Довготерпеливість. Історія з життя

Тамарі наснився дивний сон. Вона була маленькою дівчинкою, яка ходила посеред житнього поля. Плела віночок з волошок і ромашок. Їй було так добре й затишно, що коли прокинулась, засмутилася. Жінка воліла залишитися там, у цьому приємному казковому мареві і не повертатися у реальний світ…

Літня жінка намагалася не пропускати вечірньої Служби  Божої. Тільки віра й тримала її. Пригадала свого Миколу, з яким щасливою була лише недовгих вісім років. Невблаганна хвороба, на жаль, забрала його в неї. Тішило одне, що сина має. Чемний, хороший і дуже здібний. Але з поганою компанією Юрій зв’язався, почав випивати. Коли Тамарі повідомили, що кровинку зарізали, думала не витримає болю, який розривав зсередини.

Тоді вона кардинально вирішила змінити життя. Тамара колись мешкала в Миколаєві. Погодилася, аби її, як молодого спеціаліста-технолога, відправили на захід країни.

Опісля квартиру отримала і всю себе віддавала роботі. Завжди була активною. Її навіть обрали головою профспілки. І саме сусідка, з якою швидко здружилася, навчила Тамару, як кажуть, “ходити до церкви”. А настоятель храму — отець Петро – вкладав у її серце й душу віру в Господа.

– Захоплююсь вами, – промовив їй одного разу отець. – Ви завжди така усміхнена, добросердна, впевнена в собі парафіянка. Ніколи не нарікаєте на долю, хоча багато чого пережили. Гідно несете свій хрест. От побачите, ваша довготерпеливість буде колись винагороджена сповна…

Час минав, роки спливали. Сусідку Тамара теж провела до вічного спочинку. І якось до неї передзвонила Ольга, з нею років п’ятнадцять пропрацювала на хлібозаводі.

– Тамарочко, – казала вона, – рада, що знайшла тебе. Мені Орися з бухгалтерії дала твій номер мобільного. Почути захотілося твій оптимістичний голос, скучила.

– Олечко, взаємно. Як здоров’я, діти, онуки?

– Син за кордон подався. Я ж до ліжка прикута. Серйозна проблема з суглобами. А мене вагітна невістка доглядає.

З тих пір жінки щодня телефоном спілкувалися. Стали настільки близькими і рідними, що Тамара вже й не уявляла життя без розмов з подругою. Час від часу залюбки провідувала Ольгу. Йшла на автовокзал і добиралася в село до коліжанки. Якихось 45 кілометрів і вона вже була в мальовничому селі, оточеному лісом. Неймовірно любила зустрічати тут Великдень, Різдво і літній храмовий празник на Петра і Павла. Приймали Тамару, як дорогу людину.

– Тамарочко, – просила зазвичай Ольга, – не поспішай додому. Погостюй у нас бодай тиждень.

– А чому б і ні? – радо погоджувалась та.

Та якось, коли від’їжджала Тамара, Ольга того разу була засмученою, ледь стримувала сльози, її голос тремтів:

– Там Світлана в сінях тобі торбу зрихтувала — трохи бараболі, моркви, буряка, білі грибочки закручені. Ну, як завжди. Поласуєш горіхами, вони вже начищені. А ще гречаний мед від сусіда.

– Дякую. Та куди мені стільки?

– Дають, бери. Згадаєш колись мене незлим словом.

Не знаю, – казала вона, усміхаючись через силу, – чи ще здибимося, подруженько, наживо, поговоримо? Здоров’я нікудишнє. Відчуваю, сили втрачаю щодня, кепсько мені. Та не будемо про погане. Збирайся, з Богом, скоро ходка до міста відправиться. Давай обіймемося на прощання.

І як вимовила. Зовсім скоро, буквально через кілька днів, передзвонила засмучена Ольжина невістка й повідомила сумну звістку:

– Мами більше немає. Відмучилась, сердега. Так усе тіло її боліло, що стогнала ночами. Знеболюючі не допомагали. Пані Тамаро, приїдьте сьогодні, ввечері панахида буде.

– Приїду, Марічко, обов’язково приїду, дитино. Як не попрощатися з Ольгою?

Потім Тамарі дуже не вистачало Ольги. Марічка теж дзвонила для годиться, але рідко. Сумно та гірко було втрачати найдорожчих людей…

Час йшов. Уже й на річницю смерті її покликали. Ольжин син Василь повернувся назовсім з Німеччини.

Після поминок Василь з дружиною покликали Тамару на приватну розмову.

– Ось, – казав молодик, – простягнувши аркуш паперу, – прочитайте лист від мами.

У ньому Ольга просила виконати її останнє бажання: “Дорогенькі дітки, коли мине рік моєї кончини, прошу заберіть до себе Тамару. Подаруйте їй тепло і затишок та спокійну старість. Нехай вона більше ніколи не буде самотньою. Така моя воля”.

– От несподіванка, – зашарілася здивована Тамара. – Ви не зважайте, я про це нічого не знала. Навіть не розумію, що й сказати? Пусте, ще не вистачало себе вам на шию повісити.

– Не хвилюйтеся ви так, шановна Тамаро, – щиро заспокоював її Василь. – У нас хата велика, простора, місця багато. Мама вас дуже любила. Я не можу не виконати останнього прохання неньки. Картаю себе, що на похорон не зміг приїхати. Залишайтеся жити з нами. Олежик підростає, бабцею вас кличе. Марія вдруге вагітна. Нам така бабуся потрібна.

Тамара спочатку думала, вагалася, але, зрештою, погодилася. Так у неї завдяки Олі неочікувано з’явилася родина, де її люблять і поважають. Про неї піклуються…

– Бабуню, – просив її Олежик, – гайда на вулицю гусей рахувати. А то вже вуха болять від криків нечемної Софії.

– Ти вже великий хлопчик, уже шість років маєш, школярем скоро будеш, – пояснювала Тамара. – А твоя молодша сестричка ще маленька. Повір, вона не завжди буде кричати і плакати, переросте…

Вночі Тамара не спала, її переповнювали хороші емоції. Вона нарешті стала щасливою. Це був подарунок з небес.

Якось навіть подзвонила отцю Петру: “А знаєте, отче, – ділилась радістю, – ви мені колись добре сказали, що довготерпеливість обов’язково винагороджується. Ваші слова не просто закарбувалися в голові, вони стали пророчими… ”