Віктор ШЕПЕТА: «Військові кажуть, їм приємно, що громада оновлюється»

Дорогі читачі, у продовження рубрики ми розповідатимемо вам про те, як живуть, а буває й виживають громади Тернопільщини у цей нелегкий час. Озвучуватимемо найбільш болючі, але актуальні питання.

Розпочнемо наш екскурс з мальовничої Білобожницької громади. Її очолив справжній господар, колишній голова Чортківської районної ради Віктор Шепета.

– Вікторе Михайловичу, у 2020 році вас обрали головою Білобожницької громади. За два роки увірвалася на українські землі війна. З якими викликами довелося стикнутися?

– Спочатку дуже багато хлопців виявили бажання добровільно піти на фронт. Тож найперше ми намагалися забезпечити їх усім необхідним. Найбільше допомагали через аграріїв. У нас налагоджена тісна співпраця, тож підприємства активно допомагали захисникам.

Наступне питання – ВПО. У нашій громаді мешкали більше тисячі переселенців. Зокрема – з Київщини, з багатостраждальних сіл Гостомель, Боярка. Але ми одна з тих громад, де не було централізованого місця проживання. Ми підготували всі школи і садочки для проживання людей. Однак завдяки гостинності наших людей всі вимушені переселенці були розселені по будинках. Більше 70 людей залишилися жити у нашій громаді. До прикладу, приїхала сім’я з Донеччини, чоловік привіз родину, а сам пішов захищати країну. На жаль, він загинув. Тож сім’я вирішила залишитися жити тут. Беремо на роботу людей, допомагаємо, як можемо. У селі Джурин є чоловік, який привіз сюди батьків, вони обоє лежачі. У 2014 році він втратив будинок в Донецьку, йому вдалося облаштуватися в Маріуполі, збудував обселю. І знову все втратив. У 50 років залишився без нічого… Ми надали житло, влаштували його на роботу.

– Пане Вікторе, скільки хлопців з вашої громади воює?

– Точної цифри не називатиму, державна таємниця. А мобілізовано більше 300 чоловік. Загинув 21 військовий, 10 зникли безвісти. Ми допомагаємо кожній родині загиблого Героя. Найперше сільрада надає підтримку у час похорону військового.

Допомагаємо по господарству, з облаштуванням благоустрою. Також радимо, як оформити документи. Багато людей не орієнтуються у нововведеннях, скажімо, як правильно оформити пільги, соціальну допомогу чи виготовити посвідчення. Тож надаємо всебічну підтримку.

– Щоб громада добре жила, їй потрібен бюджет, який складається з податків місцевих підприємців. Тож як налагоджена співпраця між владою і бізнесом у Білобожницькій громаді?

– У нас сільськогосподарська громада. З 18 сіл тільки у трьох більша лісистість, решта – поля. Дві третини с/г угідь обробляють місцеві аграрії, третю частину – агрохолдинги.

У 2021 році, коли ми ухвалювали бюджет на 2022 рік, план надходження становив 22 мільйони, у 2024 році зріс до 50 мільйонів власних надходжень. Державну субвенцію не беремо до уваги. Такого результату вдалося досягнути завдяки тому, що ми провели багато роботи з аграріями та іншими підприємствами щодо узаконення користування землями. Відповідно уклали багато договорів. За місяць до війни провели ефективний аукціон 110 га землі у селі Полівці. Річна плата попереднього орендаря становила 170 тисяч гривень. Після проведення аукціону зросла до 2,5 млн. Тому коштів на утримання закладів освіти, культури, медицини, управління ЖКГ достатньо.

– А як щодо допомоги військовим? Чимало людей по всій країні скаржаться, що кошти з військового ПДФО йдуть на все, окрім допомоги армії.

– Так, за останні півтора року ми мали достатній розвиток за рахунок військового ПДФО. За три місяці до війни, коли постало питання розміщення батальйону ТРО, то з’ясувалося, що в нашій області це потрібно лише двом громадам – Білобожницькій і Копичинецькій.

