Життєві і творчі зеніти тернопільського фотохудожника Василя Бурми

Легко і щиро вітаючи когось із днем народження, зичимо  довголіття, але при цьому не відкриваємо перед іменинником  «завіси» того, а що ж насправді чекає на   нього у майбутньому, коли, дасть Бог, буде і сімдесят, і вісімдесят, і дев’яносто, і навіть сто та більше років?.. Ідеально, якщо щасливо минають працездатні роки  і настає  щаслива старість…  Однак у житті, на жаль, не завжди так буває. І робота дається комусь нелегко, і після звільнення – не краще… Зрештою, як би нам не працювалося у відведений для цього час, однак в   старші роки таки виштовхують за борт професії, і від цього спочатку образливо, адже стають незатребуваними досвід і знання… Таке «відчуження» від «своїх», можливо, найважче переживають творчі люди, які, опинившись «поза  штатом», і далі хотіли б писати, малювати, співати, фотографувати, навчати, щось досліджувати, бо на це вони «заряджені» своєю заповітною мрією ще з молодих літ.
Але інколи закономірне «відчуження»  від «своїх»  відбувається не з усіма. Сильні особистості навіть в поважних літах довго працюють на рівні з усіма. Це – професійне і творче довголіття. Воно припало і на долю  відомого тернопільського журналіста Василя Бурми, який  на Різдво зустрів 85-річчя, але продовжує фотографувати і плідно писати до газети, як це робив упродовж майже  60 років.
Знаний на Тернопіллі і в Україні талановитий майстер  фотокамери вирішив відзначити ці дати, здається, у найпростіший спосіб: організувати виставку своїх творчих робіт. Тим більше, короновірусна пандемія затихає, тож вернісажі тепер уже начебто не під  карантинною забороною. Тож парад фотомистецтва «Вогні Файного міста. Краяни і гості» за авторством Василя Бурми відбувся минулого четверга у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї.
Запрошення від Василя Бурми на виставку, вдячний за це, одержав і автор цих рядків, та через обставини не потрапив на вернісаж. Але у суботу – я вже у  виставковому залі музею, уважно придивляюся до  кольорових і чорно-білих фотографій, яких більше сотні. Звичайно, не прилучившись до суєтної і святкової мистецької імпрези, на яку прийшла творча еліта, високопосадовці міського та обласного урядування, шанувальники творчості Василя Олександровича, і не почувши того, що розповідав про секрети своєї професії  автор виставки, і про що захоплено, з великою пошаною до журналіста говорили гості, я багато втратив.
Але поділюся своїми думками про творчість фотожурналіста. Тим більше, що знаю Василя Бурму уже майже піввіку, із 1972-го, коли приїхав до Тернополя і багато років працював у секретаріаті редакції «Ровесник», і, зокрема, при макетуванні газетних номерів  визначав, якими фотографіями вони будуть проілюстровані. Основний запас знімків, які потрапляли на шпальти «Ровесника», створював наш фотокореспондент, обдарована особистість Богдан Приймак, на жаль, нині уже покійний. Приносили свої фото і молоді позаштатні автори, серед яких – нині визнані майстри Василь Балюх, котрий тоді в училищі навчав учнів фотосправи, Михайло Бенч, Володимир Хацаюк, Орест Лижечко. По-своєму  оригінальним у знимкуванні був ветеран Борис Шендлер.
