Для основної частини українців Друга світова війна тривала чотири роки. Однак для мешканців західних земель, які до 1939 року входили до складу Польщі, вона почалася не в 1941-му, а двома роками раніше, та не закінчилася в 1945-му році. Йдеться про етнічних українців Надсяння, Холмщини, Підляшшя і Бескид, так званого Закерзоння, території на захід від лінії Керзона – радянсько-польського кордону, встановленого у 1918 році. Для них війна остаточно завершилася трагічно наприкінці 1947 року. Їх силою вивезли з малої батьківщини.
Сьогодні на Бережанщині поширеною є етнографічна назва «лемки». Цим терміном називають українців, корінних жителів Карпат, які стали жертвами угоди про обмін населенням, укладеної між Кремлем і польськими комуністами в 1944 році.
У результаті з 1944 по 1946 рік з Польщі перевезли приблизно півмільйона українців, у протилежному напрямку переїхали понад мільйон поляків. Історики вирізняють чотири етапи переселення. У своїй статті я наведу спогади учасників вивезення на завершальному – четвертому етапі, який тривав з 1946 р. та набрав класичної форми етнічної чистки.
Мешканка с. Саранчуки Качмарська Стефанія у 1996 році згадувала: «Поляки українців ненавиділи і радо виселили в Україну. Це був 1946 р., лютий місяць, морози, сніги. На той час у нас нічого не було: ні корови, ні курей – все забрали.
О 8 годині 14 лютого погнали нас разом з сестрою, а мама була в лісі. Мені було 14 років, сестра – старша.
У селі були фіри з людьми та маленькими дітьми. Ми підійшли до старшого поляка, щоб він нас пустив на хвильку додому, бо вдома лишилася стара мама. Тоді він приставив до нас двох поляків. Ми з ними вернулися до свого дому. Мама впала на сніг. Поляк став маму бити, копати, вона так і залишилася в снігу лежати. Ми ночували в полі. Чоловіки розклали вогонь і так ми там сиділи цілу ніч, згодом перейшли кордон. 20 сімей помістили в один товарний вагон. Всі трупи складали в куток. Так ми доїхали до Бережан. Тут фіри під’їхали і забрали трупи, не знаю, де їх поховали. А нас направили в село Саранчуки.
Сюди ми приїхали в неділю, в церкві правилося. У селі хати були понищені. Ми жебракували і так дожили до весни…»
Куртяк Зиновій, теж переселенець з того ж самого села, що і Качмарська Стефанія, згадував: «Наша українська територія потрапила до Польської Республіки. У село приїхало польське військо. У школі виступив майор і сказав, що нас будуть вивозити в Україну.
Ніхто не хотів свої домівки залишати. Та одного разу приїхав батальйон польської армії з танками, гарматами. До нас прийшов польський військовий і вивів зі стайні корову. Тато вибіг і почав просити поляка: «То є тільна корова, я тобі дам другу».
Нас побили. Знущалися над прабабцею сильно. На неї наділи солом’яного капелюха, поляк приніс якийсь музичний інструмент і грав, а другий поляк брав мою прабабцю «гуляти». Баба Руся боронилася. Тоді він вдарив її прикладом в груди, вона впала. Тато вирішив «Все, виїжджаємо!»
Ми попрощалися з прабабцею. Вона залишилася, бо дуже вже стара була. Я оглянувся. Вона стояла, склавши руки на грудях і плакала.
Дали нам вагони, повні гною. Воші лазили по стінах такі, як мухи. Приїхали до Перемишля. Далі їхали до Гусятина зо два тижні, думали, що їдемо в Сибір.
Нам сказали, шукайте собі польську хату. А хати розвалені і зима вже…»
У статті наведені спогади лише двох людей, але таких переселенців є багато, у кожному селі Бережанського району. Умови, у яких відбувалася депортація, були жахливі. Люди з мінімумом майна опинялися в товарних вагонах і їхали в невідомість…
Ірина ХОМА,
старший науковий співробітник
Бережанського краєзнавчого музею
А прабабусю залишили, бо дуже стара була…
