Остап підняв руку на дружину. Чи вибачила?

Остап потрапив під скорочення. Шеф довго вибачався, щось торохтів, видавав з себе безглузді речення. Проте чоловікові від того ставало лише гірше. Йому ж сім’ю треба годувати. Злість і невдоволення набирали обертів. З опалу гримнув дверима офісу, пішов у кафе, де вперше за багато років сильно напився…

Потім чи не щодня прикладався до чарки. Дружина, як могла, заспокоювала і підтримувала. Та Остапові нічого не допомагало. Нерви і лють брали гору над ним.

– Любий, – казала Людмила, – ти б роботу пошукав, а не заливав горе оковитою. Руки й ноги є, зберися докупи.

– От як ти защебетала, – почав кричати благовірний. — Вже й на біржі не можу побути відведений термін. Бо тобі, як і всім бабам, потрібні лише гроші.

Людмила й замовкла. Усе б нічого, вона сама кошти непогані в сім’ю приносила. Нехай її любий Остапчик трохи відпочине, заспокоїться.

Але чоловік з кожним днем ставав все більше некерованим і навіть агресивним. Якось навіть дав їй ляпасу. Згодом довго вибачався.

– Якщо ти повториш це бодай хоч раз, подам на розлучення. — Люда була категоричною. – Хоча б доньки посоромився. Вона ж все відчуває. Перестала сміятися, дивлячись на тебе. У неї аж погляд згас.

Остап того ранку ніяк не міг знайти грошей, щоб піти до магазину і похмелитися. Коли зі школи повернулася його 9-річна Горпинка, він накинувся на неї з претензіями:

– Гроші маєш? Тільки не бреши татові. Мама завжди тобі дає гривні на кишенькові витрати.

– Ось, – простягнула донька, – у мене лише 25 гривень.

Він, батько, тоді сильно штовхнув Горпину. Та так, що вона відлетіла до стіни, і став на неї волати:

– Невдячна тварина, швидко витрясай рюкзак і кишені.

Щойно з роботи повернулась Людмила, застала незрозумілу картину. Чоловік був у сильному стресі, а бліда доця лежала на паркеті, дивилась в один напрямок і вперто мовчала.

– Доню, рідна, що трапилось? — переймалась ненька. — Щось болить, ти впала?

Через два дні ситуація не змінилась. Горпинка замкнулась у собі і продовжувала мовчанку. Остап зізнався, що то він її легко відштовхнув, бо вона його перестала поважати і зовсім не слухається.

Дружина не довго думала. Це була остання крапля і кінець їхнім стосункам. Миттю зібрала речі і поїхала до мами. Відразу подала на розлучення. Дитячі психологи в лікарні кілька місяців виводили дівчинку з шокового стану і переляку.

А Остап продовжував пиячити і все продавати з хати. Відчував самотність. Він нікому не потрібний. Часто напідпитку блукав вечірніми вулицями, бо вдома було пусто і порожньо.

Через місяць до нього з іншого міста таки приїхала старша сестра.

– Слухавки не береш, розмовляти зі мною не хочеш, – дорікала. – Те, що почула від Люди, мене просто потрясло. Не дивись на мене вовком і припини себе жаліти. Через свій складний та впертий характер і оковиту втратив сім’ю, дійшов до ручки. Присядь, поговоримо. Ось привезла наші дитячі старі фото.

Він перебирав їх, а спогади враз вихором закружляли в душі, серце боляче защеміло.

– Пригадуєш, як наш батечко, військовий офіцер, лупцював маму до пів смерті просто так, бо йому це подобалось, задоволення приносило. Очі у нього були постійно червоними. Ми були малими, плакали, благали тата зупинитися, але його це ще більше заводило. Тоді ми вже його ні про що не просили, а просто тихо ненавиділи. Матусю водою відливали і жили в постійному страху та переживаннях. Молилися, щоб наш тато-тиран якоїсь миті не вбив неньки. І згадай, як тоді мені слово дав, що ніколи не станеш таким, як наш деспотичний батько. Опісля він з 6-го поверху вистрибнув, помер у страшних муках. Мені на той час було 15, а тобі 13 років. Ми зовсім не горювали, а лише з полегшенням зітхнули. Мама теж віджила, у нас стало все гаразд. Лише тоді відчули спокій і щастя.

Тому не можна гаяти часу. Збирайся, поїдемо в реабілітаційний центр. Треба тебе рятувати і повернути твоїх найрідніших. Якщо дуже захочеш і постараєшся взяти себе в руки, все виправиш. Прошу, дослухайся до своїх серця і розуму.

Остап довго після розмови з сестрою плакав, думав, аналізував і таки зібрався, послухав Мар’яну.

Після тривалого лікування ніяк не наважувався подзвонити Людмилі. Все ж зустрів її після робочого тижня, несміливо заговорив:

– Пробач, не знаю, що тоді на мене найшло.

– У Горпинки прощення треба просити, – неохоче йшла на розмову та.

– З минулим розібрався. І повір, змінився. Дай мені ще один-єдиний шанс. Не можу і не хочу без вас жити.

Людмила була не проти. Але теща, яка відверто його проклинала, не збиралась підпускати до онуки зятя.

– Не смій підходити до дитини, нелюд, – казала. — До чого ти її довів? Такий, як ти немає місця на землі і прощення теж немає.

Все ж через кілька місяців Горпинка сама попросила маму, що хоче побачити татка. Так поступово, день за днем, їхня сім’я почала відроджуватися.

Остап, пройшовши непростий шлях реабілітації, розв’язав усі свої моральні проблеми, пропрацював дитячі страхи і страждання через скалічене дитинство.

Людмилі з Остапом вдалося перезавантажити стосунки. Тепер у них кожний день починається з усмішки. Чоловік чуйно і трепетно ставиться до доньки. Остап знає, що він більше ніколи не допустить подібних ганебних вчинків, на які був здатний його владний та авторитарний батько. Бо він, Остап, — добрий, уважний, турботливий чоловік і татусь.

Оксана ВОЛОШИНА