Повідомити новину

Поширити:

У поляризованій,  позбавленій єдиної державницької ідеології країні, як правило,  немає однозначного ставлення до   історичних постатей, в тому числі й тих, котрі залишили у її  історії помітний слід. Тому навряд чи на сході й півдні України у більш-менш віддаленому майбутньому з’являться пам’ятники  Степану Бандері. Скоріше навпаки – його ім’я і далі використовуватимуть для залякування обивателів.
З такою ж певністю можна спрогнозувати, що жодного пам’ятника Ульянову (Леніну) не буде відновлено на заході й у центрі країни, й відповідні комунальні служби не матимуть, як колись, головного болю через обов’язок регулярно очищати  бронзову лисину від пташиного посліду. Іван Мазепа, безумовно, пошановується на … десятигривневих банкнотах, але, як історична постать, продовжує дратувати явних і прихованих симпатиків государя Петра І,  і «славы русского оружия», котрих на східноукраїнських теренах і нині не бракує… Головною об’єднуючою фігурою для сходу і заходу залишається Тарас Шевченко. До його пам’ятників завше покладали вінки та квіти і влада, і опозиція; його портрети висять і в оселях колишніх в’язнів ГУЛАГу, і у кабінетах тих, хто навряд чи  заглядав у «Кобзар» навіть під страхом отримати «двійку» на шкільних уроках української літератури. Ось і тепер, коли відзначають 205-у річницю народження поета, відбувають певні заходи. До пам’ятників кладуть букети, декламують вірші, а юрби чиновників різних рівнів та різнокаліберних політиків слухають із належною урочистістю обличчя  і постави.
Отут, мабуть, і варто б висвітлити рентгенівськими променями, у  кого Шевченко змалку в серці, хто йде з ним по життю й звертається за порадою в скрутну годину, а хто використовує його як зручне прикриття для власних політично-кар’єристських устремлінь. А слова Кобзаря про те, що «…треба миром, громадою обух сталить, та й добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить…» оті його фальшиві поціновувачі ладні б зовсім повикидати з книжок, а то як би чого не вийшло… То ким є нині для України і українців Тарас Шевченко: фактором національного об’єднання, одним із головних символів українства чи просто зручною вітриною і прикриттям для нечестивих намірів?  Напевне, не знає він про це й сам. Тому й стоїть (чи сидить) закам’янілий, понуривши голову у скорботній задумі, й здається, що саме зараз народжуються у його зболеному серці гіркі рядки «село неначе погоріло, неначе люди подуріли».
Ігор ДУДА