Перше віче в Тернополі на шляху до волі 30 липня 1989 року

Я пронизаний горем сирої могили,

Яку тільки звільнили від колючих кущів.

В ній поховані болі моєї Вкраїни,

Тисячі безневинних сестер і братів!

Валерій Залізний «Жертвам свавілля»

У другій половині 1980-их тодішню тоталітарну державу, яка формально називалась союзом, а фактично була більшовицькою московською імперією й тюрмою більше 130 народів і народностей, охопила криза в усіх сферах економічного і суспільного життя. Щоб врятувати цю імперію від розвалу тодішній її керманич М. Горбачов запровадив програму перебудови.

Зміни в ході перебудови дали можливість національно-свідомим людям всіх пригноблених народів почати боротьбу за волю.

У національно-визвольних змаганнях за незалежність України у 1989–1991 рр. вирішальною силою був Народний Рух України, який спочатку називався «НРУ за перебудову». Ідея створення РУХу народилася влітку 1988 р. в середовищі українських письменників та іншої творчої інтелігенції.

Тернопільщина завжди була в числі перших у національно-визвольних змаганнях. Тож з ініціативи поетів Георгія Петрука-Попика, Михайла Левицького, творчих людей М. Куземко, В. Колінця, Л. Горохівського, В. Турецького в ніч з 23 на 24 березня 1989 р. в приміщенні Тернопільського відділення спілки письменників України була створена перша в Україні Крайова організація Народного руху України за перебудову, була обрана рада організації, яку очолив Михайло Левицький.

Очільники НРУ за перебудову разом із раніше створеним Тернопільським відділенням Української Гельсінської спілки, яку очолював Л. Горохівський, товариством «Вертеп» (І. Пушкар), «Меморіал» (М. Куземко), Товариством української мови ім. Т. Шевченка (професор Роман Гром’як), активно проводили українізацію, демократичні зміни, відновлення історичної пам’яті.

Саме з метою відновлення історичної пам’яті і вшануванню Героїв України, борців за її незалежність та жертв московсько-більшовицьких репресій, всі українські організації при підтримці патріотично налаштованих жителів Тернополя, приміських сіл і всієї Тернопільщини упродовж травня–липня 1989 р. провели велику роботу з впорядкування могил січових стрільців і закатованих московсько-більшовицькими окупантами у Тернопільській тюрмі в червні 1941 р. на Микулинецькому цвинтарі Тернополя.

Усі ці могили радянська влада забороняла упорядковувати, за цим дивилось пильне око КДБ. Тому вони заросли кущами терену, глоду, шипшини. Мені, автору статті, розповідали члени товариства української мови с. Острів, головою якого я тоді був, які брали участь в упорядкування могил, що міліція тоді не пускала машин із землею на цвинтар, то люди навіть приносили землю в сумках, кажучи, що йдуть на могили своїх рідних. Але з великим зусиллям до 30 липня 1989 р. могили були належно упорядковані. І 30 липня 1989 р. в неділю для освячення цих могил вперше в Тернополі відбулося волелюбне віче-реквієм на Тернопільському цвинтарі і хода вулицями із синьо-жовтими прапорами. Я був учасником цього віча. Усю територію цвинтаря і прилеглих територій заповнили люди. Всюди на узбіччі доріг стояли сотні машин, на яких приїхали небайдужі українці з всієї Тернопільщини та сусідніх областей, в тому числі були члени ОУН, УПА, політв’язні, рідні закатованих у Тернопільській тюрмі у червні 1941 р. та членів ОУН, УПА, які загинули в боротьбі за волю України від рук окупантів.

На віче виступали лідери Руху Василь Червоній, Михайло Поровський, також Марія Куземко, Я. Карп’як, М. Левицький та інші. Виступаючі у своїх промовах сміливо звинувачували радянську владу, НКВД у скоєні злочинів проти українського народу, закликали до єдності у боротьбі проти несправедливості, насильства, за покращення життя простих українців. Люди слухали промови з піднесенням, особливо коли очевидці, рідні та близькі закатованих у червні 1941 р. московсько-більшовицькими окупантами в Тернопільській тюрмі розповідали про побачені ними звірства. Жителька села Настасів М. Баб’як розповідала на віче, що коли вона тоді, у червні 1941 р., шукаючи своїх двох братів, зайшла в Тернопільську тюрму, відкриту німцями, то побачила страшну картину: «В камерах лежали мертві тіла з виколеними очима, носами, вирізаними на грудях тризубами або хрестами, поламаними руками і ногами. Вже на подвір’ї тюрми я впізнала двох своїх закатованих братів з виколеними очима, відрізаними вухами і носами. За що, за яку провину московські кати так познущалися з моїх братів?» – завершила розповідь М. Баб’як. Такі виступи і розповіді викликали жаль до жертв тоталітаризму і ненависть до катів українського народу.

Поряд зі мною стояли жителі с. Острів, колишні члени ОУН, українські патріоти Богдан Трут і Ярослав Глуховецький. Із їхніх очей текли сльози радості: «Славку, я не думав, що ще побачу наші синьо-жовті фани, що повстане Україна?» – сказав Б. Трут до Я. Глуховецького. Вони обнялися і заплакали.

Під кінець віча Львівська делегація через гучномовці звернулася до присутніх, щоб з метою недопущення провокацій з боку влади тернополяни провели їх до залізничного вокзалу і майже всі учасники супроводжували львів’ян до вокзалу. Я йшов десь у 6-му чи 7-му ряді передньої частини колони, яка витягнулася від цвинтару до Рогатки і заповнила всю вулицю князя Острозького аж до повороту на вулицю Січових Стрільців до вокзалу. Уся проїжджа частина і тротуари були наповнені людьми. Над колоною вздовж майоріли синьо-жовті прапори, несли лозунги з написами «Слава Україні! – Героям Слава!», «Ганьба КПРС», «Тікайте, москалі із України» та багато інших. Такі ж тисячоголосі заклики лунали над колоною, що аж шибки тремтіли в навколишніх будинках.

