Їх слово було, мов подих  Свободи 

Про газети кінця 1980-х – початку 90-х років, котрі були «на передовій» за незалежність  України, нинішня молодь не знає, очевидці, можливо, призабули. Тож при нагоді згадаймо…  
Криза, що охопила СРСР у 1980-х рр., змусила комуністичну владу почати реформи. Однак ЗМІ і далі перебували під контролем компартійних органів та цензури. Монополізація державою права на свободу слова породила неформальні самвидавчі газети, котрі мали пробудити народ після десятиліть  комуністичної пропаганди. Промоутером у цій справі були Українська Гельсінська спілка та Крайова організація Народного Руху України. Координував діяльність самвидаву в області голова Тернопільської філії УГС Левко Горохівський.
Самвидав: тернистий шлях до Правди
Першою такою ластівкою стала газета «Дзвін» – видання обласного історико-просвітницького товариства «Меморіал» (редактор – Марія Куземко), яка побачила світ 30 липня 1989 р. під час посвячення могил УСС, УГА і символічної могили закатованих сталіністами в 1941 р. у тернопільській тюрмі.
У тому ж році самвидавчі газети почали заповнювати інформвакуум Тернопілля: у жовтні – «Тернове поле» (видання Крайової організації Народного Руху за перебудову); в грудні – «Посвіт» (видання товариства «Вертеп»); в січні 1990-го – «Тернистий шлях» (видання філії Української Гельсінської спілки – редколегія: Ярослав Стоцький, Левко Горохівський, Роман Сидяга, Юрій Тима, Володимир Хамчук).
В організації самвидавів виникали проблеми: де друкувати і як доставляти газети? Ситуація в Прибалтиці була м’якшою, тому там шукали українців, котрі мали добрі зв’язки з місцевим населенням, а ті – з друкарнями. Ризикованою була робота кур’єрів. Відчули це на собі  Василь Квасновський та Андрій Зарудний, коли везли друге число «Дзвону» з Вільнюса. До Рівного – поїздом, далі – автобусом. У Тернополі на масиві «Сонячний» – зупинка, виходять пасажири. А з ними «хлопці-кадебісти» виводять Андрія і Василя,  конфісковують всі газети…
Тоді ж, у серпні, на Співочому полі відбувся мітинг до 50-річчя «Пакту Молотова–Ріббентропа». Учасники акції рушили до обкому КПУ з вимогою гласності і дозволу на проведення масових заходів. Серед вимог – повернути «Дзвін». Не обійшлося без бійок з омонівцями, але газету все-таки віддали.
Це змусило активістів діяти обережніше. Поїздки Василя Турецького і Миколи Савгіри до Вільнюса були з багатьма пересадками. Повертаючись, до Києва не доїжджали, виходили на якійсь проміжній станції. Далі – автобусом, поїздом. Перед станцією в Тернополі розходились у різні вагони…
Маршрут Василя Деревляного, Романа Сидяги, Володимира Буяка пролягав до Риги, до українця Олеся Царука. Його дружина, латвійка, налагоджувала контакти з друкарнями. Скільки брали газет? «Скільки могли, – згадує пан Василь, – іноді аж пупок вилазив…». І знову пересадки, щоби не привертати до себе увагу.
Для конспірації змінювали маршрути, до цих «спецоперацій» залучали перевірених людей, членів УГС. Для прикладу, Євген Філь був зв’язковим і кур’єром між Левком Горохівським і В’ячеславом Чорноволом, перевозив до Тернополя масу літератури і періодичних видань. У вересні 1989 р. Є. Філь мав особливе доручення: зустрітися на Шумщині з депутаткою Верховної Ради УРСР Софією Пелишок і від УГС передати проєкт Законів про вибори до Верховної Ради УРСР та про функціонування української мови. Євгенові доручали такі завдання, бо знали: до колишнього «воїна-інтернаціоналіста» підозр буде менше.
Будили народ, зомбований комуністичною пропагандою
З офіційних видань Тернопільщини першою відчула дух перемін молодіжна газета «Ровесник» (редактори Степан Слюзар – до березня 1990-го, Микола Мартинчук). Особливо «не подобалася» вона комуністичним ідеологам – за захист української мови, відродження традицій, за об’єктивну інформацію про діяльність нових українських осередків та організацій, у т. ч. Народного Руху. Вже у 1989-му газету називали «рухівською». «Ровесник» першим серед офіційних видань опублікував правду про С. Бандеру, Я. Стецька, Є. Коновальця, УГКЦ. На початок 1991-го наклад тижневика досяг 130 тис. примірників.