З 24 лютого 2022 року по 1 січня цього року скерували 10,5 мільйонів гривень на потреби ЗСУ. Левова частка пішла на допомогу 80-го батальйону, в якому служать хлопці з нашої громади. Я завжди кажу, якби кожен місцевий бюджет допомагав своїм військовим частинам, їм не довелося б ходити з простягнутою рукою по всій Україні. Нещодавно купили і передали підзарядну станцію, оголосили тендери на закупівля дронів тощо.

Цьогоріч під час формування бюджету заклали мільйон, а наприкінці лютого додали ще мільйон на потреби війська. Багато коштів йде на заміну коліс, ремонт, закупівлю запчастин, дизельних генераторів, зарядних станцій.

– Пане Вікторе, що вдалося вам зробити на посаді голови ОТГ за ці два непрості роки? Адже спершу COVID, а тоді взагалі небачене лихо…

– Я почну з того, що ми не зробили. Ми не закрили жодної школи, садочку. Спершу громада була заснована на основі трьох сільрад, тепер їх десять (18 сіл). Тож за три тижні запустити функціонування всіх установ у всіх селах було надскладно. Ми щотижня проводили сесії, вирішували складні питання, щоб скрізь було світло, газ, щоб забезпечити виплату зарплат тощо. Плануючи бюджет, кошти ділимо пропорційно до населення в окремому селі.

До повномасштабного вторгнення першим питанням було – наповнення бюджету. На той момент багато коштів йшло на оплату послуг кочегарів у школах. Було по чотири людини в кожній школі. Тож у перший рік скерували з бюджету 700 тисяч гривень на автоматичне обладнання у школах. Дехто обурювався, мовляв, люди втратили роботу, адже з чотирьох залишився один. Але скажу відверто, з тих чотирьох один ходив на роботу, решта – лише рахувалися. Таким чином ми зекономили більше мільйона гривень. Цьогоріч поміняли в школах і садочках сім газових котлів. Приміщення цих навчальних закладів старі, потребують ремонтів, вкладень.

Також, відколи розпочалася повномасштабна війна, ми відремонтували 16 кілометрів сільських доріг. Коли громада отримала кошти від військового ПДФО, окрім того, що скерували значні суми на ЗСУ, вирішили з депутатами вкласти гроші в дороги. Певна річ, за пріоритет брали ті вулиці, де мешкають сім’ї загиблих Героїв. Розумію, що зробили ще зовсім небагато, але початок є, бо до цього за таку справу ніхто не брався. У трьох селах засипали вулички щебенем, зокрема у Палашівці, Слабідці Джуринській і Папірні.

Зробили також кілька тротуарних доріжок. За це, правда, вислухали від окремих мешканців громади скарги. Чомусь деякі люди сприймають ці доріжки як питання краси, а не безпеки. Але ж по них ходити дітям до школи, повертатися, іноді в темну пору ночі. Нещодавно мав розмову з одним військовим, він вкотре переконав мене, що ми робимо все вірно. Запитую його: «У час війни ремонтуємо дороги,  облаштовуємо тротуари, як ви вважаєте, ми правильно робимо?» Він відповідає: «Ми нарешті бачимо, що місцева рада щось робить, не краде. Ми розуміємо, за що воюємо!»

Далі. Продовжуємо модернізовувати первинну медицину. Здійснили капітальні ремонти у всіх п’яти амбулаторіях в громаді. Спершу – в амбулаторії села Дзвиняча за кошти аграрного підприємства ПАП «Дзвін», у Буданові дах у приміщенні перекрили, у селі Косів почали будівництво за державні кошти, але з початком війни все зупинилося. У Білобожниці стан амбулаторії був жахливий. Ми кардинально це змінили, зробили ремонти, закупили обладнання. Тепер там комфортно для людей.

Також взялися за ФАПи. Робимо все господарським методом, щоб зекономити кошти. Домовляємося з майстром про оплату за метр квадратний. Певна річ, обумовлюємо не ринкову ціну, а меншу, однак прийнятну як для нас, так і для людини. Ми економимо, а чоловік завжди має роботу. До цього процесу долучаються місцеві аграрії, вони допомагають нам оплачувати роботу. Маю велику надію, що цьогоріч облаштуємо комфортні умови у всій первинці в громаді.

