Повідомити новину

Поширити:

Воно присвячене тим, які «вміли сміятись крізь сльози…» І побачило світ завдяки старанням людей з двох боків Атлантики, де живуть члени Братства колишніх вояків І-ої української дивізії Української Національної Армії (І УД УНА), які спромоглися видати «Гумористично-сатиричний журнал «Оса», Беллярія – Ріміні, Італія, 1945 – 1947. Передрук», Нью-Йорк – Львів. 2013 р.
Більшість читачів, які натраплять на цю назву, певно, вигукнуть: «Що це таке?! Звідки?!» То ж вкрай потрібно «протоптати» бодай стежечку до історії її появи, що тісно пов’язана з існуванням у 1943-45 рр. української дивізії «Галичина» у складі тодішніх збройних сил Німеччини «Вермахту». В радянській літературі про цю формацію говорено тільки негативно, з тавруванням усілякими ганебними словами і − найбільше й найчастіше, аби принизити українців, потоптатися по будь-яких історичних проявах їх волелюбства і прагненні державності. Одночасно замовчувався факт, що на боці німців виступала ціла, сформована з полонених червоноармійців  і добровольців,  російська армія − РОА (русская освободітєльная армія) чи просто «армія Власова». Не згадувано й того, що були теж створені національні частини «зброї СС» − дві російські, дві латиські, дві угорські, французька, голландська, данська, італійська, естонська, литовська, норвезька, албанська, болгарська, румунська і словацька дивізії.
Завдяки ґрунтовній передмові пана Ореста Слупчинського читач дізнається, що дивізія «Галичина» творилася відповідно до прокламації німецької адміністрації в Галичині від 28 квітня 1943 року. На неї масово, всупереч забороні Проводу ОУН, відгукнулися юнаки-галичани, бажаючи набути військового вишколу для боротьби проти більшовиків, які за 1939-1941 рр. окупації Західної України по тюрмах винищили десятки тисяч національно свідомих наших людей.  За травень-червень  до дивізії зголосилося понад 80 тисяч добровольців-галичан, з яких, проте, відібрано тільки 13 тисяч. Формування і вишкіл добровольців завершилися в Найгаммері навесні 1944 року, і вже 15 – 22 липня дивізія опинилася на вістрі наступу Червоної Армії під Бродами – Золочевом,  «в котлі» оточення, під постійним бомбардуванням. З того пекла пощастило вирватися лише близько трьом тисячам дивізійників «коридором» шириною до 200 метрів між селами Ясенівці і Ляцьке та Шпиколоси – Вишнівчик – Гологори. Відтак з нових добровольців і уцілілих з-під Бродів вояків до кінця року було створено нову дивізію, яка, після боїв з більшовиками в Австрії та Югославії, у квітні 1945 року прийняла присягу на вірність Україні й українському народу, замінила відзнаки на уніформі тризубом і під командою генерала Павла Шандрука здійснила марш на захід, щоб здатися військам антигітлерівської коаліції. (Англійці інтернували близько 10 тисяч дивізійників, кілька частин − американці). Деякий час полонені перебували в таборі у Беллярії, а до зими − переміщені у краще підготовлений табір у Ріміні (Італія). Охорону табору здійснювали англійці, а про дисципліну і порядок дбали українські старшини.
В таборі налагодилася змістовна життєдіяльність: організовано школу для неписьменних, курси різних фахівців, гуртки «Просвіти», матуральних курсів, діяли греко-католицька і православна церкви, культосвітній відділ, хор «Бурлака», редакції «рукописних» газет «Життя в таборі», «Батьківщина» та «Оса», виконувана на циклостилі, а попередні кілька номерів появилися як звичайні стінгазети. «Оса» була особливо любленою, бо через призму сміху подавала як табірний світ полонених, так і різні події у світі. Цікавими є тут різні дописи, гумористичні вірші, «репортажі» тощо. Викликають сміх карикатурні малюнки, саме графічне оформлення.
«Осу» заснував булавний Володимир Каплун − 1-ше число вийшло у Беллярії 12 червня 1945 р., а 1-ше число в Ріміні − 28 жовтня. Її творці зосталися відомими хіба що під псевдами й криптонімами, як Там-там, Нім-чук, Юр, Корок, Шило, Шершень, Ко-цький, Пшик, Ґедзь, Панько Чирєк та найпопулярніші − Федь Юшка і Ґоґо.
Таборяни висилали примірники «Оси» в різні країни, до знайомих: у Німеччину, Францію, США, Канаду, Бразилію, Аргентину, навіть…у В’єтнам, де котрийсь «ріміняк» служив у французькому Чужинецькому легіоні.
Ідею зібрати всі примірники «Оси» й видати пам’ятною книжкою подав дивізійник Юрко Ференцевич вже в наш час, коли відвідував Львів і познайомився з панством Дацьків – Юрієм і Лесею та її мамою п.Оксаною Шнерх, які бездоганно виконали великий обсяг відновлення «Оси».
Побачила ж вона світ завдяки фінансовій підтримці Головної управи колишніх вояків І УД УНА в Торонто та її голови Мирона Головатого. Автору ж цих слів дісталася книжка з доброї ласки краянина − дивізійника, уродженця села Урмань (Бережанщина), недавнього секретаря видавництва «Бережанська земля», Ярослава Гуньки, який наполегливо працював над виданням 2-го тому «Бережанська земля» (1998 р.) під головуванням сл.п. Левка Бабія, уродженця с.Вівся (Козівщина).
Услід за книгою «Оси» добродій Я.Гунька надіслав відбитку зі знимки, зробленої ще 1943 року в час виїзду вояків по вишколі із Мюнхена до Шлезька. На фото − три наші вояки: Дорко (Дарій) Барабаш із В.Ходачкова, Ярослав Гунька з Урманя та (з бандурою і крісом) − Ярослав Бабуняк з с.Вербів, − творець та довголітній керівник знаменитого хору «Бурлака», що з повоєнних часів досьогодні активно пропагує українську пісню по світу.
Пройнятися вояцьким гумором − найкраще було б перегорнути бодай кілька сторінок з даного видання, яке передаю на зберігання у фонди обласного краєзнавчого музею, з надією на більшу увагу до книжки фахівців своєї справи − філологів, істориків, краєзнавців. Тут наведу лише ось ці рядки творів із заключних чисел «Оси»:
« … Аж ось приїхали за нами
представники репатріацій.
Прийшов один перш горбоносий,
щоб нас «на родіну» забрать.
Коли ж одному не вдалося,
тоді приїхало їх пять.
Забрали в нас тоді чимало,
все легковажних, не стійких,
які совітів ще не знали.
Тепер Сибір чека на них.» (із «епосу» «Задротанія», «Оса», ч.2 (39) 26.1.47.)
 
