«Хохлов с чісла героєв ісключіть!»

Історична колізія
Українська сторінка правди про підняття прапора Перемоги над рейхстагом  
Очевидці й історики впевнилися, що  Єгоров і Кантарія – ніякі не герої. «До нашого взводу розвідки обоє приєдналися вже у Польщі, – згадує уродженець села Нобель Зарічненського району (Рівненщина) Павло Савич. – Росіянин мав одну медаль, грузин наго­род не мав. А сталінська пропаганда трубила, ніби прапор доручили піднімати кращим воякам. При мені Єгоров і Кантарія тоді навіть відмовлялися виконувати наказ командира розвідвзводу. Ми вмовляли обох, та й вибору в них не було: не полі­зуть на дах рейхстагу – трибунал! Повернувшись, зізналися, що над рейхстагом вже лопотіли прапори…”
Докопався до істини й мешканець Василівського ра­йону (Запоріжжя) Станіслав Іванісов, земляк відомого тепер Петра Щербини, чиє відділення прикривало підйом прапора над куполом. Донині ніхто стовідсотково не знає, чий саме стяг з-поміж тридцяти, котрі забагряніли на стінах і куполі рейхстагу, здійняли першим. Сучасна інформація спростовує сталінську.
Замовчувалося, приміром, що 1 травня 1945 року у центрі Берліна виникла бійка між артилеристами і розвідниками. Прослухавши повідомлення Радінформбюро, бійці 136-ї артбригади почали “відсовувати” розвідників на другий план: спритні­шим від усіх, мовляв, був їхній сержант Газі Загітов. Зауважу, що у 1995 році ця версія була оприлюднена офіційно: упорядники російської Воєнної енциклопедії перши­ми прапоропідіймачами назвали не Кантарію з Єгоровим, а башкира Загітова.
А Жуков вважав так…
Маршал Георгій Жуков також заплутався у своїх “Спогадах і роздумах”. Вида­ння 1970 року містить інформацію про те, що про підняття прапора над рейхстагом командарм Василь Кузнєцов доповів Жукову 30 квітня вже о третій годині дня. Епізод підняття прапора Жуков у 70-х не персоніфікував. Маршал помер у 1974 році, а в 1990-му видавництво АПН тиражувало 10-те видання його мемуарів. 29.ХІ.1989 р. в інтерв‘ю “Известиям” директор видавництва АПН Олексій Пушков запевняв, що ювілейне видання буде “Книгою без купюр”. Хтозна… Бо ж упорядники книги вустами маршала “уточнили”, що прапор над головним куполом залопотів дещо пізніше, о 21.50, завдяки геройству саме Міхаїла Єгорова і Мелітона Кантарії.  Прізвища цього тандему, до речі, відсутні в УРЕ – ні в розділі “Велика Вітчизняна війна”, ні в інших томах (у четвертому є біографія семи Єгорових, однак не Михайла; у п‘ятому томі прізвище Кантарія відсутнє).
Двозначність “Спогадів і роздумів” Жукова не дивує:  історична правда Москві ніколи не була бажаною. А вона в тому, що у поданні командування на присвоєння звання Героя поміж учасників штурму рейхстагу і підняття прапора Перемоги значилися, окрім Єгорова і Кантарії, прізвища трьох українців – Петра П‘ятницького, Олексія Береста і Петра Щербини.
П‘ятницький першим вистрибнув на бруківку з будинку Гімлера і кинувся з прапором на східці рейхстагу. Тут і “наштовхнувся” на кулю. Його тіло залишили під колоною, а запорізький хлопець Щербина підняв прапор і прикріпив його на колоні німецького парламенту. Визнає це у своїх спогадах-мемуарах Васілій Суботін (“Як закінчуються війни”). Відомо також, що Єгорова і Кантарію виштовхував наверх, підсаджував і тягнув на купол замполіт батальйону сумчанин Олексій Берест. Утрьох вони і прикріплювали прапор Перемоги. Прикривав їхній шлях на дах Петро Щербина зі своїми бійцями. Комвідділення дістав поранення, однак не вийшов з бою, виконуючи спецзавдання старших офіцерів. На весь світ розлетілася невдовзі фотографія: зруйнований рейхстаг, на східцях стоїть група бійців. 19-річний Петро Щербина з василівського села Скельки – на першому плані, з автоматом і пов‘язкою на голові.
