Повідомити новину

Поширити:

 
Наш земляк, талановитий гуморист та сатирик, який народився в Озерній Зборівського району, Євген Дудар у січні зустрів свій черговий ювілей. Він, як і раніше, у чудовій формі, днями провів у Києві свій творчий вечір. Виглядає, як і раніше, такий же підтягнутий, немов не їв усе життя (починаємо гуморити), і такий же гострий на слівце…
– Євгене Михайловичу, інтерв’ю хочеться розпочати з вашої маленької батьківщини  – Озерної. Ваша племінниця у Фейсбуці написала, що вам нещодавно виповнилося 85, а її батькові, вашому братові – 90, і ви мастито граєте у шахи. Де відбувався турнір, чи не на Тернопіллі?
– Відразу про найсуттєвіше: Озерна – моя не маленька, а велика Батьківщина. Там я з’явився на світ, у родинній хаті став українцем, і мої односельці були для мене завжди джерелом порядності, національної гідності та людської доброти. До речі, напередодні мого творчого вечора у Центральному будинку художників мені повідомили про надзвичайно приємну подію. Церковний хор Озернянської церкви, який став переможцем Всеукраїнського конкурсу хорових колективів, зібрався увечері біля хати мого брата Богдана й щедрував йому осанну, а перед тим у церкві відщедрували й добрі побажання мені. Я схиляю не лише голову, а й душу перед моїми краянами… Це повідомлення надало мені сили й наснаги гідно провести тригодинний вечір.
Щодо віку, то мені, направду, – 85. Але коли мої рідні дівчата поставили на столі іменинний коровай, там було написано 58. І доня Оксана пояснила: “Коли на вісімдесятиріччя ми поставили перед тобою на столі коровай, ти скривився, взяв ножика і «пройшовся» ним по цифрах, ще й поміняв їх місцями, вийшло 18. Тепер я попросила пекарів, щоб цифри подали реальні, а  їх порядок зробили таким, як любить батько”.
І ще одне уточнення – ми з братом граємо не “мастито” у шахи, а професійно. Брат – не просто шахолюб, а чемпіон багатьох змагань.
– То коли ви були у рідному селі, бачилися з родиною?
– Як завжди, на Великдень. Про село та родину в мене описано у книжці “Роздуми легковажного. Фрагменти з життя маленького українця”, у книжці “Спогади про себе”. На жаль, тиражі видань такі, що навіть на мешканців однієї вулиці мого села не вистачає. Відкрию невеличкий секрет – працюю над третьою частиною цієї книги. І запропоную її видати тому із двох видавців попередніх видань, хто пообіцяє, що знехтує комерційними інтересами задля інтересів національних. Якщо моя пропозиція не ляже їм на душу, знайду когось іншого…
– Як я розумію, трохи ностальгуєте за рідною Тернопільщиною. А як вам живеться у Києві? До речі, як сталося так, що вашою домівкою на довгі роки стала столиця нашої країни?
–  За своїми родинними місцями не ностальгує лише виродок. Бо навіть звір, який вигнаний із місць своєї появи на світ, повертається туди. У Києві мені живеться, як і всім творчим, не продажним, принциповим киянам, не байдужим, національно свідомим українцям. Правда, у мене іще є реабілітаційна база. Як досвідчений підпільник, я звик усього мати “по два”.
Тепер про те, як опинився у Києві. Звичайно, що у Львові, де до того мешкав і працював, мені було духовно комфортніше. Поки кадебісти той комфорт не дестабілізували. Треба було рятувати і душу, і тіло. Я згадав, що в 1961 році, ще будучи студентом, практикувався у “Перці” (до речі, за свої гроші, бо Київ тоді на практику львівських студентів-журналістів не приймав). Тож подався до столиці. Вакансій вільних не було, Федір Маківчук запропонував мені повертатися до Львова й попрацювати позаштатним. Я пояснив йому, чому не можу цього зробити. До його честі він підозріло глянув на телефонний апарат і сказав: “Нікому у редакції про це не говоріть…” Я попросив дати мені пробне завдання, аби себе випробувати і він щоб “не купував кота у мішку”. Після цього мене зарахували постійним позаштатним автором. Майже рік у Києві мені оплачували готель і добові. Тоді звільнилася секретар-друкарка. І я попросив, аби мене зарахували на її місце. Відкинули слово “друкарка”. І я майже рік документально був “секретарем”, а фактично працював фейлетоністом, поки не “вибили” у верхах ще одну ставку.
– Від кого вам дістався такий талан?
– Гумористичні здібності перейняв від батька, звичайного кравця, який був великим жартівником. З дитинства захоплювався читанням гумористичних творів Степана Руданського та Остапа Вишні. Працював завклубом у рідному селі. Коли закінчив факультет журналістики Львівського університету, працював заввідділом у хмельницькій молодіжці, редактором Львівського університетського видавництва, друкував гуморески й фейлетони у пресі. Про перші літературні спроби скажу так: «Писати почав змалечку. І одразу смішно. Плакала тільки вчителька. За перші спроби били по руках. Про наступні – мовчали…»
– Чи допомогло вам стати відомим саме те, що ви з провінції перебралися до Києва?
–   А що, у “провінції” лише вирощують капусту, а в столиці – геніїв? Відомою людину робить її праця. Інколи – доброчинна, інколи, на жаль, навіть – злочинна. Але праця.
– Розкажіть про свої успіхи. Коли були творчі підйоми, а коли й небажання творити?
