Повідомити новину

Поширити:

Чому я взявся за перо, щоб знову повести мову про переміни у самоврядуванні? Адже вже запропонував читачам «Свободи» свій матеріал «Три відрядження до реформаторів, або Якби-то справді було так легко   «нарізати» території райських садів?», який був надрукований у шести номерах газети, починаючи від 5 лютого ц.р. Але від часу публікації з’явилося багато нового, і чи не найголовніше – укрупнення районів.
Формування нових районів було великою інтригою, яка, розкрившись, навіть ошелешила. У столиці із «нарізанням» районів впоралися легко: Кабмін запропонував, а Верховна Рада 17 липня Постановою «Про утворення та ліквідацію районів» (238 – «за»)    замість колишніх 490 утворила 136 (17 з них – в анексованому Криму та на непідконтрольних Києву територіях Донбасу). Тернопільщину поділили на три частини. Стільки ж перепало хмельничанам, хоча спочатку їм  запланували п’ять. У Хмельницький район увійшло аж одинадцять чи дванадцять старих.  Львівщині, звідки нинішній прем’єр-міністр,  дісталося сім районів. Загалом найменше – по три райони – мають Тернопілля, Хмельниччина і Чернівеччина.
Я не можу стверджувати, що території нових районів створювали лише за допомогою червоного олівця, але волюнтаризм таки мав місце. Все вирішив центр. Хоча планувалося широке обговорення. «Такі дискусії мусять бути, – сказав тоді ще віце-прем’єр, міністр з розвитку громад і територій Денис Шмигаль. – Із областей  запросимо представників місцевого самоврядування, асоціацій органів місцевого самоврядування. Це – перший етап. Другий – експертна дискусія. Третій – обговорення на рівні парламентських комітетів, Венеціанської комісії. Тільки тоді проект змін розгляне парламент». Проте заявлене публічне обговорення реформи самоврядування не відбулося через карантин. Не було широких дискусій і з приводу районування. Хіба що окремі ОТГ воліли бути з тими, хто ближчий їм за духом, і щоб сполучення з обласним центром не розривалося.
Прикро, але в цілому усе відбулося на фоні якоїсь незрозумілої суспільної апатії. А найголовніше, що усі територіальні зміни (навіть подекуди межі, як кажуть,  «від можа до можа») ніхто не обгрунтовує якимось економічними чи соціальними вигодами у майбутньому, лише говорять, що зменшаться витрати на утримання районного чиновницького апарату, який, мовляв,  має бути значно скорочений. Отже, і «голоду» на місцеві державницькі кадри поменшає – так, мабуть, вважають у центрі?
Чи територіальні зміни полегшать життя людям, що  буде із  колишніми районними установами, їх працівниками?  Ніхто певної відповіді на це питання не  дає, переважає думка, що все втрясеться, а значну частину «районних послуг»  візьмуть на себе ОТГ. Щоправда, постійно хвилюємося, а як, мовляв, тепер старенька бабця добереться до нового райцентру, який, можливо, віддалився від її села чи містечка аж надто далеко? А чому б не поставити запитання навпаки: як із новоутворених райцентрів посадовці доберуться до старенької бабці?  Хіба з появою так званих спроможних об’єднаних територіальних громад уже нікого в нових  районах не буде цікавити, чим живе глибинка, до якої також треба добиратися?
До речі, це не буде звичайна глибинка.  Мене вразило: хтось назвав старі райони намоленими, з якими важко буде прощатися… Ще не віриться, проте незабаром це стане реальністю.
Як працюватимуть районні інститути влади, і якими вони будуть?
Якщо раніше  на місцях існувало двовладдя – державні адміністрації і ради, то, на мою думку, нині, з утворенням ОТГ, з’являється, по суті, тривладдя,  і кожен захоче бути «з булавою». Та ще немає законів, які регулювали б роботу нових райрад і РДА. Я припускаю: оскільки РДА поменшає і в центрі уже не ведуть мову про переведення їх у статус префектур, то, очевидно, буде намагання посилити роль РДА, що перекреслить усю кінцеву ідею децентралізації влади на місцях, за якою саме нові районні ради і їх виконкоми мали би  перебрати всю повноту влади на місцях.
Однак про районні та обласні виконкоми також не йдеться. Але нагадаю історичний факт: наприкінці 2004 року, коли відбувся перший Майдан,  депутати  Тернопільської обласної і деяких районних рад, а також деяких обласних рад України   для утвердження  ролі представницької влади на місцях  своїми  сесійними рішеннями створювали  виконкоми рад, хоча і не ставили питання про ліквідацію державних адміністрацій.  І я пам’ятаю, як емоційно і піднесено це відбулося на сесії  обласної ради, проте через декілька днів ці рішення були скасовані прокурорами на тій підставі, що, мовляв, створення виконкомів названих рад не передбачено законодавством.
