Наталка прокинулась у холодному поту. Уночі їй ввижався покійний чоловік, котрий погрожував забрати у могилу, до того ж, негайно і тепер.
– Я ж жива іще! – скрикнула Наталка, а Семен міцно тримав її за руку і тягнув кудись силоміць. А потім відпустив стиснуті пальці і сказав:
– Чому ти боїшся? Смерті немає.
…Наталка плакала у подушку. У лікарняній палаті було тихо і моторошно. Крапельницю вже прибрала медсестра, принесли сніданок. Заледве з’їла ложку каші, потім не хотіла нічого – лише лежати та слухати голоси. А ще – терпіти болі. Здавалося, скаржилися усі її органи – нирки, шлунок, печінка. Не давали спокою ані вдень, ані вночі.
Знеболювальні майже не допомагали.
«Як же несправедливо», – думала Наталка – «Я ж іще молода, всього сорок п’ять, невже рак? А тоді – цвинтар, гурт заплаканих (від удаваного співчуття) родичів».
Колись давно, у минулому житті, її завжди підтримував Семен. Дружила з ним ще із шкільної парти, а якось, при нагоді, він запропонував їй руку і серце. Кохав Наталку до нестями. За дванадцять років подружнього життя бачила лише хороше. Хоч Бог і не послав їм дітей, Семен ніколи, ні в чому не докоряв. Винуватив себе.
Наталка побувала у багатьох лікарів, ті розводили руками – причин безпліддя ніхто не знаходив.
Тоді вона кинулася у інші крайнощі – почала регулярно відвідувати церкви, бувала у багатьох монастирях. Тоді звернулася до ворожок та знахарів. Нічого не допомагало – ані молитви, ані замовляння, ані магічні амулети.
Тепер, здавалося їй, хвороба – покарання Боже за Семена. Бо вийшла заміж, аби утекти із дому.
– Пошкодуєш, – сказала мати, коли донька та новоспечений зять приїхали із РАЦСу. – Він голий, босий, простоволосий. І дітей не дай, Боже, вам. Бідувати будуть.
– Помиляєтесь усі, – вперлася рогом Наталка. І, підхопивши попід руку чоловіка та валізу із речами, викликала таксі. До свого нового дому.
Із часом покохала Семена. Він став головним у її житті – коханцем, чоловіком, великою дитиною, за якою треба доглядати і ким слід турбуватися.
Вони встигли нажити майна – побудували двоповерховий будинок, придбали авто. Працювали обидвоє, за кордоном.
– Майже ідеал, – сказала якось їй мати. – Тільки у тебе роги ростуть, а ти і не бачиш.
Наталка тоді заціпеніла від жаху – не хотіла втрачати коханого. Намагалася викликати чоловіка на розмову, але той лише посміявся.
Наталка вчинила скандал, побила майже усі тарілки на кухні, а тоді пішла ночувати на диван.
А на ранок трапилася велика біда – Семен раптово помер. Уві сні. Сказали, інсульт.
Наталка довго винуватила себе, бо ж не помітила недугу!
Закривала двері перед усіма відвідувачами.
Хотілося самотності.
Хотілося померти.
Коли стало зле на зупинці – мала їхати на співбесіду, щоб влаштуватись на роботу – і не думала, що «швидка» негайно ж доправить її у лікарню.
А надалі життя обмежиться лише вузьким ліжком та ліками. Іноді навідувала мати, розповідала новини. Але по стривожених поглядах Наталка відчувала недобре.
… Але цього ранку було навпаки.
– Усе гаразд, – сказав лікар полегшено. – Ми виписуємо вас додому.
– А як же мої болі? – утомлено запитала.
Лікар запевнив, що онкології немає, а хворобливий стан – наслідок психологічної травми. Виписав заспокійливе та порекомендував консультацію у психотерапевта.
…Наталка їхала додому.
У пустку.
У тишу.
Телефонувала мати – слухавку не брала.
Удома переодягнулась в сукню, котру колись подарував їй чоловік, навела перед дзеркалом макіяж, зняла зі стіни одну із світлин, де вони були разом із Семеном.
Усміхнені, щасливі.
Їй знову заболіло серце.
– Кажеш, смерті немає, – спокійно констатувала, і пригорнула світлину.
…Порожні упаковки з-під пігулок через добу знайшли на підлозі сусіди.
Мертва Наталка, здавалося, посміхалася…