Повідомити новину

Поширити:

Тієї самої Клементини Попович-Боярської, що була музою Івана Франка та дружиною отця Омеляна Боярського.
 
«Таке несподіване знайомство!!! – емоційно розповіла у соцмережах відома поетеса, уродженка Бабинців Борщівського району Ганна Костів-Гуска. –  Сьогодні із далекого Буенос-Айреса, столиці Аргентини, приїхала правнучка поетеси Клементини Попович-Боярської –  Христина Полянська (Cristina Polanski), за фахом лікар-психіатр».
Тут, на Тернопільщині, могили її прадідуся і прабабусі. У селі Новосілка Заліщицького району похований о. Омелян Боярський, а в Бабинцях на Борщівщині знайшла вічний спочинок сучасниця Івана Франка – Клементина Попович-Боярська.
Вражень було дуже багато. Та найголовніше –  пані Христина розмовляє українською мовою без акценту! Досконало володіє англійською та іспанською. Прекрасно знає своє родовідне дерево.
Звичайно, її глибоко втішило, що могили рідних доглянуті, збережена пам’ять про близьких, у школах,  у сільських музеях.
На думку заступника голови Борщівської районної ради Андрія Русенка та сільського голови Бабинців Віталія Солтицького, надзвичайно приємно і цікаво зустрічатися і спілкуватися з людьми, котрі прагнуть пізнати своє коріння і повертаються в місця народження, проживання і поховання своїх предків.

До слова,  30 жовтня на географічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка урочисто встановили пам’ятну табличку з іменем її дідуся, відомого географа та археолога Юрія Полянського (1892-1975 р.).
Юрій Полянський –  український та аргентинський географ, геолог і археолог, був викладачем Богословської греко-католицької академії, завідувачем кафедри географії Львівського університету ім. Івана Франка,  старшиною УГА, першим крайовим комендантом УВО, головою тимчасового правління міста Львова, бургомістром, очолював львівський Природознавчий музей. Після Другої світової війни проживав в Австрії та Німеччині, а з 1947 р. в Аргентині, де проводив дослідження для Державного геологічного інституту, працював професором Університету Буенос-Айреса.
На урочинах внучка Юрія Полянського Христина Полянська подякувала за збереження пам’яті про славного діда, сказавши про створення фундації імені Юрія Полянського і  запровадження стипендії для українських та аргентинських студентів з метою  підтримання їх наукових досліджень та відкриттів.
 
Щодо Борщівщини, то тут пані Христина мала намір багато дізнатися про село,  в якому знайшла вічний спочинок її легендарна прабабуся. Відтак відвідала Бабинецьку школу, церкву Святої Трійці, будинок культури, сільську бібліотеку та музей, оглянула меморіальну дошку на будинку, де жила її бабуся. А на кладовищі щиро розплакалася, поспілкувавшись із старенькою жінкою.
 
Клементина Попович та Іван Франко
 
Народилася Клементина Попович 3 лютого 1863 р. в селі Велдіжі (тепер Шевченкове) Долинського району Івано-Франківської області. Здобула середню педагогічну освіту у Львові.
Навесні 1844 року відбувся поетичний дебют Клементини. Пізніше вона згадувала: „Мені забажалося раз почути в свою адресу в’їдливу гумористику від самого Франка на свої твори і в цій цілі послала з моєї поетичної теки декілька віршів в редакцію „Зорі” в глибокій тайні перед ріднею, тому підписалась „Зулейка”.
Клементина завдячує своїм розвитком Іванові Франкові, який позитивно оцінив талант молодої поетеси: „У Вас безперечний талант”, „поетична сила слова”, „високий політ фантазії”. Це окрилило її. Їх зустрічі переросли в щиру дружбу, навіть у закоханість. Про це вона написала у своїх спогадах: „Франко ревно заходився, щоб мені полегшити становище. Жертвував мені співробітництво в „Зорі”, старався через других про місце вчительки для мене у василіянок, а передовсім силував мене до серйозної літературної праці”.
У львівському часописі „Зоря” були надруковані два вірші Клементини Попович, відредаговані Іваном Франком,  „Чого я бажаю?” і „Мусиш любити”.
Мусиш любити
Ой не йду я до ворожки
Поради питати,
Ні, любистком я не буду
Хлопця чарувати.
В мене чари самородні
В погляді глибокім,
Він розпалить його серце
Полум’ям широким.
Дармо, хлопче, не скуєш ти
Серденько ледами,
Не покриєш жар сердечний
Зимними словами.
Не на те я, хлопче–орле,
Тебе полюбила,
Щоб забута, не люблена
Весь світ протужила!
І серденько не на те є,
Так довго дрімала,
Щоб проснувшись, пробудившись,
Сонця не діждало.
Тож хоч ледом слова твого
Серце мні зранити.
Мої очі, мою пісню
Ти мусиш любити.
 
