(до 100-річчя Української революції 1917-1921 рр., за сприяння Українського культурного фонду)
Початком нової доби в історії України, нашої національно-визвольної революції став бій під Крутами 29 січня 1918 р. Там, у нерівній боротьбі з ворожою більшовицькою навалою загинули студенти і учні київських гімназій, цвіт української національно-патріотичної молоді.
Вшановуючи пам’ять юних лицарів України, в обласному краєзнавчому музеї щорічно проводяться цикли лекцій, бесід, тематичні екскурсії, демонструються виставки. Цьогоріч на виставці представлені нові дослідження, спогади учасників бою, документи, публікації.
Центральне місце серед експонатів займає земля з крутянського поля у розірваній гільзі від снаряда періоду Першої світової війни як свідок кривавої трагедії України.
Увагу відвідувачів привертає військова карта, на якій позначено село і станція Крути та схема бою під Крутами, складена сотником С. Горячком. На схемі показано розташування військових сил напередодні та під час бою. Окопи українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3 км. Студентський курінь становив до 300 юнаків, трохи більш досвідчених курсантів Української військової школи було 250 бійців і 20 старшин. Загалом українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень стрільців. Проти них рухалося шеститисячне військо загартованих в боях червоноармійців, матросів під командуванням колишнього царського жандармського полковника Муравйова. Їх підтримувала артилерія вогнем з бронепотягів. У захисників Крутів була лише одна гармата. Сили ворога зайняли лінію фронту шириною 5 км. Це дало їм можливість оточити юнаків, які до того ж вже не мали набоїв. Із спогадів очевидців ми знаємо, що проти одного невишколеного учня кидалося по десять більшовиків, які підіймали нещасних на багнетах просто в повітря.
Одним з найгрунтовніших видань на тему крутянського бою є книга, яку упорядкував Іван Ільєнко «Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 р.». (Дрогобич, 1995). У ній подано спогади учасників бою, дослідження причин трагедії, виступи під час перепоховання тіл загиблих, а також художні твори, присвячені юним лицарям. Вражають відвертістю і неприхованим болем спомини Ігоря Лоського, Івана Шарого, Аверкія Гончаренка, Левка Лукасевича, які засвідчують про безвідповідальність тодішньої української влади, що не змогла мобілізувати армії на боротьбу із агресивною, добре озброєною навалою, а направила на передову дітей, які навіть не вміли стріляти. Їм видали старі гвинтівки, невелику кількість набоїв, порвані шинелі і биті валянки, які намокли і стали причиною того, що частина юнаків не змогла вчасно відступити і потрапила в полон. Із спогадів ми довідуємося про те, як ганебно вели себе старшини, які командували українським військом під Крутами. Напередодні бою в приміщенні станції вони пиячили, наступного дня не змогли реально оцінити ситуацію, а коли побачили масований наступ добре вишколеного ворога, що вдесятеро переважав українське військо, то втекли з поля бою потягом, забравши із собою вагони з набоями. Залишився з юнаком лише молодий командир сотник Аверкій Горчаренко.
У цьому збірнику автор вперше інформує про те, як зберігали пам’ять про Крути в Галичині в 20-30 роки, в той час, як на окупованій більшовиками Україні ця тема була під забороною. Насамперед культ Крут поширився серед пластової молоді. У 1926р. у Львові постав «Курінь старших пластунів імені бою під Крутами» . В січні 1931 р. львівське студентство на своєму віче ухвалило, що для вшанування пам’яті героїв Крут щорічно буде проводити одноденне голодування в день роковин бою. До цієї акції приєдналися всі галицькі укрнаїнські студенти. У Галиччині ці роковини стали святом всіх українців без різниці віку, стану, професії, релігійних переконань. Подвиг українських юнаків перетворився в легенду, яку проповідували в церквах, з трибун на зборах, урочистих академіях, святах в кожному місті, читальні «Просвіти», сільському народному домі.
У фондах Державного архіву Тернопільської області зберігаються документи 30-х років про відзначення річниць подвигу героїв Крут у селах Тернопільського, Зборівського, Підгаєцького, Копичинецького повітів. Особливо цікаві реферати, поезії, які польські власті забороняли включати в програму урочистих академій. Ці рідкісні документи надруковані в каталозі «Крути: урок нащадкам» (Тернопіль, 2008), який представлено на виставці.