8 травня 1946 року звання Героя Радянського Союзу було присвоєно Міхаїлу Єгорову, Мелітону Кантарії та ще трьом комбатам – Самсонову, Давидову і Нєустроєву. Чотирьом росіянам і грузину, землякові “отца народов”. Українці зі списку “випали”. П‘ятницького занесли до мартирологу батальйону, хоча 32-річний українець загинув на очах однополчан під час штурму (фатальною була, очевидно, та обставина, що у 1942 році молодший сержант побував у німецькому полоні, тож не могли ідеологи Кремля допустити, аби П‘ятницький “підпав” під Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8.V.1946 р.). За однією з версій, особисто Сталін викреслив зі списку як П’ятницького, так і Щербину з Берестом, за другою – це зробив маршал Жуков. Пояснення ”фільтрації” може бути одне: “Хохлов с чісла гєроїв ісключіть!»
Прижиттєва надія Щербини і Береста на справедливість виникла тільки одного разу – у 1960 році, коли за дорученням Микити Хрущова їх обох, як учасників штурму рейхстагу, запросили до Москви. Однак заслужених нагород українці так і не отримали. Попри уточнення, котре з‘явилося і в п‘ятому томі “Истории Великой Отечественной войны” (друге видання). На 283-й сторінці розповідається, як загинув Петро П‘ятницький, як підхопив з його рук прапор інший молодий сержант – Петро Щербина. Підхопив, аби прикріпити на одній з колон головного входу в рейхстаг. І тут же заповзявся прикривати сходження на купол Олексія Береста, Мелітона Кантарії і Міхаїла Єгорова. Сумчанин слугував своєрідною опорою, на своїх плечах підсаджуючи грузина і росіянина. Якби не Берест, то Єгоров і Кантарія самотужки не дісталися б на дах і не стали б Героями СРСР…
Доживали «рейхстагівці» по-різному
Олексій Берест після війни служив у Криму і Німеччині. Потім переїхав до дружини в Ростов-на-Дону. Там його посадили спершу у крісло директора кінофікації, а в 1953 році – за грати. На п’ять років. За хуліганство (викинув у вікно ревізора, коли почув: “Та який ти фронтовик? Десь у тилах відлежувався!”). Після відсидки працював на Ростсільмаші. А восени 1970 року, рятуючи п‘ятирічну дівчинку, Олексій Берест загинув під потягом. Було йому тільки 49!
У травні 2005 року Президент України Віктор Ющенко звання Героя України присвоїв лише Олексію Бересту (посмертно). З особистих контактів з Главою держави у статусі власкора «України молодої» я зрозумів, що «юридичною перешкодою» був факт нагородження Петра Щербини радянським орденом Червоного Прапора. А ВО «Свобода» намагалася позбавити найвищої нагороди України й Олексій Береста. Він, мовляв, не був громадянином нашої країни. Однак суд не задовольнив вимоги націоналістів.
Петро Щербина у повоєнні роки на Запоріжжі також уточнював епізоди штурму рейхстагу у своїх “непричесаних” виступах, чим дратував сталінських прихвоснів. І потягнули фронтовика у кабінети КДБ і КПУ, де виставили його хвальком і брехуном. Принижень Щербина не витримав і перебрався до Костроми. Там виховав двох синів і тихо пішов із життя.
Мелітон Кантарія демобілізувався 1946 року, працював у колгоспі. Коли мешкав в Абхазькій АРСР, розпочалася війна з Росією. Після поразки грузинської армії у 1993 році перебрався до Тбілісі, де й похований. Цікаво, що онук Кантарії був поміж тих, хто 1 травня 2015 року змушував російських байкерів знімати георгіївські стрічки!
Міхаїл Єгоров – єдиний, хто доживав гучно, «по-русскі». Після закінчення Смоленської радпартшколи працював на… молочноконсервному райкомбінаті. Зажив слави оповідника-фантазера, мандруючи   Росією з публічними спогадами, і затятого пияка. У 1975-му розбився на “Волзі”, подарованій йому смоленським партбосом…
 
Тарас-Андрій БАГНЮК,
член НСЖУ