Гарна дівчино, пахуча квітко
Гарна дівчино, пахуча Квітко,
Оком і словом стріляєш ти мітко.
В серці чутливий потайник укритий:
Хто тебе видить, той мусить любити.
Тільки не гнівайсь за щиреє слово.
Світ і життя ти береш поверхнево,
Мислиш, хто спів твій полюбить і очі,
Той вже нічого на світі не схоче.
Сли для очей і для пісні твоєї
Кине він все: боротьбу та ідеї
Працю для тих, що їх тиснуть окови –
Вір мні, дівчино, не варт він любови!
Сли ж, крім очей і крім співу дзвінкого,
Ти не даси йому в жизні нічого,
В бій не заграєш і ран не загоїш,
Вір мні, й сама ти любови не стоїш.
Блиск чародійних очей потускніє,
Зміниться голос і гнів заніміє.
Сли в твоїм серці і мислі пустинно.
Чим ти тоді причаруєш, дівчино?
Іван Франко
 
11 травня 1844 року Клементина вперше зустрілась з Іваном Франком. Після цього між ними зав’язалося жваве листування. Він не тільки друкував її твори, але постійно піклувався про літературний талант письменниці, не залишав її без уваги, стараючись зробити з неї „публічну силу”, свого однодумця, просив щоразу надсилати свої вірші.
У 1887 році вийшов друком альманах „Перший вінок”, автором якого поряд з Лесею Українкою, Наталією Кобринською, Оленою Пчілкою, Уляною Кравченко, Дніпровою Чайкою була й Клементина Попович.
Знайомство з Франком тривало майже два десятиліття. “Я зачисляю вас до людей, найближче стоячих до мого серця”, — зізнавався Франко.
 
«Мій Бог – се правда…»
 
Такі слова у свій час написала легендарна Клементина – педагог, письменниця, громадсько-культурна діячка.
У 1890 році К. Попович одружилася зі священником Омеляном Боярським і переїхала у буковинське село Вашківці, де він одержав парафію. Вона припинила зв’язки з культурним світом, а також і листування з Іваном Франком. До того ж у 1895 році водночас померли її 4–річні донечки–близнята Ліда і Нуся. У 1896 році в Чернівцях вийшла її збірочка „Надгробок”, переповнена скорботою і жалем за померлими дітьми.
Пов’язавши долю з Омеляном Боярським, Клементина Попович, на жаль, не стала щасливою. Через надмірні ревнощі до Івана Франка він зраджував і навіть піднімав руку на Клементину, мучив прискіпливістю, забороняв їй писати, палив її блокноти.
“А він був гарний, ваш тиран, ваш муж, попівська доброта через вінця полиново плакала”, — написала Ганна Костів-Гуска.
Клементина тільки встигала народжувати дітей. Її син Інокентій працював лікарем, був активним членом УПА, загинув у бою з енкаведистами. Молодший син Мирослав виїхав до Канади. Дочка Ольга була дружиною Юрія Полянського, відомого географа, власне, на відкриття дошки якому у Львові і прибула днями пані Христина. Заразом вирішила відвідати й інші місця проживання та перебування її предків.
Після десятирічного перебування на Буковині  родина  Боярських переїздить у Новосілку-Костюкову Борщівського району (нині с.Новосілка Заліщицького району).
Навесні 1941 року потерпів її чоловік Омелян Боярський. На очах у Клементини бійці Червоної армії розстріляли    її чоловіка на ґанку хати. Поховали його на подвір’ї біля церкви. Такий стрес не минувся, жінка захворіла.
Нелегка життєва дорога привела Клементину Попович у село Бабинці Борщівського району. Односельці бачили  маленьку, худеньку, стару жінку, яка часто сиділа на ганку. Вона доживала віку у злиднях, без надії, у розпачі.
Тоді мало хто знав, що ця бабуся була музою Франка…
 
Вірші про неї…
 
Клементині Попович
Над тихою Нічлавою,
Де осені листки сумні,
Прикриті забуттям, не славою,
Ви доживали свої дні.
Шляхетна Квітко України
В вінку поезій запашних!
Де брали Ви слова–перлини
Й рядки мережили із них?
Де Ваша Муза брала сили?
Хвороби, діти, чоловік…
В рядках надію возносили
У той скрутний, жорстокий вік!
Ваш Бог – се правда. В Вашім слові
І грама фальші не було.
…Шляхи життя важкі, тернові
Вас привели в моє село.
Ця глухомань сільська, глибинна
Зігріла Вас в останні дні…
Тернова Квітко України,
В якім згоріли Ви огні?
Ганна Костів–Гуска
 
Клементина
У Бабинцях завжди родинно
Серцю у догоду.
Клементино, Клементино,
Горда квітка роду.
Теплих весен голосіння
І Нічлава мила.
Добре радості насіння
В душах ти ростила,
І зійшло воно на лоні, і земля зраділа,
Іскра слова осонні
Чайкою злетіла.
Зупинились в завіях
Очі волошкові,
Засвітилася у мріях
Таїна любові,
Задивилася лозина
У Дністрову воду,
Клементино, Клементино,
Горда квітка роду.
Володимир Вихрущ
Галина ВАНДЗЕЛЯК