* * *
«Всім чортам у пеклі бажаємо сталінської конституції.» − «Оса», ч.6 (43), 13. 4. 47
* * *
«Всім українцям у цілому світі щирий привіт з нагоди Великодня пересилає товариш Каганович, свіжовибраний президент.
Всі українці у цілому світі складають йому в подяці по одній грубій палиці.» (Там же).   
На завершення  своєї передмови до видання добродій Орест С.Слупчинський «Ґоґо» наводить факт, що у полоні «в Ріміні було 70 відсотків таборовиків до 26-ти років життя». Для такої категорії вояків і служив розрадою названий часопис упродовж двох років перебування в таборі. Мабуть, їм, незважаючи на труднощі утримання, неабияк позаздрили б «задротовані» в совєцьких, сибірських таборах полонені німецькі та інші бувші вояки, тим більше − наші каторжники.
Які ж напрошуються висновки при ознайомленні з недавно упорядкованою, «цілісною» «Осою»? Найперше, це − гуманне ставлення до полонених від англійської адміністрації, забезпечення їм нормальних умов для перебування в неволі. По-друге, що найголовніше, − маємо яскравий взірець вияву українського національного характеру, стійко, з гумором, переносити труднощі, до кінця залишатися вірними своїм ідейним переконанням, за будь-яких обставин протидіяти брехливій більшовицькій пропаганді про «щасливе життя» на «родінє».
Власне, завдяки такій духовній стійкості й дальшій діяльності «ріміняків» та ряду інших «неповоротців» у червону країну зла цілому світу стала відома гірка правда про московську тюрму народів, а з іншого боку − все чіткіше поставало справжнє духовне, культурне, творче обличчя нашої рідної України, її страдницький, та непереможний шлях до волі.
То ж усім причетним до творення «Оси» в минулому й сьогоденні − наша щира вдячність і шана.
Василь Савчук, м.Бережани