Створювати нові й удосконалювати старі закони, які стосуються перемін у самоврядуванні і здійсненні децентралізації, нинішня влада, з усього видно, не  поспішає або не має досконалих варіантів вирішення цього питання. Натомість велика впевненість – міністр розвитку громад і територій Олексій Чернишов сказав: «Цим рішенням Верховної Ради ми відкриваємо для України можливості для завершення децентралізації і нові перспективи розвитку громад та регіонів». Я не побачив таких перспектив та, як на мене, і до завершення децентралізації ще дуже далеко.
Тож не потрібно видавати бажане за дійсне, до того ж треба розібратися із термінологією. Що я маю на увазі? Останнім часом, від початку нового року, на сторінках газет та Інтернет–сайтів часто почав з’являтися новий термін – реформа децентралізації. Натрапивши на нього  вперше, подумав, що це – помилка автора статті, адже  реформа самоврядування, яка відбувається, має на меті  децентралізувати владу на місцях, це – певний процес, тож для чого тоді має відбуватися реформа цієї децентралізації, якої ми ще не досягли, а досягнувши, мабуть, не будемо одразу оновлювати, тобто реформувати?  Далі я відкрив, що словосполученням «реформа децентралізації» інформаційний простір рясніє. Однак про таку реформу децентралізації я все-таки не почув від  міністра розвитку громад і територій. Але почув про це від інших міністрів: «Треба повною мірою скористатися реформою децентралізації». В Офісі Президента: «На зустрічі Президента із заступниками голови фракції політичної партії “Слуга Народу” обговорювалипитання, пов’язані із завершальним етапом реформи децентралізації»; «Президент і народні депутати висловили спільну думку про те, що внесення змін до Конституції стосовно реформи децентралізації потребує детального обговорення та консультацій з представниками всіх сторін».
Все, приїхали…  Від терміну «реформа самоврядування» ми плавно перейшли до поняття «реформа децентралізації». Можливо, саме про таку реформу децентралізації і йдеться у президентському законопроекті, який відкликаний з ВР на доопрацювання? Можливо, згадка про реформу децентралізації незабаром буде прописана в нових законах?
Мені могло би бути байдуже до того, як столичні реформатори, а за ними і газети та сайти, винаходять кліше-гасло й оперують ним. Адже, здається, і так всі  розуміють, про що йдеться. Але зізнаюся, що така неоковирність вислову ріже слух і наводить на думку, що «на горі» не все гаразд із продуманістю реформи самоврядування і там щось хочуть підмінити… Адже досі   не прийнято нову редакцію Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», у січні ц.р. з Верховної Ради України відкликано президентський законопроект про внесення змін до Конституції України щодо децентралізації влади та відправлено його на доопрацювання. Доопрацьовують досі…
Девіз реформи: громада має здійснювати повний контроль над територією, яка їй належить. І децентралізація – це  передача повноважень органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування. Однак громада – це не тільки ОТГ, це і район та область. І якщо місцеві громади переважно йшли у гурт добровільно, то об’єднання районів не відбулося добровільно, а знайшлися «мудрі» голови в Києві, які вирішили це питання майже без участі мільйонів людей, поспішно, тільки тому, що наближаються місцеві вибори і треба встигнути.
Чи не найголовніші «хрещені батьки» нового районування – правовик Ігор Коліушко і наш земляк, колишній тернопільський міський голова, а віддавна – заступник міністра розвитку громад і територій В’ячеслав Негода.  Що їм дістанеться: лаври реформаторів чи народний гнів?
Усім попереднім президентам України бракувало політичної волі у проведенні реформи самоврядування. Нинішньому керівнику держави такої волі не бракує, однак, на мою думку, є намір багато питань вирішити відразу, до місцевих виборів, які буквально наступають  на  п’яти реформаторам. А де обдуманість?
«Поділитися з народом владою» і «Ми не гірші у Європі» – таким бачили зміст реформи самоврядування на початку двотисячних років. Ділитися треба по-справедливому. А щодо словосполучення «реформа децентралізації», то, як на мене, правильно звучало б «процес децентралізації» чи, як і до цього, «реформа самоврядування». Бо ці слова залишаються актуальними аж до успішного завершення цієї реформи, допоки світ, який визнає за місцевим самоврядуванням найвищу владу, скаже, що і ми дотримуємося цього правила…
Тож як на початку двотисячних, а саме у 2005 р., бачили масштаби укрупнення районів? У моєму особистому архіві збереглася газетна вирізка із графікою, на якій зображено, що на Тернопільщині замість сімнадцяти районів мали б залишитися тринадцять. Люди тоді тривожилися… Але, однак, це таки не три райони…
Михайло ІВАЩУК,
журналіст 
На фото: ілюстрація зі статті «Щоб жити комфортно, маємо стати партнерами всі: і керівництво держави, і сільські ради, і громади…» від 1 червня 2005 р.