І на руках буде носити…

– Мамо, – влетіла, а не зайшла в хату Леся, – ти знаєш, що ворожка мені сказала?
– Господи, дитино, навіщо ти ходила до старої Катьки? – аж сплеснула в долоні Інна.
– Мамо, – не вгавала Леся, – вона сказала, що чоловік мене на руках буде носити.
– Ох, – лише видала Інна.
Дочці вже стукнуло 28, а на її горизонті маячив хіба що Андрій з сусіднього під’їзду, що вічно був під «шафе», та Ігор, колега по роботі, гонору в якого було більше, ніж у короля Англії.
Щодо Катерини, то вона не була ворожкою чи відьмою, та її чорні, як вуглини очі, пронизували кожного. Здавалося, вона бачить наскрізь. Тож, коли хтось випив, а чи вчинив якусь підлість, то найбільше боявся потрапляти на очі Катерині, знав, вона скажете, як зав’яже. Її слова та дії були пророчими. Коли Катерина накидала чорну хустку – чекай смерті в будинку, як брала квітчасту – сватання на носі. Стара безпомилково визначала стать дитини в утробі матері.
Навесні Катерина пов’язала квітчасту хустину і не прогадала – до Лесі йшли свати. Свого Павла дівчина зустріла випадково. На покупку не вистачало гривні, і Леся вперто на касі намагалася її знайти. Позаду неї зібралася вже чимала черга, молодий чоловік, що стояв у черзі, виручив її. Так одна гривня поєднала два серця, а кажуть, що кохання за гроші не купиш.
Жили молоді в злагоді. Сусіди навіть заздрили Лесі. Ото дівка, дотрималася до 30, а якого чоловіка відхопила. Дехто у її віці вже й встиг розлучитися, а вона тільки починає подружнє життя. Людська заздрість, як змія повзе, лише, дивись, не наступи.
Молодята придбали квартиру, а згодом лелека приніс маленьку принцесу Олю та зірвиголову з жовтогарячою чуприною Петруся. Де діти – там і клопоти. Тож не дивно, що Леся втомлювалася. Чоловік допомагав, як міг. Її Павло з легкістю виконував чоловічу роботу, не цурався й жіночої. Та все частіше ноги у молодої жінки терпли, а руки, немов обливали холодною водою.
Одного разу Леся поверталася додому. Кожен крок давався все важче. Аж раптом ноги підкосилися і вона впала. Люди, що поспішили на допомогу, викликали «швидку». Спочатку все списали на звичайну втому, та коли лікар помітив тремтіння рук молодої жінки, відправив на додаткове обстеження. Вирок лікарів невтішний – у Лесі важке захворювання, що не підлягає лікуванню. Все, що її чекає, – це повний параліч. Новина, що шокувала всю родину, здається, не підкосила лише Павла. Він пам’ятав обітницю, дану Богу, і не мав наміру її порушувати.
Жінка звільнилася з дитячого садочка, де працювала, адже як вона зможе доглядати за дітьми, коли сама ледве пересувається? Сумні думки роїлися в голові щодень. А ніч здавалося безмежно довгою. Вона навіть почала вмовляти чоловіка покинути її: «Ніхто не знає про мою хворобу. Ніхто тебе не буде засуджувати. Коли мене вже паралізує, тоді буде пізно». На ці Лесині балачки, Павло лише хитав головою та намагався відволікти дружину. Згадав, як Леся з ентузіазмом допомагає малювати дітям. Придбав мольберт і фарби. І незважаючи на заперечення дружини, змушував її змішувати фарби, тримати пензля в руках. Поступово Лесю поглинуло малювання. Замість темних тонів – з’явилися ніжні та яскраві. Кожен день жінка проводила біля мольберта. Так вона тренувала м’язи та не думала про погане. Її цілком поглинули ідеї нових картин.
Спочатку Леся дуже повільно виходила на вулицю, згодом – з паличкою, а тепер жінка пересувається на візочку. Оскільки живе на п’ятому поверсі, спускатися на вулицю не змогла б, якби не її Павлусь. Чоловік щодня виносить на руках кохану дружину надвір.
З плином літ вже зовсім по-іншому Леся розуміє сумний погляд Катерини та її пророчу фразу: «І на руках буде носити»…
Т.СИМАНЦІВ,
смт. Гусятин