Нездійсненна мрія…

Марійка з Оксаною товаришували ще змалку. Оксана у батьків одиначка, тому й частіше Марійка бувала у них вдома. Оксанині батьки навіть сприймали доньчину подругу, як ще одну рідну дитину. Не раз, повертаючись із чергової поїздки, і Марійці привозили подарунок. І на море часто дівчинку брали за свій же рахунок, і у табір путівки обом купували…
У Марійчиних батьків таких можливостей не було. Не розкошували. Мама працювала бухгалтером, батько – водієм, та й троє дітей вдома…
Марійка була дівчиною скромною. Проблеми виникли, коли почала, як кажуть, дівочитися. Забіжить, бувало, Оксана за Марійкою – на танці у клуб кличе – а Марійчина мати зиркне з-під лоба заздрісно на доньчину подругу і давай свою Марію «накручувати»: «Твоя колежанка, дивись, яка вибрана іде, напарфумлена… А ти в чім підеш? Сиди ліпше вдома…» Злостилася Марійка на маму, не розуміла тих її балачок і завжди заступалась за Оксану, кращої, мовляв, подруги годі й знайти. Але мама щоразу й далі, як кажуть, вела своєї…
Вода й камінь точить – поселилась у душі дівчини якась заздрість до Оксани. І між подругами «нерозлий вода» ніби чорна кішка перебігла. Вони й далі спілкувались і ходили разом, але тієї довіри й щирості вже не було.
Стосунки ще більше загострились, коли, закінчивши школу, Оксана вступила до престижного вишу, а Марійка лише через два роки стала студенткою педагогічного. Зустрічались дуже рідко і розмова між колишніми подругами не клеїлась… Та й Марійці після тих зустрічей ставало якось не по собі. Хоча була і вродливою, і розумною, і вдягалась зі смаком, але якийсь хробачок постійно точив зсередини, не давав спокою. А ще мати щоразу, як кажуть, підливала масла у вогонь: «Шукай хоч чоловіка собі багатого, щоб не так, як я з твоїм батьком ледь кінці з кінцями зводила…»
Свого тата Марійка дуже любила. Спокійний, виважений. У дитинстві Марійка завжди казала, що чоловіка собі хоче такого самого. А от мама постійно «дзьобала» батька: не вміє ні грошей заробити, ні схитрити.
За якийсь час Марійчина подруга Оксана зібралася заміж. Говорили люди у селі, що майбутній чоловік – пан міський, багатий, красивий…
Незадовго заміж зібралася і Марійка. Із нареченим навчалися в одному виші. Хлопець він спокійний, розсудливий і дуже добрий. А головне – до безтями закоханий у Марійку. Хотілося, звичайно, багатшого, але мати підганяла: «Виходь вже заміж, і так засиділася в дівках… Он, Оксана ще коли віддалася…»
Після заміжжя пішла Марійка у невістки, а потім вирішили із чоловіком поїхати на заробітки і прискладати грошей на власне житло…
Час збіг швидко. Все, наче, у Марійки вже є: і житло, і автомобіль, і чоловік хороший, і двоє діток підростають… Та коли не навідується у село, завжди про Оксану розпитує… Каже мати, що нічого про неї не знає. Є чоловік, діти – ото й усі новини… Але чомусь знову ж їй, Марійці, здається, що Оксані таки ліпше. А якось мати сама почала розмову: «Чуєш, кажуть люди, що Оксанин чоловік загуляв, знайшов собі якусь молоду. Видно, то таки правда, бо тепер Оксана сама в село приїздить». «Та це все пусте, – махнула рукою Марійка. – Головне, щоб гроші були… А грошей тих у Оксани – дай Боже кожному…»
Не раз бачила Марійка Оксану у церкві чи десь на вулиці, але завжди поглядала на подругу скоса…
А це якось потрапила Марійка до лікарні. Нічого серйозного – просто потрібно було трохи підлікуватись. По три рази на день прибігали до неї рідні – як не діти, то чоловік. А ввечері, після роботи, то й усі разом навідувались. І хвилюються за неї, і дбають: щоразу страву домашню тепленьку приносять, турбуються…
А за кілька днів до палати привезли жінку після складної операції. «Оксана», – одразу впізнала новеньку хвору Марійка. Лише тут вони трохи зблизились – спільні знайомі, спогади…
Минали дні, а до Оксани ніхто із рідних так і не навідувався. Хоч і у важкому вона була стані – навіть з ліжка не підводилася. Платила гроші медсестричкам, санітаркам, ті й доглядали за нею, і купували, що просила…
Чи не вперше за стільки років не відчувала Марія до подруги заздрості. І споконвічна її мрія – щоб усе було, як в Оксани, теж вмить кудись зникла… І зовсім не тому, що тішилася із того, що не так вже й добре все у подруги. Ні, зовсім ні. Просто Марійка зрозуміла, що свого часу сама вимурувала стіну між ними обома, зациклилась на якихось чужих бажаннях… А ще жінка зрозуміла, що справжня її мрія таки здійснилася. Бо ж чи не найважливіше бути просто потрібною – перш за все рідним, близьким…
Руслана ЦИЦЮРА