Із «позаштатних» авторів «молодіжки» репортажними знімками та етюдами, мабуть, найпомітніше вирізнявся  фотокор «Вільного життя» Василь Бурма, якого і не випадало називати позаштатним фотокореспондентом,  оскільки він був газетярем-професіоналом. Він не «закидав» «Ровесник» багатьма знімками. Але, пропонуючи щось до друку, був амбітним  у тому, щоб його фото були виразними. Умів неповторно вловити мить, композицію кадру, через «крупний план» подати красу людини. Крім того, і це дуже цінувалося у редакції, Василь Бурма умів писати, тож до своїх фото подавав не тільки текстівки, а й розповіді, стилістика яких була досконалою. У ту пору Василь Олександрович був уже зрілим фотографом, у якого можна було вчитися. Так він йшов до визнання у фотожурналістиці і публіцистиці. І вже потім Василь Бурма із фотоапаратом мандрував світом, репортажі друкував і в «Ровеснику». Про далекі поїздки, а також про себе, Василь Олександрович згодом  розкаже у книзі «Дороги, путівці, стежини», що її він видав до свого сімдесятиріччя. Автор і мені подарував книжку, і я рецензував її у «Свободі». Це було в квітні 2006 року.
У книзі Василь Бурма пише, зокрема, і про свою дружину Олександру – вони четвертокурсниками поєднали долі. У Тернополі, куди молода пара приїхала після закінчення факультету журналістики  Львівського державного університету, Олександра Бурма працювала ведучою молодіжних програм обласного радіо. Але сталося трагічне: дружина рано померла… Відтоді минуло тридцять років. І це – надзвичайно сумний і важкий карб у житті того, хто нині відзначає і значимі ювілеї, і відкриття уже не першої виставки. До речі, Тернопіль покликав  молодих, мабуть, за родинними обставинами. Але наважуся стверджувати: провидіння Боже, здається, мало своє особливе бачення на те, яку ж місію у Надзбручанському краї має здійснити цей молодий полтавчанин і журналіст. А він був покликаний стати неперевершеним фотолітописцем Тернопільщини, і прізвище цієї талановитої людини із великою повагою вимовляють тисячі і тисячі тернополян.
Після «Доріг, путівців, стежин» Василь Бурма ще раз поведе із читачами розмову про свій професійний «хрест». І це він зробить у статті «Світлини шлях  тернистий» під рубрикою «Про себе, про друзів, про час» («Вільне  життя», січень 2017 р.). Мені сподобалася ця публікація, вона ґрунтовно досліджує секрети  фототворчості, зокрема, розповідає про Богдана Приймака і написана до сорокових днів  його передчасної смерті.  Я зберіг цю газетну публікацію в особистому архіві, нині перечитую її і знаходжу схожі із своїми думки В. Бурми про те, як складається наше життя, і хто визначив його власну долю? Так, розповідаючи про те, що найбільше вразило у пустелі Сахара, а це було під час туристичної поїздки до Тунісу, Василь Бурма малює картину-образ: «І раптом серед розпеченої безмовності – чорний, як рілля, бедуїн в усьому білому зі своїм двогорбим. Що робить він у цьому безмежному жовтому морі? Невже не може перебратися в якусь затишну оазу, в  цивілізоване місце, де вода і тінь дерев? Та ні, тут народився, тут помре. Мабуть, сам Творець розставляє, де кому треба бути. Хтось же мусить нести тягар хранителя цього піщаного царства! Якщо ти не будеш горіти, якщо я не буду палати, то хто ж розвіє пітьму? Отак і я, споглядаючи себе із сторони, відчуваю синдром бедуїна: комусь же треба тягти лямку на цьому  конкретному місці». І ще процитую рядки, що розкривають «стартові» умови, у яких довелося починати і молодому спеціалістові Василеві Бурмі, і його колезі Богданові Приймаку: «Тоді, у далекі шістдесяті, ми увійшли, та що там, увірвалися в тутешнє тихе фотографічне болото. Я – на початку десятиліття, а він на кілька років пізніше».
При знаковості і святковості події у краєзнавчому музеї, згадка про колишнє «тутешнє тихе болото», можливо, і не є естетичною, але, що вдіяти, адже, виходить, саме із такого середовища і починалася  дорога до всеукраїнського визнання. Обидва фотокори стали заслуженими журналістами України, Василь Бурма – лауреатом обласної премії в галузі культури у номінації «Журналістика – ім. Володимира Здоровеги». А ще Василь Олександрович є автором численних книжкових видань, зокрема, про історію тернопільських замків. Тож за підсумком зробленого на Тернопільщині справді хіба Василь Бурма «не горить, на палає, не розвіює пітьму на цьому конкретному місці?»