– Небажання творити у мене ніколи не виникало. Були більш продуктивні смуги, були творчі спади. Як у будь-якій праці. А ще ж є закони природи. Господь показує тобі на небі зірку, аби ти намагався піднятися до її світла. Сатана ж закріплює за тобою привида, аби тягнув тебе за ноги донизу. На мене не раз писали доноси, фальшивки. Оббріхували у своїх “творах”. Особливо в ті моменти, коли десь вдалині блимала надія на якусь премію, чи відзнаку…
Перша збірка гумористичних творів «Прошу слова» побачила світ у 1967 р. у Львові. Відтоді вийшло друком майже тридцять книжок. Серед них – «Коза напрокат», «Сеанс гіпнозу», «Профілактика совісті», «Шедевр за вуаллю», «Директор без портфеля», «Рятуймо жінку». У тих збірках, які з’явилися у роки незалежності України, ще різкіше зазвучали гумористичні та сатиричні мотиви: «Штани з Гондурасу», «Плацдарм», «Українці мої, українці…» та інші. Також я, сподіваюся, порадував своїх шанувальників і вибраними творами у 2 томах «Галерея чудотворців», збірками “Чума в Україні”, “Іудин гріш”, вибраним, що вийшло у серії “Вершини світового письменства” у видавництві “Українська енциклопедія”, книгами “Роздуми Легковажного…”, “Посібник  для людей з обмеженою інтелектуальною відповідальністю”.
– Чи почуття гумору допомагало вам у житті?
– Як коли – у  середовищі розумних і доброзичливих людей – допомагало, у середовищі “пригальмованих”, або “колег” обдарованих заздрістю – заважало…                                               – А чи допомагав ваш гумор іншим? Наприклад, чи вдавалося вам розсмішити друзів у складних життєвих лабіринтах?
–  Здоровий, розумний гумор допомагає іншому. Хоча б уже тим, що відвертає тяжкі думи про “життєві лабіринти”. Мені, слава Богу, щастить на подяки за мої твори від читачів, слухачів. Навіть були такі фрази: “Лежала хвора, почула по радіо ваш виступ – встала і пішла. Дякую! Ваш гумор лікує.” Але, пишучи свої твори, я ніколи не ставлю собі за завдання розсмішити. Тому й слово “пересмішник”, яке часто ліплять гумористам, для  мене – чуже.
– Чому нині в Україні практично нема українських гумористів і веселих телепередач? Чому люди постійно похнюплені, не сміються?
– В Україні і сатирики, і гумористи є. Я ж, мабуть, ще також є. Але телеканали окуповані ворогом, фронт – не лише на Донеччині, фронт – у кожній оселі, де є телевізор. У серця українців уприскують телевізійне сміття під виглядом “юморних” передач,
просякнутих українофобством, знущанням над українською мовою й самим українцем. На жаль, ті ж українці часто сидять у глядацьких залах і на плювок зі сцени в їх обличчя, відповідають вдячними оплесками і сміхом. Це, окрім того, що вони за це «дійство» ще й заплатили. Очевидно, що декому від влади це на руку…
– Ви  – заслужений діяч мистецтв України, кавалер ордена Ярослава Мудрого V ступеня, Спілкою визволення України Австралії нагороджений Золотою медаллю Тараса Шевченка  за боротьбу проти тоталітарних режимів. Знаю, що  маєте і численні премії – ім. О.Вишні, ім. М. Годованця, ім. П.Орлика, ім. П. Сагайдачного, ім. В. Косовського, ім. І. Кошелівця. Що ці надбання означають для вас?
– Звісно, приємно, коли твою працю оцінюють позитивно. Але суттєвої погоди в моїй голові це не робить.
– Ви не лише відомий український письменник-сатирик, публіцист, а й артист розмовного жанру. У вашому творчому доробку – понад десять тисяч публічних виступів, творчих вечорів, радіо- і телезустрічей. Чи важко говорити перед великою аудиторією, адже догодити треба кожному?
– А я ніколи нікому не догоджаю. Навіть сам собі. Йду до людей, щоб говорити правду. Я на сцені не граю, звертаюся до людей, як оратор, а не як актор. І мені не важко, бо я не прагну заробляти оплески…
– Євген Дудар є автором майже тридцяти книг. Скількома мовами світу їх перекладено? У яких країнах найвдячніший читач, адже не так просто, скажімо, у США зрозуміти український гумор чи сатиру.
– На жаль, а може, на щастя, ніколи не рахував. Та, правду кажучи, не завжди автор знає, хто і де його твори перекладає. Щодо розуміння українського гумору в інших країнах. Розумне слово розумні люди завжди розуміють…
 – Знаю, у вас є кілька притаманних тільки вашій творчості персонажів. Так, читач мав змогу прочитати текст з промови Вані Молдавана на Всеукраїнському форумі патріотів: «Україна буде сильною тоді, коли ми будемо готові не лише один за одного померти, а й один з одним жити…» Нам традиційно бракує єдності?
– Ця хвороба принесена бацилами ворожих спецслужб. На жаль, має властивість ставати спадковою. Отже, треба лікувати її корінь і патріотів виховувати з пелюшок.
– В Україні понад 300 політичних партій. Як з цим жити?
– Не продаватися. А тих, хто продається, виставляти на громадський осуд. Не жити за принципом “моя хата скраю”, аби не наживати ворога. Пам’ятати, що ворог часто виростає у власній хаті. Відповім словами Бруно Ясенського: “Не бійтеся друзів. У крайньому разі вони можуть вас зрадити. Не бійтеся ворогів. У крайньому разі вони можуть вас убити. Бійтесь байдужих. З їх мовчазної згоди творяться і зради, і вбивства”.
 

Розмовляла Галина ВАНДЗЕЛЯК