Мене особисто, як і переважну більшість учасників цього походу, пройняв дух свободи, надзвичайна сміливість.

Колона підійшла вулицею князя Острозького до повороту направо, до вокзалу. Учасники віча хотіли пройти вулицею Острозького, потім направо на бульвар Т. Шевченка, біля універмагу, на Театральну площу і до пам’ятника Тараса Шевченка. Але влада вулицю князя Острозького перекрила пожежними машинами, рядами міліції й чиновників з червоними пов’язками. Так само була перекрита вулиця Січових Стрільців. Офіцер міліції по мегафону попередив, що дальший шлях колони тільки до залізничного вокзалу. Люди в колоні обурилися і по-бойовому налаштовані в перших рядах колони львів’яни, чоловіки з «Оріону», комбайнового заводу, «Ватри» та інші рушили на прорив. От-от мала виникнути сутичка, якої й може хотіла влада і яка могла мати трагічні наслідки. Але в останню мить перед колоною з мегафоном в руках вибігла тендітна Марія Куземко. Вона голосно промовила: «Браття українці, стримайтеся, заспокойтеся, опам’ятайтеся, не піддавайтеся на провокації. Повертаймо на вокзал!»

І передні ряди колони пішли в сторону вокзалу. Владі не вдалося спровокувати сутичку і розігнати учасників віча, та й боялася влада, бо нас було дуже багато. Усі перехрестя доріг, вулиць, під’їздів по обидві сторони дороги до вокзалу були перекриті автомобілями, нарядами міліції та чиновниками з червоними пов’язками. Колона доходила до вокзалу із перших рядів тихо була передана команда аж до кінця колони: «Йдемо до нашого пророка, до Тараса Шевченка!» Теперішня вулиця В. Чорновола була перекрита трьома рядами міліції, а за ними вулицю перекривали напоперек три чи чотири легкові автомашини. Міліціонери, явно не сподівалися такої сміливої, рішучої і раптової атаки.

Перші ряди колони спочатку зробили вигляд, що нібито повертають праворуч на подвір’я вокзалу, а потім різко повернули ліворуч, зробивши кидок на заслон із міліціонерів. Так як потужна морська хвиля прибою змиває на березі піщинку, так само раптово й блискавично розсіявся заслон міліціонерів. У ту ж мить десятки рук вчепилися автомобілів і розвернули їх на 90 градусів. В утворений прохід, немов бурхливий гірський потік, прорвалися сотні і тисячі людей з колони, вщерть заповнивши теперішню вулицю В. Чорновола і швидким темпом йшли до Театрального майдану. Офіцер міліції надривався по мегафону, що забороняє людям з колони йти до майдану, але його ніхто не слухав. Ще двічі міліція вишиковувалася в трьохрядний заслон, але при наближенні колони заслін розсіювався, як мряка на сонці. Я переконався тоді, що ніхто в світі не може стримати порив народу до свободи. Особливо, коли народ спільно бореться за свої права, стає нацією. Таким ставав тоді український народ, тернополяни.

Територія біля пам’ятника Т. Г. Шевченку та й весь прилеглий майдан заповненили тисячі людей. Присутні поклали квіти до пам’ятника Т.  Шевченку, заспівали пісні «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий…», «Ой у лузі червона калина», виступили по одному з львів’ян та тернополян.

Потім учасники провели львів’ян на вокзал, дякували і прощалися. Коли поїзд рушив, майже з вікон кожного вагона майоріли синьо-жовті прапори. Ми стояли на пероні, махали руками. Хтось заспівав пісню «Хлопці, підемо, боротися будем, за Україну, за ріднії права!» і більшість її підхопила. Люди групами розходилися, роз’їжджалися по домах і обговорювали пережите дійство. На душі було радісно і весело. Ми були горді за себе і за всіх учасників віча, що не побоялися провести це дійство і перемогли. Так, це була перша значна перемога народу над владою.

Ця перемога сприяла зростанню авторитету національно-патріотичних сил. Все більше найбільш свідомих українців, переважно із простих людей, вступали в РУХ та інші українські патріотичні організації, брали участь в акціях боротьби за Незалежність. І ця боротьба завершилася здобуттям Україною Незалежності 24 серпня 1991 року. Незалежність України ми тоді здобули мирним шляхом і якби упродовж нашого вже більш 30-літнього часу Україною керували справжні патріоти, не було б в нас такої руйнації економіки в державі, виїзду мільйонів українців за кордон через безробіття і низьку заробітну плату, ми б зберегли хоча б ту зброю і армію, яку Україна мала у 1991 р. і ніхто б на нас не пішов війною. А тепер, скориставшись нашою слабкістю, на нас напав споконвічний ворог – московська орда, яка відкрито заявила, що хоче знищити Україну як державу, а українців, як націю, і чинить проти українців такі ж звірства, які робили московити у 30–40 рр. минулого століття. Тому весь український народ став на захист України, а кращі сини й дочки із зброєю в руках борються за Незалежність України, віддаючи на вівтар свободи свою силу, здоров’я і навіть життя. І віримо, що Україна при підтримці партнерів обов’язково переможе.

Україна переможе

Всіх проклятих ворогів

І воскресне із руїни

Й житиме віки віків.

Бо ми – нація Героїв,

Цього в нас не відбереш.

Слава рідній Україні

І Героям Слава теж!