Останнє прохання сина

Зранку 16 листопада 2017 року Сашко зателефонував до найріднішої людини: «Мамо, мене везуть у госпіталь. Я потім скажу, в який». Увечері його телефон мовчав. А наступного дня матері повідомили, що він загинув. Ми спілкуємося з матір’ю бійця 128 бригади Збройних сил України Олександра Яроцького.
– Валентино Михайлівно, розкажіть про дитинство Саші.
– Саша народився 15 жовтня 1984 року в російському місті Хабаровськ. Там пішов до першого класу. Змалечку був самостійним. У ті радянські часи нам видавали талони на речі, продукти. От він після школи йшов у магазини і запитував продавців, що сьогодні можна отримати? А потім прибігав додому і гукав, щоб я йшла займати чергу, інакше розберуть товар.
З розпадом Союзу наша сім’я переїхала в Україну. Ми з чоловіком – військові, він був старшиною роти, а я працювала на різних вільних посадах у частині.
Оскільки чоловік був родом зі Старокостянтинова Хмельницької області, то вирішили продовжити службу там. Спочатку жили в гуртожитку. Саша швидко адаптувався до нового житла, до школи. Уявіть, вже через півтора місяця в нього була «п’ятірка» з української мови. Ми навіть здивувалися. А він вважав це за норму. Зранку прокидався і бігав разом із військовими. Любив солдатів. Харчувався з ними, часом спав у казармі. Подобалося йому таке життя. А після закінчення школи пішов на строкову службу в армію. Спочатку перебував у Хмельницькому, а потім перевівся у Старокостянтинів. Закінчивши службу, вступив у місцеве училище навчатися на кухаря.
– Чесно кажучи, якась не зовсім чоловіча професія…
– Я теж запитувала сина про це, але він відповів, що йому подобається. Він справді чудово готував. Під час практичних занять дівчата просили в нього допомоги.
Якийсь час Саша працював за спеціальністю, а коли почалася війна, захвилювався, що йому не дають повістку. Хотів іти воювати, захищати Україну. Та 10 квітня сказав, що його викликали у військкомат. Служити поїхав у Володимир-Волинський, де стояла 52 бригада ЗСУ. І через півтора місяця навчань його направили в зону бойових дій.
– Якими тоді були стосунки з сином? Він щось розповідав про війну?
– Він довіряв мені, часто радився, але про війну майже не розказував, тримав усе в собі. Спочатку вони стояли на блокпосту в Донецькій області, потім були Іловайськ, Дебальцево. Про Іловайський котел він не хотів говорити нічого, і навіть тоді, коли повернувся додому на реабілітацію. А ночами плакав… І я плакала з ним… Та якось присіла біля нього навколішки і попросила відкритися мені. Запевняла, що йому полегшає. І він почав розповідати про бої, побут. Як хлопці гинули, як думали, що вже не повернуться живими до рідних. Як дивом вижили і вирвалися з цього пекла. Хоча доля деяких побратимів невідома досі!
– Про бої в Дебальцево теж розказував?
– Ні. Під час цих подій Саша майже тиждень не виходив на зв’язок. Потім зателефонував і сказав: «Мамо, я живий». Він сидів на БТР, коли їх обстріляли з артилерії. Отримав важку контузію і впав у кому. Його тиждень намагалися врятувати, ніяк не могли привести до тями. Проте Господь почув мої молитви.
Коли Сашка демобілізували, то додому приїхала не моя дитина. Його постійно тягнуло на фронт – хотів мстити за побратимів. Докоряв собі за один випадок. Він стояв на посту, коли підійшов друг і сказав: «Іди відпочивай, бо я вже не хочу спати». Тільки Сашко відійшов, як прилетіла міна і розірвала товариша на частини. Син звинувачував себе, що на цьому місці мав бути він.
– І все ж він якось адаптувався до мирного життя?
– Спочатку вони з побратимом отримали путівки у військовий санаторій «Хмільник» Вінницької області.  Хлопці приїхали, поселилися і пішли в магазин дещо купити. Та на переході їх збив автомобіль. У друга – переламаний кульшовий суглоб, а в Саші – ноги. Їх перевезли у Вінницький госпіталь. Після операції син вісім місяців був лежачий. Та все одно не зламався. Я допомагала, намагалася завжди бути поряд. На руках несла до інвалідного візка, щоб відвезти в туалет, до умивальника. І як йому не було боляче, він ніколи не нарікав. Завжди сміявся, жартував, казав: «Матусю, я ще повоюю». Саша мріяв повернутися на війну.
Після важких місяців реабілітації, в листопаді 2016-го, він таки підписує контракт і повертається в армію. Цього разу потрапив у село Олександро-Калинове Донецької області. Зранку 16 листопада поїхав заготовляти дерев’яні колоди на бліндаж. А в обід їх мали везти в госпіталь, щоб оглянути старі рани. Проте Сашко нарвався на кулю якогось виродка. Відтоді в мене не стало сина…
– Багатьом родичам загиблих важко отримати компенсацію від держави, на яку вони мають право в разі втрати на війні рідної людини. Вас оминула така бюрократична  тяганина?
– Якийсь час мені було не до того. Та й для чого? Сина не повернеш за жодні гроші. Але згодом, коли заспокоїлася, подумала: Саша воював, тож я не краду ні в кого. Тим більше, у нього підростає дитина, яка потребує одягу, належного харчування. Тому поїхала в Центр допомоги воїнам АТО у Хмельницькому і запитала, що робити далі? Вони мене спрямували в обласний військкомат. Ось там і почалася катавасія з документами. То одного нема, то іншого. То вони мені давали якусь довідку, то не давали. То вона потрібна, а через якийсь час – уже ні. Досі не розумію, звідки така зневага до матері вбитого солдата? В середині вересня цього року я не витримала, прийшла у військкомат і питаю: «Ви ще довго будете мене водити за носа»? І знаєте, що хмельницький обласний комісар мені відповів? «Ви хто така, щоб я звітував перед вами?»
Я сказала, що є мамою загиблого воїна і заслуговую на повагу. Тоді комісар пообіцяв зі мною зовсім не розмовляти. Це мене вразило ще більше, і я пообіцяла, що шукатиму правду у військовій прокураторі та засобах масової інформації. Вочевидь, вони цього злякалися. Увечері мені зателефонували з Пенсійного фонду і повідомили, що документи на отримання пенсії готові.
– Так швидко?
– Півтора місяця я бігала по частинах, військкоматах, мене ганяли за якимись довідками, витягами, і ніхто не сказав, що всього цього не потрібно, що все було готове. Документи лежали в Пенсійному, і треба було лише написати заяву.
– Вони пояснили вам щось?
– Ні! А тепер я почала збирати документи на отримання одноразової виплати від держави. А комісар знову сказав, що я нічого не отримаю, щоб навіть не домоглася. Тому без розголосу, без підтримки журналістів мені не обійтися. Тим більше, що я не одна така.
– Ви вже тричі були в зоні бойових дій як волонтер. Чому?
– За тиждень до смерті, певне, щось передчуваючи, син просив мене стати волонтером. Він розповідав, наскільки раді і вдячні бійці, коли до них приїжджають з допомогою. Коли не стало Саші, я подумала, що життя для мене закінчилось. Проте в якийсь момент зрозуміла, що там, на війні, чиїсь діти теж потребують допомоги. Тому вирішила виконати останнє прохання сина.
Михайло УХМАН