25 березня 1990 р. м. Тернопіль нарешті отримав свою газету – «Тернопіль вечірній» (редактор – Степан Слюзар, відповідальний секретар – Василь Ковальчук). Попри те, що засновником її була міська компартійна організація (очолював Віктор Рибін), з перших чисел «вечірка» дотримувалась принципів свободи слова, зайняла позицію відродження Української держави. Вже у п’ятому числі, 22 квітня 1990-го, «Тернопіль вечірній» першим серед офіційних видань України публікує слова та ноти національного гімну «Ще не вмерла Україна». Київські комуністичні функціонери намагалися ліквідувати «націоналістичне» видання. Але, боячись протестів, зробити це не наважились. Бо газета вже стала народною – за нею були довжелезні черги біля кіосків, її читали у Львові, Києві, на Донбасі…
Після декомунізації місцевих органів влади «Тернопіль вечірній», як друкований орган новообраної демократичної Тернопільської міської ради, став ще популярнішим, наклад досягав 50 тисяч примірників. Свою позицію  «Тернопіль вечірній» підтвердив і під час ГКЧП 19 серпня 1991 р., коли вся інформація про події в СРСР була заблокована. Опираючись на  зарубіжні радіостанції «Свобода», «Голос Америки», «Бі-Бі-Сі», на тих українських патріотів, котрі не побоялися казати правду, редакція підготувала чергове число газети, де відкрито називала ГКЧП спробою державного перевороту.
Своє призначення виконували також нові видання: «Воля» – часопис Теребовлянського комітету Демократичної партії України, заснований у липні 1990 р. (редактор Григорій Кушнерик); «Гомін» – орган Збаразької організацій Руху, заснований у серпні 1990 р. (редактор Мирон Дикий); «Гомін волі» –  часопис Підволочиської організації НРУ, заснований у квітні 1991 р.
У жовтні 1990 р. демократичне крило депутатів облради заснувало газету «Відродження» (редактор Микола Вишневський, заступник Микола Ротман). Через рік видання облради змінило назву на «Свобода» (редактор Степан Слюзар, заступник Микола Ротман) і продовжило курс на розбудову Української держави. Так, до Всеукраїнського референдуму за незалежність разовий наклад газети становив 500 тис. примірників і «їхав» на схід та південь України. За три роки «Свобода» стала найтиражнішою газетою краю – 120 тис. примірників.
Творцем видання був передусім колектив редакції. Співпрацювали з газетою громадсько-політичні діячі та активісти: співзасновник і перший голова Крайової організації Руху, поет і художник Михайло Левицький, один із фундаторів НРУ, нардеп України, перший заступник голови виконкому облради, а з 1992 голова виконкому та облради Богдан Бойко, нардеп і депутат Тернопільської міськради, публіцист і літературознавець Володимир Колінець, член проводу Крайової організації НРУ, депутат і член президії облради Ігор Герета, письменник і журналіст, нардеп Левко Крупа, поет, прозаїк  і публіцист Георгій Петрук-Попик, колишній політв’язень, член УГС Оксентій Каменюк та інші небайдужі до долі України люди.
Зазначимо: всі періодичні видання області, за сприяння демократичних сил, зробили вагомий внесок у результат доленосного референдуму за незалежність 1 грудня 1991 р. Їх доповнювали спецвипуски друкованої продукції – листівки, буклети, брошури, додаткові тиражі різних видань. За пропозицією  голови НРУ В’ячеслава Чорновола, Тернопільщина стала базовою під час підготовки до референдуму. Для цього був створений при обласній раді цільовий фонд «Державність України», який очолив Богдан Тераз. Волонтери збирали кошти під час мітингів, різних масових заходів. Велику фінансову допомогу надавали тодішні керівники підприємств та організацій.
…Ось такі фрагменти того, як ЗМІ Тернопільщини ставали невід’ємною складовою національного руху, рушійною силою у розвалі, здавалося, несхитної радянської імперії і досягненні заповітної мети – здобуття Україною державної незалежності.
Клим ГНІЗНИЙ,
за матеріалами комунальної установи  «Музей національно-визвольної боротьби Тернопільщини».