Новий статус

Викладачі кафедри міжнародних відносин захлиналися від сміху. Всім підняла настрій Юлія Степанівна. Вона розповідала щиро,  із  захопленням, а це ще більше викликало регіт. Ніяк не могла заспокоїтися, що водій маршрутки навішав на неї ярлик… «Як так? – обурювалася вона. – Це ж треба так влипнути!? Хто тягнув за язик?»
А сталося все це через учорашній телефонний дзвінок Руслани, що несподівано  розірвав тишу. Сестра більше п’яти років працювала за кордоном.

• Зустрічай увечері автобус і забери гроші й передачу. Сто доларів віддай на церкву, а двісті – залиши собі. Водія звуть Микола. Коли отримаєш, то відразу зателефонуй.

Юлія Степанівна не встигла відкрити рота, як у відповідь щось клацнуло, і зв’язок  перервався. Довго не могла отямитися. Щедрість сестри трохи здивувала. За п’ять років – уперше. Напевно, совість замучила. Мама хворіє, а Руслана живе за принципом «Моя хата скраю».
Вона ні в кого не питала поради, коли збиралась їхати до Італії. Поїхала – й увесь рік ні слуху, ні духу. Опісля надіслала гроші. Діти росли без маминої опіки, а маленька Натуся забула, як мама виглядає. Додому Руслана не їхала – не мала документів, а час летів, мов птахи у вирій. Тож нинішній дзвінок – як грім з ясного неба.
Юлії Степанівні було трохи за сорок. Працювала викладачем у економічному університеті. Свою професію любила. На роботу ходила, як на свято. Завжди гарна, приваблива. Студенти поважали за людяність, почуття смаку та компетентність.
Одягнулася на спортивний манер. Джинси облягали ще збережену фігуру. На прив’язі – мальтійська болонка Ляля.
Вечірній осінній туман лагідно обнімав місто, а в’їдлива дрібна мжичка запорошувала одяг і срібним інеєм влягалася на волоссі перехожих. Люди, мов мурашки, рухалися в різних напрямках. Усі кудись поспішали і хотіли, напевно, якнайшвидше потрапити до теплої і затишної квартири.
Заскрипіли колеса і на зупинці повільно зупинилося маршрутне таксі. Юлія Степанівна швиденько підбігла до автівки.
– Вас Миколою звати? – чемно запитала.
– Скільки хочеш? – підморгнув той.
– Сто доларів на церкву, а двісті мені, – відповіла вона.
– Що? Це відколи повії працюють на церкву? – і водій нецензурно вилаявся.
Земля почала втікати з-під ніг Юлії Степанівни. Здавалося, що на плечі звалилася важка ноша, котра так і тягне додолу. Повільно зробила крок за кроком назад і, повернувшись, побігла, сама не знаючи куди. Бідна Ляля ледве встигала за нею. Вона ніяк не могла забути погляд водія, його очі, що, мов рентген, просвічували наскрізь. Зупинилася, щоб віддихатися. Стояла спустошена. Промокла до нитки. Ляля скавуліла, бо, напевно, змерзла, й тулилася до хазяйки. Хотіла натягнути капюшон, аж раптом заспівав телефон.
– Де ви, Юліє? – почула лагідний незнайомий голос. – Я привіз для вас передачу. Заберіть, будь ласка.
Вона стояла як укопана. Не знала, підходити чи ні. Боялася, що цей водій теж запитає: «Скільки хочеш?»  Несміливо підійшла і, забравши посилку, повільно попрямувала до своєї оселі.
Удома набрала номер Руслани. Подякувала, але про пригоду промовчала. На роботі ще довго обговорювали і весело згадували халепу, в яку  довелося потрапити Юлії Степанівні. А вона загадково посміхалася, згадуючи дощовий осінній день, лексичний запас водія маршрутного таксі та Русланині доляри, завдяки яким побувала у новому статусі.
 
Василина ВОВЧАНСЬКА