Щодо освіти й оплати праці. На початку зробили дещо не популярний, але потрібний крок. Багатьох освітян змушені були відправити на пенсію. Це було економічно вигідно, оскільки зарплата одного пенсіонера, зважаючи на різні доплати, дорівнює зарплаті двох-трьох молодих вчителів. Зараз в нас відсоток людей пенсійного віку, які працюють в освіті, становить 0,7. 

На початку війни держава забрала спершу 10% від освітньої субвенції, тоді ще раз таку саму суму. В громаді є 10 шкіл і 11 садочків, тож постало питання, як оплачувати працю освітянам. Запропонували директорам освітніх закладів: або починаємо скорочення, або ж затягуємо на певний час паски (знімаємо різні надбавки), але залишаємо всіх на робочих місцях. Так освітньої субвенції нам більш-менш вистачає, якщо десь виникають труднощі, з місцевого бюджету доплачуємо.

Біда не в приміщеннях чи працівниках, біда в тому, що нема кого вчити. З початком війни люди почали масово виїжджати за кордон. У деяких школах ситуація просто критична. Народжуваність як в громаді, так в країні не вселяє надію на кращі перспективи. Є села, де за рік народилася лише одна дитина. То в шкільних класах скільки їх може бути? Загалом за минулий рік в громаді народилися близько 60 дітей. Смертність – один до чотирьох.

Але потрібно зберегти будівлі, щоб вони були у належному стані. Рано чи пізно прийде світлий час в країні. Як показує практика, якщо будівля збережена, інвестор приходить, створює робочі місця. Якщо ж все руйнується, розкрадається, то кому воно треба?

У конкуренції з містами сільські громади, на жаль, програють. Після релокації підприємств бізнес йде туди, де більше трудового потенціалу. Та маємо надію, що рано чи пізно інвестиції прийдуть і в села.

– Як налагоджена міжнародна співпраця в громаді?

– Нещодавно ми уклали угоду з поляками, планували брати участь у різних проєктах. Але через те, що у них невдовзі відбудуться вибори, все поставили на паузу. Маємо надію, що з середини квітня зрушиться з місця. Співпрацюємо з однією зі скандинавських країн…

Але це все дуже складно. З селами не надто хочуть мати справу. Кожен шукає собі рівного, тому більш охоче співпрацюють з великими містами. Та ми не зупиняємося, продовжуємо невпинно працювати і в цьому напрямку.

– Ні для кого не є таємницею, що рушійною силою для розвитку є молоді активні люди. Як працюєте з молоддю у громаді?

– У нас є гуртки, секції, зокрема музична школа в Джурині, працівники якої віддалено працюють у великих школах громади, в одній навчають співів, в іншій – танців. Щодо створення молодіжних рад, молодь, на жаль, активності не виявляє. Це є проблемою, адже є безліч різноманітних грантів на різні освітні послуги, але скрізь потрібні офіційно зареєстровані громадські організації. Таких в нашій громаді нема. Має надію, що це тимчасово

Я їжджу по різних громадах, спілкуюся з головами і чую, що саме цей молодіжний осередок часто підставляє плече владі, молоді люди виявляють ініціативу, чогось прагнуть. З цим у Білобожницькій громаді поки ніяк. Але я вкотре наголошую, що і тут робота налагодиться. Потрібен час, мир і перемога.

P.S. Що мене вразило в селах цієї громади? Скажу чесно, час від часу їжджу у тому напрямку, бо це – моя маленька батьківщина, з цієї громади родом мої батьки, та й я там народилася. Приємно бачити, як після тривалого занепаду все відновлюється. Так, не відразу, поступового, але рух є. Мені сподобався актовий зал у Білобожницькій громаді. Великий, просторий, з гарними зручними кріслами. Коли я спілкувалася з головою, там саме відбувався концерт, присвячений Тарасу Шевченку. На гарній сцені виступали діти, працівники бібліотек з цілої громади. І в залі було чимало глядачів. Голова каже, відремонтували його за рекордно короткий час, допоміг бізнес, місцеве населення. Там планують розваги для дітей, хочуть показувати українські мультфільми… Це потрібно! Живе село – живе Україна!

Зоряна ДЕРКАЧ