У прямому значенні цього слова на фотографіях Василь Бурма «розвіює» вечорову темінь Тернополя, вулиці, став і фонтани якого охоплює сяйво незліченних електричних вогнів. І це – казкове видовище, яке варто побачити. А друга частина виставки – це портрети  відомих журналістів, письменників, поетів, художників, громадських діячів, політв’язнів, волонтерів, духовних осіб – архієпископа Любомира Гузара й отця Анатолія Зінкевича, портрети усіх українських президентів, «помаранчевої» баби Параски, самотньої жінки – «Останній  у житті притулок», портрети «Горе», «На могилу до прадідуся», навіть безхатька – «Андрея із вещами»… Портрети виконані в особливому графічному стилі: чи то штрихом, чи то контуром, чи то крапками, і таку техніку, мабуть, неможливо відтворити на газетному папері…
Я пишу про Василя Бурму у книзі відгуків… А ще,  користуючись нагодою, з цікавістю «подорожую» усіма  сторінками журналу, який уже має свою давню історію, адже вміщує враження тих, хто побував на чотирьох попередніх фотовернісажах Василя Бурми, які в одинадцятому, тринадцятому і шістнадцятому роках були організовані у Тернополі і Збаражі. Пишуть дорослі і школярі, є багато записів іноземними мовами… Ось окремі відгуки: «Відчула щось дуже світле, добре, щире», «Самородок, світило, талант неперевершений», «Дякуємо за ті миті життя, які вловлюєте своїм фотооб’єктивом», «Якби всі люди так глибоко відчували душу, було б краще жити на цій землі», «Вдячна за порух серця», «Фотомаестро, Фотомайстер з великої букви» (Я.Бачинський), «У світі цім не дарма і не дурно живе людина гарна Василь Бурма» (А. Гриб), «Чудова і прекрасна виставка, бажаю організувати ще повноціннішу до 100-річчя» (І. Пшоняк). І особливою серед відгуків є думка, яку солідарно висловили тернопільські письменники Арсен Паламар і Богдан Грабовський: «Шкода, що такого великого Майстра, такого подвижника романтичного художнього мистецтва фотографії, як Василь Бурма, у Тернополі ще дуже довго не буде».
Заслужити на такі слова визнання – це справді висока нагорода для кожного митця. І я радо спостерігаю за  талантом Василя Бурми, і високо ціную його людяність, скромність, наполегливість, терпеливість, інтелігентність, порядність, закоханість у людей, із якими зводить його доля і професія. Водночас, як на мене, Василь Олександрович  дуже стримано ставиться до свої величі і слави. Тож, можливо, саме про таких творчих  людей, як Василь Бурма, і думала його землячка, полтавчанка і зоря української поезії Ліна Костенко, яка, немовби приземлюючи земні «вершини», написала знамениті рядки:
О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
хоч кілька людям необхідних слів.
Взискуй прожить несуєтно  і дзвінко.
Взискуй терпіння витримати все.
А справжня слава – це прекрасна жінка,
що на могилу квіти принесе.
Але з квітами «прекрасна жінка»  ще нехай чекає довго, аби Василь Бурма таки організував фотовиставку  і на своє сторіччя… Многая і многая літа вам, Майстре минулих і нинішніх літ… І я знову цитую Ліну Василівну:
Бо пам’ятайте,
що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!
І, думаю, не буде перебільшенням сказати, що  ювіляр Василь Бурма, якого так тепло вітали у краєзнавчому музеї, є Поетом у фотомистецтві, і він також народився для епохи…
Михайло ІВАЩУК, член Національної спілки журналістів України.
З особистого архіву автора:  на фото Василь Бурма у дорозі. Сімдесяті роки.
Фото Богдана Приймака.