Історію славної Київської другой української гімназії ім. Кирило-Мефодієвського братства подає С.Білокінь у дослідженні «Про крутян-гімназистів» (Альманах УНС, 1999). Вона була заснована в серпні 1917 р. і проіснувала всього кілька років. Збереглися цінні документи – протоколи педагогічної ради цієї гімназії, де є повний перелік учнів, які навчалися і які загинули під Крутами. Звертає увагу та обставина, що серед крутян було багато вихідців із Галичини.
У роки воєнного лихоліття їм прийшлося покинути свій край і зрештою вони добралися до столиці. Декілька десятків юнаків вступили до української гімназії. У документах названо гімназистів-галичан поіменно. Їх висока національна свідомість стала важливим чинником у формуванні героїчного студентського курення. Загальний патріотичний настрій, що панував у гімназії створювали і її викладачі. Після встановлення більшовицької влади гімназію було ліквідовано, майже всі її вчителі були репресовані і пішли вслід за своїми вихованцями.
Цікавою є публікація І. Ткаченка «Крути – зоря нової доби» ( Слово «Просвіти». 2004 , 29.1), яка проливає світло на походження одного з найвідоміших крутян –галичанина, гімназиста УП класу гімназії Григорія Піпського. Коли 28 юнаків потрапили в полон до ворога, їх довго і жорстоко катували, а вранці поставили в ряд для страти. Наближалася страшна хвилина розстрілу. І раптом Григорій повним голосом почав співати гімн «Ще не вмерла Україна». Усі полонені підтримали його. Щораз голосніше співали приречені на смерть, аж поки їх не заглушив залп ворожих карабінів. Про місце народження Григорія довгий час не було відомо. Із публікації Ткаченка ми дізнаємося, що він народився на Львівщині у селі Мальговичі у селянській, працьовитій, національно свідомій родині. Коли формувався студентський курінь січових стрільців, Г. Піпський одним із перших записався в його ряди і пішов захищати рідний край.
Ще про одного галичанина, нашого земляка із Ласковець Теребовлянського району Апостола Стефана згадує М.Ониськів у документальній поемі «Ласківці» (Тернопіль, 2003).
На виставці експонується збірка історій доби визвольних змагань відомого дослідника Романа Коваля «За волю і честь» (Київ. 2005), в якій автор аналізує діяльність Центральної Ради напередодні і під час наступу більшовиаів на Україну, критично оцінює відношення керівництва до створення регулярної армії для оборони держави. Діячів, які намагалися творити українське військо, було небагато. Їм гостро заперечували члени урядових партій: «Навіщо нам своя армія? Від кого нам захищатися? Царського режиму, що поневолював український народ вже немає, а працюючий московський народ є щирим приятелем працюючого українського люду…» Віра в доброзичливість працюючого московського народу закінчилася трагічно.
Серед експонатів виставки – марки із серії «Підпільна пошта України», видані в США у 1958 р. до 40-х роковин крутянської битви, публікація у газеті «Вільне життя» «На полі крутянської слави» 30 січня 2008 р., в якій розповідається про те що 2 лютого 1991 р., коли ще не було незалежної України, ще гуляли червоні вітри по нашій землі, група тернополян – членів УРП, «Меморіалу» та Спілки політв’язнів виїхала до станції Крути. Місцеві люди зустріли їх боязко і з осторогою. Прибув наряд міліції.
Помолившись, хвилиною мовчання пошанували героїв. А потім в ліску зрубали березу, змайстрували з неї хрест і вкопали в землю. Перший хрест на цій символічній могилі. Заквітчали його віночком і вишитим рушничком.
О тій же порі через рік уже у своїй незалежній державі приїхала делегація з Тернополя, Львова, з Ніжина та Чернігова, провели мітинг, відправили панахиду, а потім всі разом заспівали гімн «Ще не вмерла Україна».
Крути – це гідний подиву вияв мужності, жертовності і самопосвяти та справжнього героїзму української молоді. І найвдячнішим пам’ятником юним лицарям може бути лише розбудова самостійної соборної демократичної Української держави.
Левенець Любов, старша наукова співробітниця Тернопільського обласного краєзнаевчого музею
