені, що йому важко про себе говорити, не вміє давати собі оцінки, не вміє хвалитися, бо знає, що можна зробити ще більше.

Одного разу я поїхав до Антона Білика тоді, коли йому було вже стільки, як мені сьогодні, 75, і, до речі, ми народилися одного дня одного місяця. Я написав в газеті про високі літа академіка – аграрія. Дивно, але нині свої роки я такими не сприймаю. То для інших вони, мабуть, високі, а я приземлюю своє прожите… Говорили і про дітей Антона Івановича, його благодійництво… Я написав: «В Антона Івановича зволожувалися очі, чого раніше не було…».

Не знаю, що колись спонукало керівника сказати мені: «Я не знаю, який ви журналіст, але знаю, що ви – добра людина».

Ділився своїм досвідом: «Треба бачити всю господарку, і найперше – людей». Я дізнався, що не було такого дня, аби він не був біля трактористів чи комбайнерів.

«Я мушу підійти чи під’їхати, привітатися, запитати… Я вважаю, що це мій обов’язок – бачити людину. Бо людина працює, вона повинна почути від мене або похвалу, або підказку. А ще, можливо, людині треба у чомусь допомогти».

Антон Іванович вважав, що від людей ніколи не треба втікати: однаково ти повинен бути разом з ними. Був не конфліктним, але вмів обходити не «мудрі» команди зверху. Більшого прагнув не для особистої слави, а для користі людей. Вважав , що зобов’язаний перед тими, чиї батьки колись створювали господарство. Не вмів просити… Розповів мені, що не заходив до кабінету вдруге, якщо першого разу йому тут відмовили…

Не був скупий. Ось мої газетні рядки: «Я вам щиру правду кажу: я ніколи не шкодую грошей. Можливо, часто ми робимо те, чого і не варто було робити, але ми не шкодуємо і завжди маємо. Думаю, що так Бог нам дає…».

Антона Івановича розчулювали подяки від тих, кому допоміг. Щире: «Дай, Боже, вам, Антоне Івановичу, здоров’я і ще сто років прожити» було для благодійника особливою нагородою.

Антон Іванович розповідав: «Я маю більше задоволення віддати, аніж у когось щось просити. Така вже у мене натура, так вже у мене склалося… Якщо хтось мені винен, то я не маю великого страху. Та коли я комусь винен, то стараюся одразу повернути борг».

Але кредит брав тільки один раз… Допомагав малозабезпеченим пенсіонерам, інвалідам, хворим, іншим. Просив і я в Антона Івановича коштів на дві книжки, не відмовив, за що дуже вдячний йому. Від колеги по перу з газети «Свобода» Віктора Уніята, я почув, що Антон Білик допомагав і редакції, про що тут із вдячністю згадують.

Багато зробив для розбудови Іванівки і навколишніх сіл. Зокрема, за кошти господарства золотом і сріблом засяяли куполи Іванівської церкви. Допомагав Збройним Силам України, які боронять державу. Вважав себе звичайною людиною, котра ніколи не була гордою і не знала, що таке запишатися… Був мудрецем, філософом, дипломатом… До речі, Антона Білика можна заслужено зарахувати до Героїв України, бо Тернопільщина наполегливо зверталася з проханням до влади присвоїти йому це високе звання, та Київ проігнорував …

Троє дочок у Біликів – Ольга, Людмила і Галина. Радо казав мені: «Дочок сім, і доля всім… Усі гарно живуть, усі, слава Богу, здорові». Діти не чекали на допомогу батьків, а власними силами творили для себе, з чого Антон Іванович був радий. Є внуки і правнуки… Але кілька років тому доля чорним крилом майнула над сім’єю Людмили: передчасно, від страшного вірусу, помер її чоловік – Юрій Дзюбан, відома на Теребовлянщині та в області людина.

Потім і могила Антона Івановича виросла біля могили зятя. Холодний камінь, портрет, свічки, квіти, крізь які проглядається на мармурі напис: «В серцях і пам’яті назавжди з нами». Це – про Антона Білика.

Завершився земний шлях того, хто прагнув багато створити і робив усе можливе. Про його досягнення, усі високі відзнаки і громадські доблесті – що зараз говорити? Усе залишив… А на стрічці, прикріпленій до прощального букета, є дуже значущий напис: «Дорогому другові Антону, ідеальній людині, від…». Я не знаю від кого, бо кінець стрічки десь запав униз…

Заслужити оцінки «ідеальної людини» випадає не кожному… Можливо, це навіть більше, аніж усі медалі та ордени на одні груди… Антон Іванович Білик і був такою достойною людиною, до якої моє, уже не редакційне, а, покликане моральним обов’язком людини і журналіста, «особисте» відрядження, було, мабуть, останнім… Чому «відрядження», адже я лише відвідав могилу і вклонився тому, хто добре ставився до мене. Та, як і після попередніх редакційних поїздок, я розповідаю про Антона Івановича в газеті.

Та чи маю я право написати до газети про своє відвідання могили Антона Білика? Хоч я не фотографував, у мене – «пенсійна» клавішна NOKIA, вона не має камер. Але, все-таки, треба запитати рідних… Телефоную до Василя Івановича Теремка, зятя Біликів, дружина якого – Галина, і який нині очолює «Іванівське».

-А чому не маєте права написати? Побувати на могилі – це добра воля кожної людини.

Мені відлягло на душі…

Я знаю Василя Івановича давно. Він був моїм п’ятим редактором у молодіжному «Ровеснику» – всередині вісімдесятих. Талановитий і амбітний, дуже завзятий у роботі, в усьому хоче розібратися і прагне досконалості, добрий, цілеспрямований, інтелектуал, все знає про психологію творчості. Василю Івановичу випало відкласти журналістику, наукову і викладацьку роботу, книговидання, письменство і, переїхавши із столиці, взятися за нове ремесло, новий хліб.

Впевнений, що Василь Теремко у роботі повторить Антона Білика, і кращими людськими якостями йому не поступиться. Ще Василь Іванович, а він народився і виростав у селі на Івано-Франківщині, вдумливо і публіцистично написав про свого тестя книжку «Час збирати каміння». І я хотів своєї книжки про Антона Білика, але треба було знати про нього більше. І, щоб намалювати портрет самобутньої особистості, очевидно, треба було якийсь час пожити поруч з нею і бачити зблизька…

Зрештою, якщо Антон Іванович і згоджувався на те, щоб про нього щось написати, то волів, аби це було не «полотно», а короткі розповіді. Для прикладу наводив публікації у моїй книжці «Сюжети про людські стосунки», до видання яких фінансово долучилися він, а також Герой України Олег Крижовачук і редакція газети «Свобода».

Та в цілому, Антон Білик стримано ставився до того, як журналісти робили його «героєм» своїх репортажів і нарисів. Нині, перечитуючи свої давні свободівські репортажі з Іванівки, я натрапив і на такі рядки, які подаю як пряму мову:

-Те, що ви напишете, вже не буде для мене надбанням. Я вважаю, що мені вже цього не треба, і я вже не хочу «світитися».

Це було мовлено ще на початку «нульових тисячних» років. Надзвичайна скромність і була одним із моментів феномену і зоряності Антона Білика…

… Із цвинтаря я пішов доріжкою вниз, на вулицю Шевченка. Минув залізничний переїзд і вже через кілька хвилин заходив на подвір’я Теребовлянської церкви…