Не має значення, в якому віці захищати Україну

На Донеччині – 38-градусна спека, сонце пече немилосердно. Лише поодинокі люди наважуються вийти на вулицю, та де-не-де промайне неохайний безхатченко, волочачи у своїх смугастих сумках чи то склотару, чи металобрухт, чи ще щось, щоби продати і за виручені гроші купити алкоголь.
Приїжджаю на нашу базу, що неподалік Авдіївки, де нині точаться запеклі бої. На КПП зустрічає друг «Тінь». Про цього чоловіка з Сумщини я хотів написати уже давно. Йому майже 60 років, а він все ще воює. Я коли бачу його у бойовій амуніції – бронежилеті, касці, важких армійських черевиках, з автоматом і військовою сумкою за плечима, мене охоплює гордість, що я можу бачити  на власні очі таку людину. Він на рівні з 18-30-літніми хлопцями долає марш-кидок, стріляє, кидає гранати.
– У селі, де я народився, чоловіків вашого віку майже не залишилось, а ті що живуть, ледве пересуваються, я не кажу вже про щось інше. Чому ви тут? Адже у вашому віці онуків бавити би і насолоджуватися життям.
– Насолоджуватися буду, коли супостатів виб’ємо з території України, а поки що немає чому радіти. І воювати ніколи не пізно – це обов’язок справжніх чоловіків, тим більше, що Батьківщина в небезпеці. Хто втікає від війни, тримається за спідницю дружини, пильнує свою хату, тоді як тут ллється кров, той не має права вважати себе ЧОЛОВІКОМ. Мене син стримує, мовляв, куди тобі воювати, сиди дома, а я йому відповідаю: ”Хто з нас син, а хто – батько? Хто кого повинен слухати?”
– Розкажіть про свій бойовий шлях, чому ви обрали Правий сектор з його спартанськими умовами?
– У 2014 році, коли усе розпочиналось, я подав заяву у військкомат, але мені відмовили через вік. Тоді я звернувся у ПС, мене прийняли. Я пройшов кількатижневе тренування, потім були Піски, після них потрапив у Донецький аеропорт. Там пройшов бойове хрещення, яке не забуду до кінця життя. Наш підрозділ захищав вхід до будівлі аеропорту і вихід у місто. Інколи ми не могли збагнути, де перебуваємо і що коїться навкруги, таке там було пекло. Якось стояв у дозорі, прикриваючи нашу групу, і побачив, що з протилежного кінця коридору до мене прямують двоє без розпізнавальних знаків і починають розпитувати, хто я, з якої бригади. А самі відрекомендувалися бійцями однієї з частин, яка прикривала інший фланг аеропорту. Я ж не знаю усіх і вже почав, було, з ними розмову, як тут мене щось насторожило. Швиденько відійшов на п’ять метрів, підняв автомат і наказав їм, щоб ішли звідси. Вони стояли ще деякий час, а потім пішли, оглядаючись. Пізніше я дізнався, що то були російські диверсанти. Тож моє життя врятувало тільки відчуття небезпеки. Якби я їх підпустив до себе хоча би на метр, то валятися мені там із пробитими грудьми. Дякую Богові, що подовжив мені життя.
– Наступного дня диверсанти домоглися  свого. Стою на посту, прикриваю дорогу, яка веде в термінал, наші солдати завантажують снаряди в БТР, щоб перевезти на іншу позицію. Тільки від’їхали, як з другого поверху вороги  випустили міну. Хлопці встигли вискочити, хоч і були поранені, та, на жаль, машину ми втратили. Ця війна безглузда, а битва за аеропорт показала непрофесіоналізм нашого командування.  Йому тільки в кабінетах сидіти, а не воювати. Згадую ті дні і дивуюся: артилерія бандитів била по наших позиціях інколи годинами, а наша – 20-30 хвилин і замовкає. Наш танк виїде, стрельне кілька разів і відходить, а їхні – масовано, постійно обстрілювали приміщення, де ми перебували, і завалювали нас шматками бетону. Я вже старий, але так хочу ще побачити позитивні зміни в нашій державі, хоч трішки пожити, а не існувати.
– Закінчиться війна, приїжджайте в Тернопіль, там дуже гарно. Відпочинете, я вам обіцяю. У нас шанують ветеранів, особливо таких, як ви.
– Дякую. Можливо, і приїду. Я був колись в Тернополі. Дуже гарне місто і головне – чисте, найзеленіше в Україні. Мені дуже сподобалося. Передаю тернополянам привіт із Донеччини, з рідної Сумщини: підтримуйте нас, не бійтесь висловлювати свою думку, розпочинайте жити по-новому, забудьте старе радянське і будьте вірою і правдою патріотами України. Серцем її любіть. І пам’ятайте, що патріотизм – це не тільки вишиванка, а й дія, готовність жертвувати.
Повертаючись на базу, я оглянувся і побачив, як на очах у дідуся «Тіні» бриніла сльоза. Про що він думав, спрямувавши погляд у бік Донецька? Може уявляв, як крокує звільненою столицею Донбасу, чи виношував план помсти за все пережите? Хтозна. А нам, молодим, потрібно схилити голову перед ним і рівнятися на нього. Адже він віддає свою старість, роки, які йому дарує Господь, задля нас, щоб ми, його нащадки, жили щасливо у вільній Україні.
Михайло УХМАН